«Слава Україні» - «Героям слава» стало уже звичним вітанням в Україні. Проте герої ці часто залишаються невпізнаними, а їх історії - нерозказаними. У загальнонаціональних каналів інформація найчастіше зводиться до того, які міста відвоювали, які пости обстрілювали, в яких умовах працюють батальйони. Тож не дивно, що цикл фільмів-портретів «Восток», знятий Богданом Кутєповим та Мустафою Найємом у зоні АТО зараз налічує уже навіть не десятки, а сотні тисяч переглядів на Youtube-каналі «Громадського ТБ». Герої фільмів - сьогоднішні захисники, які відчувають себе звичайними людьми, зі своїми звичайними різними історіями, ведуть себе абсолютно без пафосу, відкрито і щиро. Відсьогодні Перший національний щодня по буднях транслюватиме «Восток» після «Підсумків дня». Поки що у цього відео-проекту нема нових сюжетів та облич, але його творці анонсують повнометражний фільм з відзнятого матеріалу і з новими сценами. Богдан Кутєпов розповів «Дню», як усе було, хто такі нацгвардійці насправді, і чому журналісти мусять показувати цих людей.    

- Ми хотіли проїхати далі, ніж зазвичай їздять журналісти. Показати історії реальних людей, а не просто сидіти в готелі в Ізюмі і чекати поблажливості військових, коли приїде якийсь полковник, візьме за руку знімальну групу і відвезе їх на блокпост, щоб вони записали сюжет на кілька хвилин. А далі знову сидіти добу в готельному номері. Тож ми поїхали, як партизани. Спочатку мали їхати з батальйоном «Донбас» - від Києва, аж в зону АТО. Хотіли пройти з ними весь цей шлях, побачити, як вони чергують, як тренуються, що їдять, послухати їх людські історії. Але наш план провалився, тому що «Донбас» не випускали із зони АТО під час перемир'я. До речі про перемир'я - багато несхвальних відгуків ми почули від бійців, бо під час цих так званих «днів тиші» терористи, які тоді ще знаходилися у Слов'янську, постійно обстрілювати наших хлопців. 

- Як ви все ж таки виїхали з Києва?

- Нас тут у столиці на базі нацгвардії «маринували» три дні, зрештою ми сіли на поїзд до Харкова і поїхали наобум. А в Харкові на вокзальному пероні випадково зустріли друзів журналістів, які везли гуманітарну допомогу на дальній блокпост до села Билбасівка, за 3 кілометри від Слов'янська. Так розпочалася наша подорож. Коли ж ми сказали нашим друзям, що ми тут залишаємося, для них це була повна несподіванка. А нацгвардійці навпаки зраділи. Майже дві доби ми пробули на цьому блокпосту, здружилися з усіма і побачили АТО зсередини. Мустафа спав з 3 до 6 години ранку, а я - з 6 до 9. А весь інший час знімали матеріал. І я розумів, якщо ми прямо тут не будемо обробляти цей матеріал і видавати його в ефір, то ми багато втратимо. АТО - це надзвичайно плідна для журналіста територія. Ми зробили два сюжети тільки за час переїзду від Харкова до Красного Лиману. Вже боюся, чи не графоман у сфері кіно я. Але цим людям бракує уваги, вони хочуть бути почутими, до цих людей журналісти повинні їхати. Спочатку я думав, що Нацгвардія - це просто нереалізовані люди з Майдану, яким нема чого робити. А насправді там - патріоти, це - ядро для нашої майбутньої міліції, СБУ, люди, не зіпсовані бюрократичними уставами. Вони ніколи не ниють, що мало отримують, вони свідомі і знають, за що вони борються. На блокпосту у Билбасівці половина людей - з Донбасу. Ми коли знімали з ними сюжети і вони кажуть: «Було дуже важко опинитися по цей бік барикад, йти з автоматом ніби на своїх, але ми розуміємо, що вони задурманені».

- Чи є у цих людей якісь прохання або застороги до українських журналістів?

- У мене є. Прочитав недавно статус фотографа нашого Олексія Фурмана, як приїхали на блокпост якісь телевізійники - журналістка і оператор і цілу годину там між собою сварилися. У кінці цього всього закріпили свою репутацію тим, що ні на кого не звертали увагу, записали стендап під звуки пострілів, сіли в машину і по дорозі ще й збили собаку. Я з'ясував прізвища цих журналістів і зараз наполягаю, щоб редактор хоча б поговорив з ними, а в ідеалі більше не пускав їх на війну, бо такі підставляють усіх інших журналістів. А у Нацгвардії ніяких побажань до журналістів нема. Вони дуже відкриті і щирі. Якби не вони, ми б і половини матеріалу не зняли.  

- Особисто тобі, як людині сімейній, наскільки страшно було туди поїхати? 

- Завжди страшно. Але нас проінструктували - показали, де бліндаж, куди треба ховатися під час тривоги. Нам пощастило, що за ті п'ять днів, які ми вцілому провели на Сході, біля нас нічого не розривалося, але я чув, як працює артилерія. І бачили багато наслідків - понівечені тіла, спалені машини. Там ти нарешті розумієш, що іде війна. Але я вважаю, що знімати - це моя робота. Більше двадцяти років військові отримували з державного бюджету гроші, то тепер мусять відробляти їх, захищати країну. Так само і журналісти - мусять знімати і писати про цих людей. Це плата за ті фуршети, на які ви ходили, за «паркети» і прес-конференції ні про що. Це - професія, наша місія. І це розуміння стирає страх. Хоча моя мама і досі не знає, що я їздив в зону АТО.

- Ти підтримуєш зараз зв'язок із цими людьми?

- Так, ми обмінялися контактами. Один з хлопців, який мене вразив - танкіст Женя, 19-річний хлопець, світлий-світлий. Це важко пояснити... він ніби щось випромінює, дуже харизматичний. 19 років, а він вже у танку горів, полковник навіть вже «похоронив» його, а виявилося, що хлопець вижив. Бачили по телевізору, що нібито їх представили до якихось нагород. Я їм кажу: «Ми самі за вас будемо ходити оббивати пороги, а ви головне виживіть». Часто вони самі дзвонять. Для новинної журналістики це - чи не найкращі джерела інформації. А взагалі яка ж була мета цього циклу - показати людей, які там є. Бо ми чуємо в новинах - загибли десять, троє поранених. А це не просто троє поранених, там може бути солдат, якому відірвало ногу, коли він вийшов в поле до річки, бо хотів вмитися. А з того боку кинули гранату, він навіть не зрозумів, що відбувається - ось людина з живою історією. Це проект не про Схід, а про людей. Мустафа ще паралельно робив фотопроект - фотографував людей і записував ім'я, скільки років і професію. Там виявився ювелір, манекенник, повар, з різною географією проживання. І всі вони - добровольці. І про них треба говорити.

Анна Свентах, «День»

Фото -  http://www.day.kiev.ua