Як посварилися Мирослав Михайлович із Олесем Геннадійовичем
На броні Українського Оскарівського комітету з'явилися пробоїни. Окремі гравці скандально склали повноваження. Тепер ніхто не може дотумкати: як ми далі житимемо без мрій про "Оскар"?
Спочатку місцеві ігри "Хочу до "Оскара"!" (на кшталт поп-шоу "Хочу до Меладзе") - викликали посмішку. Коли, наприклад, свого часу заварилася каша з "висуванням" на "Оскар" дивної картини Оксани Байрак "Аврора"... Художні достоїнства якої були незаперечні тільки для постановника.
Вже тоді все було зрозуміло: "Хочу до "Оскара"!" - різновид місцевих піар-розваг.
Такий собі спосіб погрітися - дуже далеко (на зовсім немислимій відстані) - у промінні американського міфу. Ну, а потім, при нагоді, дописати у "Вікіпедії" під своїм скромним прізвищем: "Претендент на "Оскар" від України такого-то року". Ох!
Рядок, з "Оскаром" пов'язаний, - мотивація багатьох подальших (із часів "Аврори") неподобств, спровокованих магічним фетишем.
У цій поп-грі всі тверезо усвідомлюють: прагнення наші праведні, правильні, але не підпустять до нього й за версту. Не пролізеш у церемоніальний шорт-лист навіть вервечкою. У великому кінобізнесі значно раніше за наших народилися ділки, які заради цього рядка давно вже втрамбували стежки-доріжки.
Нашим страстотерпцям залишається тільки сканувати сюжет М.В. Гоголя. Про те, як посварилися...
Посварилися, між іншим, два обдарованих режисери.
Взагалі, обдарованих (кінорежисерів) - лютий дефіцит. А тут одразу два. І в одній запряжці, в одному скандалі.
Як відомо, Мирослав Михайлович Слабошпицький кинув рукавичку оскарівському комітету (який продинамив його картину "Плем'я") і мимохідь колезі - кінорежисерові Олесю Геннадійовичу Саніну.
Як відомо, на першому етапі поп-гри перемогла стрічка Саніна "Поводир".І колега-переможець пригрозив... небаченим касовим змаганням. Поставимо в різні зали дві картини - "Плем'я" й "Поводир", і сам глядач нехай вирішує, хто істинно достойний "Оскара" в нашій грі.
Друзі, та це навіть не хід конем, а удар нижче пояса. Олесь Геннадійович усвідомлює, що маси (у своєму прагненні до мейнстріму) проголосують гривнею і підошвою - за зрозумілу, красиво зняту, ідеологічно прораховану й сентиментально прошиту кіноісторію Саніна про бідного хлопчика, тварюк-більшовиків та сліпих кобзарів (а в головній ролі - діваДжамала!).
Тоді як у сусідньому залі - без єдиного звуку (можна почути навіть соло нудьгуючої мухи) - кіномеханік крутитиме концентрований арт-хаус, відверто "темний" (при цьому талановитий) фільм для вузького кола аматорів мистецтва.
"Плем'я" - феномен сучасного українського кіно. За двадцять років його незалежного існування. Мають рацію ті, хто говорить про інтуїцію Слабошпицького, який торкнувся болісної теми - країни глухих, - і натякає на фестивальний розрахунок обдарованого режисера, що знає потребу фестивального Заходу в певних "трендах".
"Тренд", виконаний ним майстерно, привабливий для частини західних кіноспоживачів грою "від зворотного". Неначе "зворотна" форма (відсутність звуку, особливості зйомки). Зворотне життя в таємничій кримінальній країні (про яку цілодобово тріщить Євроньюз). Власне, зворотний бік Місяця. Фестивальний бум навколо фільму "Плем'я" - вислід його неабияких художніх чеснот і "моди на Україну". А також потреби Заходу в продукуванні нових міфів, із нашою неспокійною й інформпривідною країною пов'язаних...
Олесь Геннадійович, судячи з перших відгуків, у своєму "Поводирі" йде напролом, - і це давно випробувана вузькоколійка ідеологічного масового кіно.
Мирослав Михайлович, судячи з того, що побачив я, іде до художнього результату, як сталкер, - підземними лабіринтами, безпросвітними норами, рідше - темними алеями.
Тобто у кожного свій шлях у мистецтві.
І на кожен товар є свій покупець.
Покупці за оскарівским прилавком (у США) - панове непередбачувані. І невідомо, на який "тренд" клюнули б вони: на глухонімих виродків і людей чи мальовничо знятих сліпих кобзарів...
Та ось сама ця сварка, що більше скидається на піар-технологію, - недозволенне неподобство. Ганьба для галузі, для честі мундира. Люди, котрі стоять за спинами "посварених", найменше хвилюються за їхню ж честь. Власне, як і за гідність своєї країни, сварок із якої можна було б і не виносити в іноЗМІ, а розібратися вдома - за одним столом. І не гратися в істеричну гру, учасниками якої виявилися і члени Українського Оскарівского комітету. (Серед них, нагадаю, є достойні люди: А.Роговцева, А.Курков, С.Тримбач, А.Кокуш.)
Причини "сварки" й "гри" не тільки в ознаках корупції, в продюсерах-стратегах і навіть не у творчих амбіціях двох режисерів активного віку... Це проблема адекватності самого комітету. За весь час існування якого так і не виробили чітких, прозорих, професійних, адекватних ПРИНЦИПІВ роботи. А з іншого боку - які принципи, коли рік у рік на одній кіногалявині виростають три сосни, а ці комітетчики - блудять...
Гоголь, завершуючи істо-рію про посварених, написав: "Нудно на цьому світі, панове!" Ми, очевидно, живемо "на тому світі": в нас як у кіно, в нас не нудно.
Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»