«Неділя...» - вже третя книжка репортажів Маріуша Щиґела, перекладена українською (після «Ґоттленду» та «Зроби собі рай»). Власне, «конкурувати» зі Щиґелом нині може хіба сам Класик жанру - Ришард Капусцінський, чиїх перекладів в Україні з'явилося вже чотири. З іншого боку, сам літературний репортаж, як і, зокрема, його польський різновид, стає дедалі популярнішим: Вітольд Шабловський (в другій книжці - в співавторстві з Ізою Мейзою), Яцек Гуґо-Бадер, Кшиштоф Варґа, почасти й мандрівна есеїстика Анджея Стасюка (хоч до журналістики, навіть у найдовільнішому тлумаченні, вона не має стосунку). Можна сподіватися, що в найближчі роки цей перелік стане ще довшим.

Цікавість до репортажної літератури видається цілком логічною в ширшому контексті зацікавлення літературою non-fiction. А особливий інтерес українських перекладачів - а відтак і  видавців - до поляків також не має дивувати: це і близькість багатьох контекстів (як історичних, так і сучасних), і потужна культурна політика Польщі, завдяки якій абсолютна більшість польських перекладних видань - і не лише репортажних - з'являються в Україні, а в цьому випаду last but not least не менш потужна традиція репортажної школи (власне, тут про школу справді можна говорити без лапок). Що ж до Маріуша Щиґела, то напевно можна констатувати одне: за останні роки, завдяки перекладам Богдани Матіяш та Андрія Бондаря, його аудиторія розширилася щонайменше на кілька тисяч українських читачів. Для частини з яких він напевно став знаковим автором.

До «Неділі...» український читач уже знав, що «спеціалізацією» Щиґела є Чехія, про яку той час від часу пише не одне десятиліття (власне, обидва перекладені українською збірники репортажів тематично є саме чеськими). В новій же книжці, яка в Польщі з'явилася 2011-го, Щиґел у подвійному сенсі повертається «додому»: це книжка про пост-«пе-ер-елівську» Польщу початку-середини 1990-х - час, який був переламним і для самої країни, що робила перші й не завжди зграбні спроби адаптуватися до «несподіваної свободи» (такої ж несподіваної, як неділя, яка раптом відбулася б у середу), і, звісно, часом його особистого дорослішання (як пише автор у передмові до українського видання, на час розвалу ПНР 1989-го йому було 22 роки, він уже мешкав у Варшаві та працював репортером у першій вільній газеті Східної Європи - «Ґазеті виборчій»).

Тож разом із іншими співгромадянами Маріуш Щиґел переживає перший «культурний» шок від появи в крамницях товарів, зокрема й славнозвісного туалетного паперу (про що не забуває написати й підкреслити в своєму щоденнику: «всюди»), вперше куштує «заморське» ківі, яке «виглядає, як картопля, але всередині - екстаз». Але водночас помічає й сусідку своїх батьків зі Злоториї, яка, всупереч загальній ейфорії і сподіванням на дива вільного ринку, кричить про «винищування людей». І в такій реакції вона, звісно, теж не унікальна.

Що, як на мене, робить «Неділю...» особливо цінною - це те, що це не просто книжка про дев'яності - період, який і в українського читача у віковій категорії 25+ викличе чимало живих асоціацій, а також (уже вкотре) - легкий подив від того, наскільки ж та Польща подібна до України, і, на жаль, почасти й цієї. Власне, це й не книжка по свіжих слідах, а саме репортажі зсередини того періоду. Всі тексти (включно з тими, що написані в співавторстві) створено в проміжку 1992-1996 років. За винятком останнього, що  є вже не так репортажем, а таким собі іронічним вітанням читачеві з близького майбутнього (нині вже теж минулого) - 1999 року, коли автора завдяки ТБ почали впізнавати на вулицях.

І саме цей часовий фактор є для мене також і головним знаком якості Щиґелових текстів. Адже чи багато є журналістів будь-якої генерації, зокрема й  у Польщі, які наважаться через двадцять років опублікувати свої тодішні репортажі й, до того ж, зробити з них окреме видання? А якщо й наважаться, то скільки з тих текстів будуть нині справді цікавими? Й цікавими не лише в контексті свого часу (мовляв,  кумедно згадати, як ми тоді мислили), а безвідносно до того, коли і за яких обставин їх було написано. Десь тут, здається, і пролягає межа між публіцистикою, що відходить разом із умовним «нині»,  та літературою, байдуже, fiction чи non-fiction, яка може актуалізуватися в зовсім іншому часі та просторі.

Зрештою, «Неділя...» - не просто збірник репортажів. Це справді цілісна книжка: об'єднана загальною темою, структурована - з невеликими варіаціями - за хронологічним принципом і водночас настроєво та проблемно дуже розмаїта. Щиґел, як і завше, майстерно компонує тексти, створюючи між ними ефект драматичної напруги: після кожного «важкого» сюжету (про погіршення криміногенної ситуації в країні; про тих, хто через економічні зміни опинився «за бортом»; просто про тих, кому з різних причин живеться «несолодко» і хто наважується говорити про свої проблеми тільки в нічному радіоефірі) щоразу настає якась емоційна розрядка. В Щиґелових репортажах багато гумору, дотепності, але ще більше цікавих спостережень і вміння подивитися на кожну ситуацію з різних кутів зору й максимально відсторонено, як і належить доброму журналістові.

Власне, вже сам добір тем для репортажів, як і їх розмаїття, є більш ніж красномовними. Маріуш Щиґел пише про дуже різні - а для когось, мабуть, і непоєднувані - речі: про те, на що саме люди витрачали компенсацію, отриману після масових звільнень на початку 1990-х; про те, як ставали скоробагатьками і, навпаки, як опинялися за межею бідності; про суто польський музичний феномен «диско-поло», що з молодіжної субкультури раптом переріс у ледь не масову пошесть; про те, на які абсурдні дії готові чиновники, якщо їм запропонувати великі гроші; й на що готові звичайні громадяни в ситуації безробіття; як працює модель «піраміди» зсередини і чим вона вабить (зомбує?) людей (на прикладі добре знаної в нас компанії «Amway»); які оголошення звичайні поляки в 1990-ті давали в газети і чим найнесподіванішим переймалися (від перейменування вулиць і «ґмінного» статусу своїх містечок до мегаломанських архітектурних проектів).

Врешті, Маріуш Щиґел не боїться бути провокативним, ставлячи поряд свій найскандальніший на той час репортаж про «польський онанізм» (власне, про те, як змінювалося в 1990-ті трактування сексуальності й що це означало для всього суспільства) із репортажем про Ліхень - католицький паломницький центр, де саме реалізували амбітний проект побудови найбільшого в Польщі й сьомого за розміром у Європі костелу.

Як добрий репортажист, Щиґел запитує інших і майже не говорить від себе. Але, звісно, навіть у формулюванні й послідовності запитань, як і в постановці проблем, він так чи так виявляє своє ставлення. І якщо деякі тексти спершу видаються просто дотепними чи, скажімо, просто інформативно цікавими, то вже ближче до кінця розумієш, що випадкових репортажів - або ж репортажів для «розрядки» - тут нема. Відбираючи з власних журналістських робіт майже двадцятирічної давності ті, що потраплять до книжки 2011 року, Щиґел послідовно вибудовує свою суб'єктивну візію 1990-х: що важливе для розуміння того періоду, що найбільше лякало чи турбувало людей, а що, навпаки, - захоплювало. Що врешті становило головний «нерв» того часу.

І хоч Маріуш Щиґел ніде не формулює цього безпосередньо, цей «нерв» він, здається, зумів дуже точно відчути. Як на мене, йдеться саме про ту-таки напругу між невиправдано високими сподіваннями та злиденними реаліями, між височезними амбіціями (отримати все й одразу) та мізерними можливостями (коли не знаєш, що буде завтра). А відтак і полярні наслідки такої життєвої непевності. Готовність ризикувати і йти на шалені, часом і дуже веселі, авантюри, - з одного боку. А з іншого, - перебування десь на межі зневіри та відчаю. І що переважить у кожному окремому випадку - ніколи наперед невідомо.

Донедавна, відповідаючи на запитання про ідеальний репортаж, Щиґел зауважив, що добрий репортер має випереджати свого читача щонайменше на три кроки. І Маріуш Щиґел справді це вміє: дивитися далі, бачити ширше й дивувати несподіваними поворотами думки. Саме тому й через двадцять років може раптом з'ясуватися, що він і досі на крок попереду свого читача. Так би мовити, вже майбутнього.

Чи можна журналістський репортаж назвати актуальним через два десятиліття? Навряд. Надто багато всього змінилося, й більшість із тих реалій так чи так стали фактом минулого. Якщо ж цей давній репортаж і досі цікаво читати, то журналістика тут уже ні до чого.  Це вже сфера літератури.

Роксоляна Свято, «Літакцент»

Фото - http://litakcent.com