Схоже, керівництво Верховної Ради досягло-таки неабиякого результату у своїх спробах довести українському народу, хто в державі хоча не перший, але і не другий. Щоправда, результат цей зовсім не той, якого воно прагнуло. Ба більше: він, схоже, прямо протилежний очікуваному. І це недвозначно зафіксував такий делікатний телевізійний жанр, як новини.

Буквально пару днів тому Україною прокотилася новина, яка претендувала на сенсаційність: спікер Олександр Мороз прийняв рішення – начебто на вимогу ста шістдесяти з гаком депутатів – скликати в останній день липня позачергову сесію Верховної Ради. І не просто щоб поговорити про політичну ситуацію, а задля внесення змін до Конституції, власне, задля зміни форми державного правління – зі змішаної на парламентську.

Але чи зайняла сенсація належне для події такої ваги місце в інформаційних повідомленнях провідних телеканалів, чи була вона відповідним чином оформлена аудіо- і відеорядом та коментарями? Зовсім ні. Здається, всі, хто виходив у вікенд та у першу половину понеділкового дня з випусками теленовин, вважав за честь обов‘язково тим чи іншим робом засвідчити свою скептичну настанову щодо планів керівництва парламенту. Робилося це різними способами: або за допомогою відповідно добраних коментаторів, або подачею синхронів опозиційних політиків, котрі знущалися з планів Мороза, або навіть інтонацією ведучих. Одне слово, говоріть-балакайте, панове-товариші, а чи піде хтось засідати до вашої Ради, навіть ваші союзники-«регіонали»?

Коли ж такий штатний речник Партії регіонів, як Михайло Чечетов, заявив на камери чи не всіх телеканалів, що його політична сила вирішила не брати участь у засіданні, це негайно передали, здається, всі денні випуски новин 30 липня.

А далі був вечір, коли новинарі охоче розповідали не тільки про скасовану сесію (причому, скажімо, новини СТБ та ТОНІСа наочно продемонстрували істотні розбіжності між соціалістами і «регіоналами» у поглядах на те, чому сесія не відбулася і чи відбудеться вона взагалі), а й переказували чутки: мовляв, була дуже серйозна розмова керівництва фракції ПР з керівництвом ВР, і «регіонами» наче поставили спікера на місце. Звичайно, одразу ж (класичний рояль у кущах!) був продемонстрований Тарас Чорновіл, який (як завжди, дуже авторитетно) заявив: силовий стиль у спілкуванні з партнерами нам не притаманний. Скільки глядачів насправді вірить авторитетним заявам Чорновола-молодшого, цікаво було б дізнатися...

Та головне навіть не в цьому. У мене склалося враження, що новина про скасування позачергової сесії парламенту (яка була б першорядною у кожній демократичній європейській країні) ввечері 30 липня промайнула десь на маргінесі телевізійного дня. Принаймні, на провідних каналах (навіть на вельми наближеній до Соцпартії Олександра Мороза «Ері»). Ба більше: журналісти не особливо переймалися проблемою достовірності та достатності інформації про те, чи відбудеться ця сесія, а якщо відбудеться, то за яких обставин і коли саме. На одному каналі говорилося просто: сесія відкладена на невизначний термін, на іншому – до 7 серпня, на третьому – мовляв, Олександр Мороз прагнув перенести її на 9 серпня, але йому не вдалося. І так далі. «24 години» каналу ТОНІС, утім, дали синхрон лідера фракції Соцпартії Івана Бокого, котрий (усупереч усьому тому, що говорилося до нього) розповів, що все в порядку, сесія буде, слід тільки краще підготуватися до неї, от її і відклали. Але все це було сказано з такою невимовною тугою в очах ще не так давно журналіста, а тепер – професійного політика (спасибі крупному і середньому планам!), що багато чого стало зрозумілим без коментарів.

Справді-бо: 30 серпня телевізійники, залишаючись у всіх належних фахових рамках, зайвий раз продемонстрували, що за допомогою інтонації, нюансів монтажу, ба, навіть розстановки слів у реченні можна досягнути значного ефекту у висвітленні гострої політичної теми. І навряд чи перегляд випусків новин цього дня підніс рейтинг Верховної Ради в очах пересічних громадян (до речі, соціологи розходяться між собою лише в тому, якими є від‘ємні показники цього рейтингу і чи є парламент беззаперечним лідером суспільної недовіри, а чи поділяє перші місця з міліцією та судом).

Ну, а коли одразу аж кілька телеканалів дали заяву впливового комуніста Леоніда Грача – мовляв, хто визнає парламентаризм, той 31 липня прийде на засідання Верховної Ради, - а одразу після цього інформацію про скасування сесії, то й особливих іронічних коментарів не було потрібно (хоча новинарі ТОНІСа від них не втрималися: хто не з нами, той проти нас, давно знайома логіка...).

Узагалі-то нічого хорошого у цьому всьому немає: тільки прихильники «влади рад» чи особистої диктатури якогось авторитарного діяча можуть радіти з приводу того, що парламент (і парламентаризм як такий) впали в громадській думці, як то кажуть, нижче за плінтус. Проте чи винні у такому стані справ телевізійники, як обов‘язково зауважить хтось із політиків відповідного спрямування, прочитавши цю статтю? Аж ніяк. Мас-медіа, крім усього іншого, це ще й камертон суспільних настроїв, відтак автори матеріалів у теленовинах просто не могли не відобразити скептичного ставлення української громадськості до теперішньої Верховної Ради та карколомних ініціатив її керівників. І це той результат, який був запрограмований не в останню чергу діями саме цих керівників та їхніх однодумців.

...А паралельно з тим прайм-тайм був сповнений політичною (фактично – вже виборчою) рекламою. І що цікаво: тільки у «нашоукранців-самооборонців» і тільки в одному із варіантів їхньої реклами фігурувала команда однодумців. В усіх інших (незалежно від того, яка це була політична сила) перед очима глядачів поставав сильний та ефективний лідер, а народ фігурував – у кращому разі – у вигляді статистів на задньому плані. Чи сумісне таке розуміння політики з принципами парламентаризму, власне, сучасної демократії? Чи автори телереклами просто беруть до уваги реальний стан громадських настроїв, коли на першому місці – переможні вожді, а законотворчість та контроль за виконанням законів – щось другорядне? І який загальнополітичний наслідок матиме така ситуація? Чи й справді нічого гарного на українську парламентську демократію вже не чекає?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників