Це ж маскарад, а не дійсність!

Ви всі не вилазите з маскарадних костюмів!

Йозеф Рот,

„Втеча без кінця”, 1927.

В Україні, і в Криму зокрема, величезний брак філософів і соціологів, які б повно розуміли та адекватно відображали дійсність. А ті, що є, за старою комуністичною звичкою намагаються змінювати світ, причому переважно саме за своїми недосконалими кресленнями, у той час як людям часто бракує простих пояснень суті речей і явищ. І саме це визначає більшість наших суспільних негараздів. Бо всупереч марксистському вченню, як показала подальша практика, буття визначає свідомість лише певним чином, а саме свідомість визначає буття - і насамперед, і головним чином. Тобто „розруха” не в клозетах, а в головах, які визначають стан тих клозетів! Тому як результат комуністичної помилки – маємо неадекватний інформаційний простір, надзвичайно недорозвинуту суспільну свідомість, більше того – її катастрофічно викривлено комуністичними догматами про класову війну, про провідну роль партії, про демократичний централізм, про стадії революції, про працю як джерело доданої вартості. Насправді все це виявилось ідеологічним непотрібом, теоретичними фантазіями, а ті ж ідеологеми та концепції, які були потрібні суспільству, - або не були знайдені чи відкриті вчасно, або ж і досі лишались невідомими широкому загалу. Насправді ж досвід свідчить: як ми собі заплануємо – такого результату і доб’ємось! Навіть дивно: чому марксисти упродовж стількох років „не помічали” такої простої істини? Очевидно тому, що не вміли навіть планувати, і жоден марксистський метод – ні п’ятирічне планування, ні „побудуємо комунізм за 20 років”, ні „доженемо та переженемо Америку”, ні „кожному громадянину окрему квартиру до 2000 року”, ні Продовольча програма - хоч і були заплановані, але не були виконані. І винна не філософія, а комуністичний метод, бо кожна з цих програм є переконливою ілюстрацією неефективності комуністів і комунізму, і доказ того, що від самого початку слід було йти іншим шляхом. І тому не дивно, що саме в Америці, країні, яку комуністи, що тепер знайшли для себе найбільший рай у Криму, не доженуть і до сьогодні, з’явився філософ саме японського походження, тобто мислитель з країни, яка від рівня переможеної і зруйнованої в другій світовій війні лише за кілька десятиліть вийшла на вершини технологічного прогресу в світі. Вийшла, бо і в Японії, і в США було і є те, чого не було ні в СРСР, ні в УРСР, і немає того, що було і в СРСР, і в УРСР, що культивується досі в новій Україні, і в Криму зокрема. Відповіді на кримське питання, в тому числі і про негаразди та загрози інформаційного простору, дав... так, саме Френсіс Фукуяма в його книзі „Довіра”...

Що є в США, в Японії, і чого немає у Криму?

Френсіс Фукуяма довів, що зовсім не комунізм є кінцем (власне – метою!) історії, а ліберальне суспільство, невід’ємною частиною якого є вільний ринок і повна свобода слова. Свобода слова як соціальна і гуманітарна цінність потрібна людині як сама по собі, як складова частина чистої людської совісті, так і свобода слова як гарант усіх інших свобод і прав людини. Наріжним каменем для нашого аналізу є теорія суспільного капіталу Френсіса Фукуями. Суспільний капітал як здатність людей до якомога ширшої співпраці та організованого злагодженого співробітництва в усіх галузях життя відрізняє, за Фукуямою, тільки перспективні високоорганізовані суспільства. Саме завдяки цій якості таких високих успіхів досягли США та Японія. Слід відзначити: за основу суспільного розвитку Фукуяма взяв не гроші чи якийсь інший капітал, не рівень освіти, не науку навіть, не промисловість чи іншу галузь виробництва, а таку, здавалося б ефемерну категорію, як довіра однієї людини до іншої. І довів – саме довіра дозволяє людям за будь-яких умов знаходити шляхи до співпраці, а відтак - формувати трудові колективи, громади за місцем проживання, органи влади та громадські організації, які здатні вже як наслідок формувати і фінансовий, і промисловий капітал, розвивати освіту, науку, державу тощо. Тому висока здатність до співпраці автоматично створює широко розгалужене громадянське суспільство, яке характеризується, з одного боку, свободою слова, з іншого – відповідальністю за нього.

Власне, Френсіс Фукуяма не є оригінальним. Подібні ідеї висловлювались і до нього, але вони весь радянський період блокувалися комуністичною пропагандою, знищувались його охранкою. Скажімо, ще Пітірім Сорокін, вигнаний з Росії саме за вільне думання, у своїй двотомній „Системі соціології” розглядав „населення – як складний соціальний агрегат”, в якому кожна окрема особа має тим більше шансів на співпрацю, чим більше вона володіє свободою. Фактично весь перший том цієї праці присвячений аналізу механізмів взаємодії між індивідумами, успіх яких залежить, на думку Пітіріма Сорокіна, саме в ступені поєднаності космічних, біологічних, соціально-психологічних факторів, які Фукуяма й назвав одним словом – ступенем соціальної довіри, або ступенем суспільного капіталу в соціумі. На думку передових філософів нинішнього часу, саме високий розвиток суспільного капіталу дав можливість досягти передовим країнам світу тих вражаючих успіхів, яких вони досягли.

Отже, якщо б у певного суспільства, скажімо, у кримського, виявився якийсь гіпотетичний ворог, який би хотів завадити його розвитку, то що б йому слід було зробити, щоб нашкодити цим людям? Саме так – знищити в суспільстві довіру між людьми на зразок того, як Бог перемішав мови будівельників вавилонської вежі і порушив взаємодію та взаєморозуміння між ними, що й завадило будівництву. Саме цю функцію руйнівників взаєморозуміння між людьми в суспільстві виконують інформаційні війни, які інспіруються в певних суспільствах і спільнотах та є великою загрозою стабільності і прогресу. Посіяти недовіру і підозру до ближнього – це найкоротший шлях зупинити прогрес... Війни теж починаються, перш за все, в головах людей, які втратили довіру один до одного. Недовіра переростає у ворожість. На наступному етапі вже можна сміливо давати тим людям, які ворогують, гвинтівки, і вони слухняно вбиватимуть один одного, на радість і на користь третьої сторони, яка все це й організувала. Отже, якщо суспільство не хоче війни, воно, перш за все, має не дозволити зруйнувати довіру та посіяти ворожість.

Що є в Криму і чого немає ні в США, ні в Японії: загроза вже реалізована...

Чи є в Росії мас-медіа, які систематично та поступально ворогують проти всього російського? Відповідь однозначна – немає, бо навіть ті газети і канали телебачення, які критикують Росію Путіна, насправді воюють не проти Росії, а за нову, більш прогресивну Росію, ніж путінська. В Україні ж, і, перш за все, в Криму, газет, які не просто критикують Україну і все українське лише за те, що воно таким є, а цілеспрямовано зображують українське не таким, яким воно є насправді, ціла низка. Таким чином, ці газети сіють недовіру і підозру кримчан до всього того, що визначає ту державність, в якій вони живуть. Поступово і цілеспрямовано вони виховують у своїх читачів ненависть до всього українського, а відтак - прагнення протидіяти всьому – освіті, вивченню державної мови, рішенням державних органів тощо. Мета — посіяти недовіру для того, щоб зруйнувати взаємодію держави і хоча б частини її громадян, і не дати добудувати державу, як ту ж вавилонську вежу.

Сучасний німецький філософ Петер Слотердайк, послідовник Еммануїла Канта, в „Критиці цинічного розуму” вважає цинічні мас-медіа ефективним фактором руйнування світу. Першим кроком до цього є, на його думку, створення цинічними мас-меда віртуального, видуманого світу, в якому все не адекватне реальному світові. „Сучасні мас-медіа дбають про нову штучну акліматизацію свідомості у суспільному просторі. Кого захопила їхня течія, той відчув, як картина світу дедалі цілеспрямованішим чином стає опосередкованою, проданою, отриманою з інших рук... Одне слово, мас-медіа мають силу онтологічно реорганізувати дійсність, яка є дійсністю в наших головах.... Те, що за умов такого стану світу людина з „властивостями” і „характером” не може надалі залишатися собою, показують численні історії про людей з характером і моралістів, що нерідко завершуються загибеллю героя. Пристосування стає психологічним заповітом цієї доби...” (Петер Слотердайк, „Критика цинічного розуму”, стор. 497.) Другим кроком є перетворення людини в частину цього віртуального світу, для якої реальність є повністю знеціненою. „Жити з псевдоеквівалетностями; мислити згідно з псевдоеквівалентностями: якщо ти спроможний на це, тоді ти повноцінний громадянин цієї цинічної цивілізації, а якщо свідомий цього, тоді ти знайшов Архімедову точку, в якій цю цивілізацію можна перевернути за допомогою критики...” (стор. 315).

На думку німецько-американського філософа Ганса Йонаса, шкода такого цинізму полягає в тому, що він повністю позбавляє людину почуття відповідальності, повністю нівелює відповідальність як соціальний інститут суспільної реальності, політики, етики, управління. (Ганс Йонас „Принцип відповідальності”).

У недавньому дослідженні кримських інформаційних воєн Анастасія Смагіна, аналітик УНЦПД, пише: „Міфологізація” кримської теми, роздмухування теми міжетнічних взаємин зміцнює вже сформовані упередження в розумінні загальної ситуації, усталює класичний стереотип щодо розмежування на "своїх" і "чужих". Ці негативні міфологеми доволі плідно експлуатуються вітчизняними та іноземними політиками, що дозволяє їм постійно тримати Крим у напрузі. Подолати такі стереотипи не можливо за один день, тут потрібна виважена державна політика, активна співпраця з громадянським суспільством, заходи, які поступово виробляли б суспільний імунітет до такого роду провокацій...”

На її думку, „У мас-медіа Росії наразі увиразнилася чітка тенденція: такі інформаційно-пропагандистські акції приурочуються до поточних важливих моментів. Власне, газетні “викиди” відбуваються якраз напередодні або напочатку курортного сезону, або чергової російсько-української зустрічі високих посадовців, або ж проведення запланованих й оголошених акцій кримських татар. Ця тенденція спостерігається протягом усіх останніх років існування автономії. Щоправда, нині українські та російські політики офіційно зустрічаються, м’яко кажучи, не так часто, як за часів Л. Кучми, але інші приводи появи подібних матеріалів залишаються актуальними. Все це спонукає до того банального і зримого висновку, що інспіровані ззовні інформаційні антиукраїнські кампанії наша країна продовжує програвати (і це стало вже традицією). Тим часом подібні публікації, а тим паче розгорнуті інформаційні кампанії, що не мають нічого спільного з правдивим висвітленням подій у тому ж Криму, усталюють в Україні настрої, принаймні далекі від толерантності. Це підживлює й тенденцію до несприйняття України як держави на самому півострові, де, до слова, так майже і не з'явились українські інформаційні продукти. Йдеться не тільки про видання українською мовою, а й про російськомовні українські ЗМІ. Варто констатувати, що жоден із 27 комунальних і державних ЗМІ АРК, які фінансуються платниками податків, не виходить хоча б двома чи трьома мовами – всі вони виключно російськомовні...”

На думку аналітиків, ці інформаційні війни особливо небезпечні в періоди будь-яких виборів, бо не дають змоги виборцеві реально зробити свій вибір, і є загалом потужним фактором маніпуляції вибором громадян. Анастасія Смагіна пише: „З огляду на тенденції можна припустити, що під час позачергових виборів до українського парламенту окремі політичні сили експлуатуватимуть подібні сценарії розвитку подій у Криму з новим завзяттям. Адже боротьба з євроатлантичною інтеграцією та різноманітними “загрозами” з боку “чужинців” є для деяких вітчизняних політиків набагато зручнішою та електорально вигіднішою порівняно з дискусіями про економічні та соціальні реформи. Сюжети нинішніх інформаційних вкидань витримано здебільшого в єдиній тональності – це хроніка процесу поглиблення протиріч між "слов’янським і татарським населенням" з огляду на "неабияке поширення радикальних ісламістських течій у Криму", "розквіт у Криму вахабізму", "перманентні акції протесту кримських татар", "сприяння з боку кримських татар розміщенню баз чеченських терористів", "безвладдя на півострові" тощо. Окрім міжетнічних відносин час від часу зачіпаються антинатовські сюжети. Можна пригадати заяви, що з’являлися під час минулорічних феодосійських подій, коли було зірвано міжнародні військові навчання. Наприклад, тоді Наталка Вітренко проголошувала, що, за її прогнозом, дії влади можуть спровокувати громадянську війну в Криму за югославським сценарієм: "Спочатку Крим буде перетворений на кримськотатарську автономію, а відтак – незалежну кримськотатарську державу, а потім - буде приєднаний до Туреччини...”

Яскравим прикладом безпринципності і непрофесійності кримських медіа, яка призводить до викривлення реальності, створення в головах своїх слухачів віртуальних образів, є поведінка радіостанції „Транс-М-Радіо”, яка виконує вимоги українського законодавства досить дивним чином. Після того, як Нацрада з радіомовлення і телеюачення звернула увагу керівників радіостанції на те, що вони не виконують вимоги закону про мовлення державною мовою, радіостанція ввела до програми кожного вечора блок українських пісень, перед яким диктор заявляв, що для того, щоб радіостанцію не закрили, щоб вона мала змогу вести мовлення російською мовою, вона змушена виконувати вимогу закону і включати до програми ці українські пісні. На щастя, недолугість „журналістів” з „Транс-М-Радіо” була настільки масштабна, що вони включали до цієї програми чудові українські пісні знаних і майстерних виконавців, не враховуючи, що серед росіян „хохляцькі” пісні любив навіть той, хто люто ненавидів самих „хохлів”. І як не дивно, але „Тран-М-Радіо” багато слухачів-росіян, не говорячи вже про українців, стали включати і слухати саме в ті години, коли вони передавали українські пісні, та ігнорувати передачі станції в інший час. У багатьох відомих мені радіослухачів є вже великі колекції записів українських пісень, переданих по „Транс-М-Радіо”, в яких вони, звичайно, просто видалили в’їдливі слова диктора про начебто недолугість української пісні. Так сама українська пісня перемогла кримських русифікаторів. А задум цих радійників створити в головах слухачів стереотип про другосортність і відсталість української мови та української пісні просто провалився.

Причиною саме такого ставлення кримських редакцій до вимоги виконувати закон і вести трансляцію державною мовою полягає в непрофесійності кримських журналістів, переважна більшість з яких просто не володіють в достатній мірі українською мовою, а тому є професійно непридатними для виконання такого завдання. Незнання української мови веде до незнання української історії, української літератури, та відтак до незнання українського менталітету, а тому й української політики.

Більше того, незнання української мови веде до того, що між Кримом і Україною встановлено мовний бар’єр, який заважає кримським журналістам черпати інформацію з Києва, що вони з надлишком поповнюють новинами та інструкціями з Москви. Відтак російськомовний кримський інформаційний простір є МОСКВОЦЕНТРИЧНИМ, він орієнтується не на свою державу, не на свій закон, не на свій менталітет, не на своїх політиків, не на свої гроші, а на традиції та політику сусідньої держави, яка в багатьох історичних випадках була недружньою до України.

Фінансування багатьох кримських ЗМІ з Москви також призводить до того, що вони просто виконують політичні замовлення Росії. Про це свідчать такі випадки, як підтримка багатьма газетами і каналами телебачення ідей про передачу Росії кримських маяків, про пролонгацію перебування в Севастополі Чорноморського флоту, щорічні і системні антирекламні кампанії стосовно дискредитації кримських курортів, системний спротив проти розширення української і кримськотатарської освіти, підтримка політики та політиків Росії, безпідставна нищівна критика українських політиків, а надто тих кримських посадових осіб, які підтримують державницькі позиції в своїй діяльності, особливо Представників Президента. Хто б не був на цій посаді - Москаль, Шемчук, Хоменко чи хтось інший - він апріорі сприймається і трактується проросійськими ЗМІ Криму як ворог.

У результаті проросійські ЗМІ в Криму виконують не тільки неусвідомлену деким, але й чітко сплановану та добре організовану підривну діяльність проти української держави та українського народу взагалі. Особливо відзначається цим агенція „Новий Регіон-Крим”, яка постійно поширює викривлену, неправдиву інформацію, метою якої є безпідставне паплюження і підрив авторитету української держави та українських політиків, української мови та культури, історії, цілеспрямована боротьба проти української державності. Завдання агенції – формування в голові пересічного реципієнта її інформації образу ворога, яким агенція представляє кримських татар, українців, Меджліс кримськотатарського народу, всю українську державу.

З одного боку, такий сенс і стиль кримського інформаційного простору призводить до знищення довіри одне до одного між кримчанами, а отже - до перешкоджання злагодженості в діях з будівництва української держави загалом та української державності в Криму. Кримські ЗМІ – це ті суб’єкти, які копають на Перекопі найглибший і найжорстокіший рів, мета якого - відділити Крим від України, що суперечить як потребам кримчан, так і потребам Української держави, як українським так і міжнародним законам.

Цитований вище німецький і американський філософ Ганс Йонас вводить в побут нову концепцію – етику відповідальності за майбутнє суспільство для політиків, батьків, тощо. Додамо до цього переліку і принцип відповідальності ЗМІ як суспільної інституції та принцип відповідальності журналістів як суспільно-активних осіб, суб’єктів, які і відображають, і творять реальність у головах людей. На жаль, Ганс Йонас вважає формування „автентичної” людини майбутнього утопією. В першу чергу, через те, що цей термін він позичив у Ніцше. Однак, якщо прикласти до суспільного прогресу звичайну формальну логіку, то стає зрозумілим, що не ніцшеанська, а лише цілком біологічна і психічно здорова „автентична” людина, за великим рахунком, може адекватно сприймати дійсність, і тому лише вона може адекватно діяти в будь-яких обставинах. Дезінформаційні мас-медіа, які ведуть інформаційні війни, власне, проти всякого здорового глузду, активно перешкоджають формуванню не лише автентичної, адекватної людини в нашому суспільстві, а навпаки, намагаються сплюндрувати і викривити будь-який адекватний розум, домогтися того, щоб у головах людей картина реальності не відповідала самій реальності. Таким чином, вони вибудовують суспільство, в якому суб’єктом історії був би тільки один закордонний центр, у даному випадку - Москва, а решта громад і людей, весь Крим, були б для нього слухняними маніпульованими об’єктами, які відірвані від реальності і не здатні оцінити події та процеси адекватно їх сутнісному значенню. Цей процес суперечить правам людини мати об’єктивну інформацію про навколишні події, праву людини самій вибирати спосіб дії та мету свого життя. Це є найвищий злочин проти фундаментального права людини.

Список використаної літератури:

Йонас Ганс „Принцип відповідальності”.

Слотердайк Петер „Критика цинічного розуму”.

Смагіна Анастасія „Кому належить Крим?”.

Сорокін Пітірім. „Система соціології”.

Фукуяма Френсіс „ Довіра”.

Фукуяма Френсіс „Кінець історії та остання людина”.

Кримська преса, ТБ, радіо.

Богдан Семенко, експерт Кримського Незалежного центру політичних дослідників і журналістів, «МедіаКрим»