Складно щось говорити щодо репрезентативності представництва російської сторони — адже йдеться не просто про людей демократичних поглядів, а й тих, хто наважився у дуже непростий час ігнорувати офіційну позицію влади, приїхавши до Києва і висловлюючи солідарність з Україною. Далеко не всі російські демократично налаштовані інтелектуали могли собі це дозволити — адже сам факт такої поїздки може коштувати професорської посади у виші чи можливості друкуватися в престижному «системно-ліберальному» виданні. Ми далеко не завжди можемо уявити нинішню брутальну щодо інтелігенції російську реальність, особливо в провінції... А от щодо репрезентативності української сторони є серйозні запитання. Скажімо, дискусії про науку та освіту, як на мене, були неповноцінними без участі авторів «Дня» — філософа Петра Кралюка та професора-фізика й професора-перекладознавця в одній особі Максима Стріхи. А хіба можна було не запросити до обговорення проблем Криму ще двох авторів «Дня» — кримчанина в дев’ятому поколінні Ігоря Лосєва і теж кримчанина, хоча й у першому поколінні, Павла Казаріна? Взагалі, якби не присутність на конгресі й не активна участь у дискусіях цілого ряду не включених попередньо до програми як виступаючих українських науковців, громадських активістів, журналістів і митців, то деякі панелі просто би провалилися за змістом. Отже, оскільки йшлося про перспективу проведення в майбутньому подібних акцій, організаторам з українського боку слід було б продумати порядок добору репрезентативних та надійних щодо обов’язковості дискутантів.

Утім, обов’язковістю не відзначалися й деякі знані московські гості. Мені довелося у другий день конгресу вести разом із російським публіцистом Олександром Морозовим панель, присвячену долі Криму після анексії в короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективах. Так от, із заявлених із російського боку учасників у реальній дискусії участь узяв лише один, а йшлося-бо про людей з іменами... Утім, може, то було на краще — адже деякі російські імениті ліберали ніяк не могли відмовитися від звичної ролі «старших братів і сестер», повчаючи українських колег, як їм жити. На щастя, це не стало загальником; але деякі «точки напруженості» під час дискусій таки відчувалися. З того, що я бачив і чув сам, одна з таких точок виникла під час з’ясування меж свободи слова за умов російської агресії проти України. Зокрема російські журналісти заперечували право України відключати пропагандистські телеканали РФ, посилаючись саме на притаманні демократіям принципи свободи слова та поширення інформації. Але, на жаль, ці журналісти дуже погано знають історію. Британці, які надто шанують свободу слова, після закінчення Другої світової війни повісили такого собі Вільяма Джонса — ведучого пропагандистських англомовних програм німецького радіо, якого слухачі звали «лордом Гау-Гау», бо ж він вів передачі в стилістиці Дмитрія Кисельова, часом навіть із використанням його словесних формул (хоча, звісно, насправді це Кисельов копіює «лорда «Гау-Гау»; як не повірити у переселення душ...). А за рішенням Нюрнберзького трибуналу 1946 року був повішений головний редактор та видавець газети Der Sturmer («Штурмовик») Юліус Штрайхер. Цей нацист з 1940 року не обіймав жодної партійної чи державної посади й нічим іншим, крім пропаганди певного гатунку, не займався. Саме за це його й стратили. А 1949 року на одному з «малих» Нюрнберзьких процесів, де фігурували другорядні нацистські злочинці, сім років ув’язнення присудили прес-секретарю НСДАП, статс-секретарю міністерства народної просвіти і пропаганди та президентові Імперської палати друку Отто Дітриху. Ось так західні демократії наочно засвідчили, що на глашатаїв тоталітарної агресії жодні норми «захисту свободи слова та розповсюдження інформації» не поширюються.

Ну, а найменш конструктивною, як на мене, виявилася дискусія щодо статусу й перспектив російської мови в Україні. Що ж, це можна було передбачити. Цікаво, утім, що деякі російські учасники конгресу (з числа етнічних росіян, а не обрусілих українців) не тільки виявляли вміння читати україномовні тексти, а й негативно ставилися до мовно-політичних баталій. Мовляв, якщо це Українська держава, то й державною мовою має залишатися українська. І, як висловився один московський інтелектуал, у Криму тепер пануватиме російська мова, ніхто її навіть теоретично не зможе утискати. Отже, щасливі кримчани зможуть цією мовою славити Путіна... або мовчати...

А тепер про позитив. На екологічній панелі, куди я вирушив увечері першого дня конгресу, щоб трохи відпочити від політичних пристрастей, спочатку йшлося про «взагалі»: про те, як співпрацювати з різними західними природоохоронними організаціями, як взаємодіяти з місцевою владою, як формулювати свої вимоги тощо. Перелом настав, коли слово взяла Тетяна Тимочко — керівник Всеукраїнської екологічної ліги та Національної екологічної ради України. Вона, зокрема, загострила увагу на воістину катастрофічній екологічній ситуації, яка складається в окупованому Криму. Скажімо, українські екологи 2007 року домоглися скасування планів будівництва газопроводу Ялта -Форос — Севастополь через територію Кримського гірсько-лісового заповідника. Але тепер російська окупаційна влада заявляє, що будуватиме цей газопровід, який зруйнує заповідник. Треба рятувати заповідник. Нещодавно всі захисники природи зраділи, що в результаті скинення режиму Януковича в Криму припинилася вирубка гаю реліктових сосен Станкевича, яких немає ніде більше у світі. Вирубка велися бізнес-структурами, які належали сину екс-президента. Минув місяць — і російські бізнесмени поновили цю вирубку... Страшна катастрофа загрожує з’єднаному з морем озеру Донузлав і розташованій неподалік Євпаторії. Росіяни, щоб заблокувати в озері українські військові кораблі, затопили два судна в гирлі протоки, де неподалік були свого часу поховані начинені отруйними речовинами боєприпаси. Туди не пускають ані українських, ані місцевих кримських екологів, щоб узяти аналізи та провести заміри. І, нарешті, чверть століття тому в Криму зупинили спорудження АЕС, оскільки науковці довели, що під виділеним для будівництва майданчиком — рухомі ділянки кори, які призведуть до деформацій майбутньої станції. Цей прогноз підтвердився — фундамент станції пронизують тріщини. Але росіяни вже говорять, що відновлять будівництво цієї АЕС. Наслідком стане створення атомної бомби уповільненої дії, яка зруйнує не тільки Кримський півострів. Отож потрібні негайні спільні дії, наголосила Тетяна Тимочко. Ці слова не стали просто закликом. Відбувся плідний обмін думками з російськими екологами — і тут-таки, під час засідання, народилася концепція спільних дій задля порятунку кримської природи від агресії російського бізнесу, було встановлено необхідні контакти й намічено конкретні дії.

Схожий результат було досягнуто й під час присвяченої Криму панелі, де я був співмодератором. Присутні там російські та українські правозахисники публічно обговорили ряд «гарячих» проблем і домовилися про спільні дії. Знайшла підтримку й висловлена під час дискусії ідея про створення свого роду «інтелектуального надзвичайного комітету» для обміну інформацією та вироблення узгоджених позицій щодо пов’язаних із Кримом питань — в онлайн-режимі, без «начальників» і «підлеглих», «старших» і «молодших».

До позитиву конгресу належить і встановлення особистих контактів між представниками інтелігенції двох країн, яке відбувалося в перервах між засіданнями. Для мене особисто подією стало «очне», так би мовити, знайомство зі знаним російським істориком Борисом Соколовим, який є послідовним противником російського імперіалізму й добре знає українські проблеми. Півторагодинне спілкування з ним засвідчило збіг наших оцінок з усіх головних питань сьогодення; ба більше, — деяким українським політикам варто було би взяти професора Соколова собі в радники, може, він зумів би аргументовано застерегти їх від капітулянтства й непослідовності...

Загалом же конгрес, попри свою гучну назву, зайвий раз нагадав: діалогу між Україною та Росією реально немає, і йому, зважаючи на стан переважної більшості російського суспільства та російської інтелігенції, нізвідки взятися. З другого боку, попри роздмухуване пропагандою імперське шаленство, в Росії все ж є люди, зацікавлені в такому діалозі й здатні на нього.

Сергій Грабовський, «День»

Фото - Артема Сліпачука, «День»