Занепокоєння провідних світових медіа ситуацією зі свободою слова в Росії, особливо напередодні Всесвітнього конгресу журналістів, який проводився цього тижня в Москві, є природним. Редакційна стаття в The New York Times за 24 травня вийшла з коротким і страшним заголовком: «Вбиваючи російські ЗМІ». Статистика, наведена в цьому матеріалі, ще страшніша. За кількістю загиблих журналістів Росія вийшла на третє місце у світі після Іраку та Алжиру. З 2000 року, після приходу до влади Володимира Путіна, насильницька смерть як мінімум 14 журналістів була пов’язана з їхньою професійною діяльністю, але жоден із цих злочинів так і не був розкритий. Щоправда, в перший же день роботи конгресу гостям із усього світу, котрі зібралися в Москві, було запропоновано мартиролог, що налічував 290 прізвищ із 1993 року. З 2000 — «усього лише» 170.

Власне, саме тема безкарнос­ті насильства стосовно журналіс­тів стала головною на окремій дискусії, що передувала офіційному відкриттю конгресу. За словами Міклоша Харашті, спецпредставника ОБСЄ з проблем свободи медіа, «є лише одна річ, що страшніша за залякування, насильство й убивство журналістів. Це терпимість уряду до випадків залякування, насильства та убивства журналістів». А Айдан Уайт, генеральний секретар Між­народної федерації журналістів, уточнив, що «нездатність знайти і покарати убивць журналістів частково викликана корупцією та некомпетентністю. Важливішим, однак, є брак політичної волі урядів у справі захисту журналістів і свободи слова».

Міжнародна федерація журналістів пропонує створити спеціальну комісію для розслідування таких злочинів, яка зосередила б зусилля міжнародних експертів на пошуку винних — вони мають бути названі, піддані суду і покарані. І, що досить важливо, на приверненні максимальної уваги громадськості до тем, над якими працювали загиблі журналісти. Примітно, що ідея створення цього органу з’явилася на хвилі загального обурення цинічним убивством Ганни Політковської. В Росії діяльність нової комісії (чи, можливо, комітету) буде спрямована передусім на чинення тиску на владу, котру звинувачують якщо не в інспіруванні розправи з найбільш неугодними «збурювачами спокою», то принаймні у підсобництві її організаторам.

Утім, загроза фізичної роз­прави — тільки один, нехай і найбільш лиховісний, «інструмент» із великого арсеналу Кремля, застосовуваного з метою повного підкорення своїй «інформаційній політиці». Російські ЗМІ, які домоглися певної незалежності та плюралістичності, 1996 року вирішили «здружитися проти Зюганова» і консолідованими зусиллями підтримати єдину на той момент альтернативу — Бориса Єльцина. У результаті рейтинг останнього за лічені місяці зріс із двох до 52 відсотків, а в труну свободи слова в Росії було забито перший цвях.

Більшість решти забивали під пильним контролем нового хазяїна Кремля — ухвалюючи драконівські закони, за якими журналістів за політичний «екстремізм» і «вандалізм» можна запроторити за ґрати, створюючи орган нагляду в Інтернеті, виселяючи Спілку журналістів Росії, влаштовуючи обшуки в офісах неурядових організацій. Примітно, що й скандал навколо СЖР, і «нова редакційна політика» у Російській службі новин, яка забороняє висвітлювати діяльність опозиції й вимагає «50 відсотків позитиву», сталися в Росії саме напередодні найбільшого журналістського форуму. МФЖ заснували 1926 року і нині вона об’єднує близько 500 тисяч журналістів із 150 країн, проводить свій конгрес раз на три роки. В Москві — уперше. Мета нинішнього заходу — продемонструвати російським журналістам підтримку з боку закордонних колег, а також закликати російську владу відповідальніше ставитися до гарантій свободи слова. Поки результат вийшов прямо протилежний: Кремль укотре продемонстрував нехтування світовою громадською думкою. Адже в Росії рейтинги Володимира Путіна нижче від 70 відсотків не падають. А що ще потрібно напередодні парламентських (грудень 2007 року) і президентських (березень 2008-го) виборів?

Оксана Приходько, «Дзеркало Тижня»