Молоді читачі давно марять книжками про таких самих як вони хлопаків і дівчат із сусідньої вулиці. Яких звати не С'ю чи Енді-Андрюха, а так, як тебе чи мене.

Звичайна дівчина з сусіднього міста із невинятковим львівським ім'ям Квітослава, чим ти зацікавила молодого автора, аби він назвав тобою свою першу книжку? Нехай не перевершити мені Отара Довженка в тонких психологічних замальовках і немилосердно влучних спостереженнях, читаючи які розпрямляєш плечі і похапцем пригадуєш, чи не траплялось тобі зустрітись з автором в якійсь життєвій круть-верті (фух, не траплялось...) і чи не з тебе змальовано цю думку чи вчинок. Не трапялось, але ще 5 хвилин я не колупатимусь пальцем у вусі. А ну як там щось буде і про такі звороти долі. Може комусь то дріб'язок і не важливо, а книжка оповідань і однієї повісті Отара Довженка виявляє повагу до найменшого і найбуденнішого компоненту людської особистості.

Є в книзі й серйозніші речі, в яких проявляються прикмети нашого перехідного і разом з тим універсальні людські клопоти усіх часів: трудова еміграція, неповна родина, коханець матері, галицький менталітет, велика любов до рідного міста і трохи менша - до першого стаціонарного хлопця, стерви-однокурсниці, метикуватіша за тебе краща подруга, врешті, перший хлопець, цілком свідомий того, що на цій зупинці він надовго не затримається.

Не здійматиму безліч інших складних матерій, що про них молодим письменникам буває до снаги писати хіба що в стилі щоденників червоної туфельки. Після "Квітослави" мене навіть здибала мила американська звичка до підрахунків, яку можна підхопити на сторінках з обговореннями артхаусних фільмів. Нумо, нецензурних висловів - 1, генітальних пейзажів і натюрмортів - 0, вживання наркотиків і алкоголю в режимі автостоп - 0, брутальщина в усіх проявах - 0. Чи правильний рахунок - пересвідчитись тобі, люба читачко.

Можемо разом тихесенько позаздрити галичанкам, прецінь їх вже виділено красним словом в осібний тип жіноцтва. Трохи позаздрити, позаяк той хлопець більше був закоханий у місто, аніж в саму дівчину. І в цій любові їх почуття були цілком взаємними. Магічна ж аура міста Лева безтурботно абсорбувала народженого чи то в Запоріжжі, чи то в Дніпропетровську письменника.

Коли Квітуня представляла для ліричного автора інтерес в якості літературно-портретного досвіду, то подорослішавший, анітрохи не менш ліричний герой оповідання "Я кохаю музику" стикається із майже протилежною кармічною проблемою. Сучасний літературний трикутник із молодої дослідниці творчості відомого поета, що, сповнений старечої немічі, увірвався в життя молодого хлопця і викрав його дівчину самою лише силою чи то своєї поетичної слави, чи то своєї поетичної міці. Отар Довженко створює переконливий образ ревнивця, захопленого не декларованою любов'ю до музики чи до екс-дівчини, а ненавистю до Діда.

"Я кохаю музику", "Пісня шлагбаума", "Бо сьогодні субота", "Інерція" - легкими й тонкими, як весняна крига, оповіданнями мандрує око читача. Люта ревність відвозиться у село, хлопчачі чуттєві марення - у суботу, а душевно квола "маленька людина" перетворюється на пристрій для перекривання проїзної частини автомобільної дороги. І дещо осібно поряд з оповіданнями беззбройної юності виглядають стрекіт і зойки спінінга, окремої й цілком дорослої субкультури рибалок.

Кульбіт