Ситуація в країні залишається критичною. Тривають бої й протистояння у столиці та регіонах. Журналісти, які перебувають на передовій, страждають - лише за один день кількість побитих досягла 30 осіб, одного медійника вбили. Зрозуміло, що за таких умов градус напруження неухильно зростає, на жаль, і в самих матеріалах журналістів також. З'являються радикальні думки про можливість відповіді насиллям на насилля, відділення Заходу від Сходу. І далеко не у всіх вистачає духу сказати: «Досить!» як владі, так і опозиції.

Рушійною силою паніки перш за все є дезінформація, перекручування та тасування фактів. Здебільшого до нагнітання ситуації прикладають сили російські та українські проросійські ЗМІ. В таких умовах свідомі журналісти повинні надзвичайно виважено висвітлювати події, бути обережними з формулюваннями та закликами, адже від їхніх слів залежить психологічний стан, а ще важливіше - формування плану дій сотень тисяч глядачів, слухачів і читачів. Зараз у нас немає права на помилку.

Так, ситуація у країні сприяє імпульсивним діям і агресивним висловлюванням, але не варто забувати про відповідальність перед тими, хто доручив нам бути четвертою владою. І тим більше не вдаватися до радикалізації у журналістських матеріалах.

Наприклад, журналіст ZIKy Остап Дроздов у своєму Facebook пише: «...для Західної та Центральної України (базової сили революції) настав час цивілізаційного вибору: якщо ми зараз зі свого розбурханого човна не викинемо південно-східний баласт - він нас потопить». Проте варто зазначити, що його думку підтримують не всі західняки, і навіть його колеги опонують. Так наприклад, заступник головного редактора ІА ZIK Тетяна ВЕРГЕЛЕС вважає, що журналісти мають зберігати холодну голову і не підігравати російським сценаріям. «День» неодноразово наголошував, що з такими закликами розколу країни можуть виступати хіба прокремлівські агенти або «перегріті» голови. На певному етапі у Майдану був хороший слоган «Разом і до переможного кінця!». По дорозі революції кудись це «разом» загубилося. А найголовніше те, що насправді, можливо не весь, але точно частково Південь і Схід готові до діалогу. Та чи знають, як розмовляти із цими людьми ті, хто виступають зі сцени Майдану? «День» поспілкувався із журналістами, політологами та експертами із різних регіонів, щоб окреслити формат, в якому зараз можна комунікувати заради спільної перемоги.

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, заступник головного редактора ІА ZIK, Львів:

- Журналістам, і перш за все політикам потрібно зрозуміти, що це не гра у «войнушку», а реальне кровопролиття. Звісно, журналіст сьогодні не може бути над процесом і над емоціями. Але ключовим словом для нас має стати «самодисципліна» і «відповідальність». Чинна влада робила все для того, щоб не пустити процес у мирне русло - про це експерти попереджали ще у жовтні. Тож журналісти не мають ставати гравцями чужих сценаріїв. Були озвучені три позиції цих сценаріїв: розв'язання кровопролиття чи навіть громадянської війни, розкол аж до федералізації і розворот від Європи. Якщо журналісти будуть пам'ятати про це - матимуть холодну голову під час розпалювання конфліктів. Потрібно повертатися у русло переговорів. Наші редакції зараз - це наші мирні Майдани. Відповідно - ніяких підігравань, мимовільних чи свідомих, і закликів до насильства не повинно бути.

На жаль, наші центральні канали «окуповані». Неможливо дивитися зараз на «Першому Національному» та «Інтері» розважальні шоу - це блюзнірство і цинізм. З іншого боку, коли ти бачиш на екрані кров, задимлені площі, чуєш крики людей, то це також травмує психіку. Тому таку інформацію потрібно давати з коментарями експертів. І давати слово не Чечетову і Колесніченку, а з іншого боку - представникам «Правого сектору» та людям, які б закликали до мирного врегулювання ситуації, поки ми не втратили Україну.

Сергій ЖАДАН, письменник, Харків:

- Я переконаний, що не можна і не потрібно говорити мовою ультиматумів, мовою вимог. Потрібно шукати речі, які нас поєднують. Нас поєднують речі, які лежать в соціальній площині - економічні, пов'язані з фінансами та із загальною залежністю і беззахисністю перед владою. Коли «східняки» і «західняки» зрозуміють, що вони є абсолютно беззахисні перед владою, бо будь-який міліціонер може посадити тебе на термін до 15 років, тоді відбудеться розуміння того, що в такій країні за таких умов жити неможливо. Доки лунають ідеологічні гасла «Україна понад усе!» та «Слава нації - смерть ворогам!» доти, мені здається, людям із Західної та Східної України буде дуже важко порозумітись. Бо в нас трішки різна ментальність, різна історична та соціальна пам'ять та соціальні тенденції. (Я себе відношу виключно до східняків - я з Ворошиловградської області, живу в Харкові). Але є речі, які нас об'єднують, - вони полягають в нашому повному безправ'ї та беззахисності. В нас є спільний ворог, і це зло - не бандерівці, воно лежить не в російськомовній, історичній або релігійній площині, це зло лежить саме в соціальній площині. Повинні підійматися соціальні гасла, потрібно говорити про соціальні речі - тоді в нас буде шанс порозумітися. Треба говорити про те, що ми знаходимося в дуже печальній ситуації та в дуже скрутних умовах, і ці умови треба міняти. На Майдані акцентуються на політиці та ідеології, а треба говорити про соціальні речі, які для Сходу набагато актуальніші та важливіші, ніж гасло «Банду геть!». У регіонах треба пояснювати, чому, власне ,»банда»          - це погано, в чому саме проблема.

Сергій СТУКАНОВ, політолог, Донецьк:

- Є теми, на яких, інформуючи про Майдан в регіонах, доцільніше не наголошувати. Наприклад, на Сході чи на Півдні більшість людей доволі чутливо ставляться до трактування окремих моментів з історії України, відповідно, рухаючись у регіони, потрібно це розуміти. Зокрема, не апелювати на правильній оцінці для країни ролі УПА чи Катерини ІІ. Говорячи зі Сходом, треба думати не лише про предмет, але й про форму мови. Передовсім розмовляти з людьми російською. Є частина донеччан, які україномовні медіа принципово не читають, і не хочуть навіть слухати україномовних спікерів. Це проблематично для пана Тягнибока, у якого свої принципи. Ми бачили, що він в інтерв'ю «Громадському ТБ» та російському каналу «Дождь» не перейшов на російську. Така принциповість у підсумку програшна, особливо, коли політик намагається пояснити переваги ЄС у Донецьку. Не скажу, що в нашому місті українську не розуміють. Але перехід у розмові на російську тут сприймався б як крок назустріч, виявом поваги до місцевих.

Те, за що стоїть Майдан, насправді багатьма поділяється на Сході. Це, передовсім, справедливі суди, захищеність приватної власності, відсутність корупції та інші базові принципи ЄС. Шляхом пояснення цього можна здобути прихильність. Словом, у комунікації треба зробити крок назад, щоб потім - два вперед.

Частина центральних медіа розуміють необхідність правильного говоріння з людьми в регіонах, але в них це не завжди виходить. Місцеві друковані ЗМІ займають чітку антимайданівську позицію. Загалом отримати збалансовану інформацію про те, що відбувається в країні, мешканці Донецька можуть. Це, передовсім, «5-й канал». Цікавий феномен - цей канал у місті дивляться багато людей. Критикують, але дивляться. Днями бачив на зупинці жінку, яка читала російську версію газети «День». Газету в місті читають все більше. Також є Інтернет. Донецьк - інформаційно не ізольований. Джерела інформації є. Головне - бажання людей знати більше та розуміння активістів, що напролом тут не підеш.

Ольга ГЕРАСИМ'ЮК, журналіст:

- На жаль, державне телебачення повністю себе зганьбило як мовник. Тому прямі включення із подій дуже потрібні, адже фактично маленькі міста і села України відрізані від інформації.  Сьогодні наші молоді журналісти працюють унікально - завдяки ним ми маємо правдиві свідчення і картинку того, що відбувається. Але репортаж - це лише одна сторона журналістики, яка повинна запропонувати до висвітлення і думки експертів та висновки. Зараз ми бачимо лише страшну поверхню, але потрібно також дивитися вглиб. Подивитися з боку світу, який ми активно критикуємо за те, що він нас залишив. Зараз потрібно вишукувати моральних авторитетів, які мали б вагу у суспільстві. Також варто зважати і на тих, хто дивиться на українські реалії з-за кордону - з наукової і геополітичної точки зору. Ми в полоні ситуації, яку неможливо просто розрядити, і нам бракує дистанційної оцінки. Звісно, треба перебинтовувати поранених, стояти, але що далі? Особисто для мене у критичних ситуаціях важлива розважлива думка Мирослава Мариновича та Євгена Марчука, який свого часу багато зробив для країни і має державний досвід. Потрібно говорити з людьми з регіонів - вони недорозпитані, а головне - їх ніхто і не пробує питати. Ми звикли у Києві реагувати на тих, хто голосно кричить. Це також вада журналістики, яка полягає в тому, що ми не доводимо до кінця розпочату справу. Ми називаємо подію, але не копаємо під неї. Відповідно аналітика як така майже нівельована. А без цього не зрозуміло суті проблеми. Колись сьогоднішні драматичні сторінки історії якісній журналістиці потрібно буде перегортати, аналізувати та робити висновки.

Ірина МЕДУШЕВСЬКА, блогер, Одеса:

- Велике людське спасибі всім журналістам, які в ці дні стримили, фотографували, постили і вели прямі ефіри з передової, самовіддано виконуючи свій обов'язок Громадянина! Бережи вас і Україну Господь! Однак медіа, на мою думку, мають навчиться спростовувати міфи. У проукраїнських ЗМІ нас, Південь, показують як «совок», а себе «справжніми патріотами». Проросійські - навпаки: пишуть про озброєних бендерівців на вулицях міста. Це нові міфи, в які можновладці змусили повірити людей. Сьогодні ЗМІ знову пишуть про форму - країну розколото, горять покришки, вибухають гранати. Це - зовнішня оболонка. Нам потрібно думати про творення, про те, що в такий складний час об'єднує.  Навіщо зараз на одеському Євромайдані співати пісні УПА і стояти під червоно-чорним прапором? Хіба зараз саме це головне? Одесит дуже легко зрозуміє, що якщо його зіб'є якийсь мажор, то суд виправдає злочинця. Справедливі суди, недоторканість приватної власності - ось довкола яких цінностей слід об'єднатися. Люди, яких виганяють на «антимайдан», залежні. Але якщо їм сказати, що держава, яку ми будуємо, надасть їм гарантії кращих життєвих умов, то вони до нас приєднаються. Говорять, тут читають Пушкіна, а там - Шевченка. А що, разом читати не можна?

І ще прикро те, що ідеї розколу і неприйняття Заходом Сходу і навпаки вкидаються навмисно. І люди ведуться на замовлені міфи, які спливають у різних ЗМІ. Якщо людина стоїть однією ногою у минулому, а іншою в майбутньому - то вона не живе теперішнім. А зараз таких більшість. Єдина надія - молоде покоління, народжене в 90-х роках. Вони за ці міфи не хапаються. Можливо не за мого життя, але ці діти між собою домовляться.