Початок фільму відзначено певною літературністю: літній письменник Беверлі Уестон (режисер і актор Сем Шепард) цитує англо-американського класика Томаса Еліота: «Життя дуже довге», і спересердя додає: «Чорт забирай, він мав рацію!» - перед тим, як прийняти фатальне рішення.

Власне, літературність цієї стрічки легко пояснити: її було знято за однойменною п'єсою американського драматурга Трейсі Леттса, відзначеного за  «Графство Осейдж» Пулітцерівською премією 2008 року.

Драматург також написав сценарій; у результаті «Серпень...» втілився на екрані як розмовна родинна драма, де кожному з героїв першого плану відведено  кілька більш-менш ефектних монологів, де діалоги детальні й багатозначні, де обов'язково є декілька напружених сцен, що розряджаються оглушливими скандалами і жахливими викриттями.

Недружне сімейство Уестон - доньки  Барбара (Джулія Робертс), Айві (Джуліанна Ніколсон) та Карен (Джульєтт Льюїс) - збирається після похорону батька в старому будинку, загубленому серед монотонних рівнин Мідвеста, де тепер самотньо живе їхня мати Вайолет Уестон (Меріл Стріп). Збирається - і майже відразу починає витягати скелети з неосяжних родинних шаф. В однієї негаразди з чоловіком і з дочкою - веганкою, яка курить марихуану, в другої - дуже спритний коханець, третя закохана в засмиканого і закомплексованого кузена, однак все це тьмяніє в порівнянні з тим, що чекає на них в будинку дитинства.

Режисером виступив Джон Уеллс - досить сумнівна кандидатура, адже здебільшого він знімав серіали - але тут, очевидно, допомогло знайомство - Уеллс добрих десять років працював  у «Швидкій допомозі» з Джорджем Клуні, а саме Клуні продюсує «Серпень».

Дуже швидко стає помітно, що настільки серйозний матеріал Уеллсу не до снаги. Рясне і не завжди потрібне підкладення жалісної музики, надлишок мелодраматизму, невинахідливе чергування планів і ракурсів - Уеллс старається, як може, проте серіальне ремісництво помітне на кожному сюжетному повороті.

Однак режисер виграв у іншому - йому вдалося не заважати акторам. Тут гарні всі, але передусім, звичайно ж, - Джулія Робертс та Меріл Стріп. Перша,  в образі старіючої красуні, затиснутої в лещатах життєвих обставин між проблемною дочкою і ще більш проблемною матір'ю, просто перевершує саму себе. Її Барбара і смішна, і трагічна, і сентиментальна; Робертс  знаходить у своїй психологічній палітрі десятки відтінків, за допомогою яких вона будує, мабуть, кращу роль свого життя.

Що ж до Стріп, то тут зайві пояснення непотрібні. Тільки-но вона з'являється в кадрі - решта практично зникає. При цьому акторка примудряється ніде, в жодному епізоді не переграти, не перетягує ковдру на себе - роль на ній сидить ідеально.  Якщо у фільмі щось і тримається як єдине ціле - то лише завдяки цьому диву, що безперервно палить, лихословить, плаче, танцює  і радіє.

Але хороші тут й інші. Весь фільм - суцільна школа кіноакторської майстерності. Тому, напевно, і варто переглянути цю багатослівну історію однієї американської родини, в безумовно толстовському сенсі «нещасної по-своєму».

Дмитро Десятерик, «День»

Фото -  http://www.day.kiev.ua