Уявлення деяких колег про стандарти журналістики справляють враження, як мінімум, дивних. Передусім ідеться про розуміння об'єктивності. Дуже часто її трактують як деякий баланс, де правду треба врівноважити зухвалою й безпардонною брехнею; де порядній людині в опоненти обов'язково слід дати закінченого мерзотника; де не існує чіткої межі між добром і злом, а журналіст виступає лише як абсолютний нейтральний модератор. На практиці подібне призводить до знущання з істини, до обдурення глядачів, читачів і слухачів, до їхньої ідеологічної інтоксикації.

Одним із найяскравіших представників такої тенденції у вітчизняній журналістиці останнім часом (саме після сумних подій на каналі ТВі) став Єгор Чечеринда з його програмою «Сьогодні про головне».

Наприклад, запрошує Єгор до студії пана Джангірова. Навіщо? Невже Чечеринда не знає, ким є ця людина? Чи йому нагадати про одіозний телевізійний дует десятирічної давнини Джангіров - Корчинський, про цей малоросійський варіант специфічної московської тележурналістики в дусі Д.Кисельова, М.Леонтьєва, С.Доренка й т.д.? Що важливого, цікавого й корисного може сказати сей діяч українському народові?

Щоправда, Чечеринда натякнув, що пан Джангіров якимсь боком тепер представляє нинішню владу. І чим усе закінчилося? Джангірову не сподобалися слова нардепа від «Батьківщини», він підвівся, на знак протесту кинув на підлогу якийсь предмет і покинув студію. Дуже змістовно... Ваш покірний слуга навіть не зрозумів, що саме так глибоко вразило гостя Чечеринди. Колись у характеристиках писали в негативній частині: «Нерозбірливий у зв'язках», треба б Єгору Чечеринді над цим замислитися й акуратніше ставитися до відбору запрошених.

PERSONA NONGRATA ДЛЯ ВСІЄЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

А то он днями Антон Мухарський у програмі «Зелена лампа» (на тому ж ТВі) дві години шанував і ублажав Дмитра Корчинського. Мабуть, Мухарський відверто не підозрює, хто такий Корчинський.

До речі, під час першої чеченської війни панові Корчинському дивним чином удавалося переміщатися з України до Росії й без проблем проникати в зону бойових дій. Пам'ятаю, як один російський телеканал показував інтерв'ю з ним. На екрані фігурував Корчинський у камуфляжі з нашивками УНСО, козачими вусами й демонічним поглядом, а голос за кадром віщав: «Ця людина реально загрожує територіальній цілісності Російської Федерації». Російська провінція трепетала від жаху... Відтоді цей «революціонер» має цілком сталу репутацію й не можна сказати, щоб вона була дуже пристойною. Але наївні люди на ТВі, мабуть, нічого не знають про настільки специфічні обставини.

А зовсім недавно Чечеринда запросив у програму «Сьогодні про головне» Арсена Авакова, нардепа від «Батьківщині», екс-голову Харківської обласної держадміністрації, людину відому й позитивну. Але у візаві йому призначив Олега Калашникова, діяча Партії регіонів, який мав проблеми зі своєю ж партією за застосування сили проти журналістів. Після цього, здавалося, він мав стати persona nongrata для всієї журналістської братії України. Але, принаймні для Чечеринди, таким не став. І що після цього Єгор нам розповідатиме про свободу слова, про етичну відповідальність журналіста й про горезвісну журналістську солідарність? Може, він ще й Вадима Тітушка запросить? А чому ні?

Ось з цього все й починається. А потім будуть стогони, що у нас народ «не такий», маси не активні, виборці продаються «за гречку», опозиція «не така». А журналісти у нас «такі»?

Події в студії розвивалися своєю чергою. Калашников, анітрохи не збентежившись, затикав рот опонентам і «топив» дискусію, чомусь звертаючись до Авакова на «ти». Регіонал в улюбленому партійному стилі прагнув нацькувати Майдан на парламентську опозицію. До речі, ще ніколи й нікому в світовій історії не вдавалося займатися політикою без політиків. Думати інакше можна лише маючи менталітет «противсіхів». Усе, що відбувається на Майдані, - політика, бо вирішується основне питання всякої політики - питання влади. Скажімо, створювати притулок для бездомних тварин можна й без політики, але визначати без політики геополітичний вибір країни - нонсенс. Багато наших «аполітичних» інтелігентів нагадують солдатів, які у воєнний час раптом вирішили воювати без офіцерів, масою, натовпом ентузіазму. Результат можна легко передбачити заздалегідь. Поганих політиків треба міняти на хороших, компетентних, пристойних, але зовсім обійтися без політиків у політичній боротьбі абсолютно неможливо. Це вражаюча, фантастична наївність. І дуже небезпечна. Калашников же брав природною безсоромністю й безмежною демагогією. Звісно, для армійського замполіта це був би вищий клас, але в студії була присутня підготовленіша публіка. Поведінка Калашникова обурила навіть покірливого й витриманого професора Гараня. Нарешті ледь не сталася бійка між Аваковим і Калашниковим. Єгор цього хотів?

Всеїдність ніколи не доводить до добра. Кінчається тим, що можуть побити й самого Чечеринду (і це було б справедливо, знай, кого запрошуєш.), не кажучи вже про потворні сцени, що не роблять честі телеканалу. Арсен Аваков в інтернеті  вибачився за свою гарячність, навівши такий вислів: «Не борися зі свинею в хліву, оскільки сам вимажешся в багні, але свині, на відміну від тебе, це буде приємно». Треба було б Чечеринді врахувати й негативний досвід Євгена Кисельова на «Інтері», який часто запрошував одіозного Олеся Бузину, в результаті Бузина не лише влаштував бійку з художником Сергієм Поярковим (це Кисельов пережив би), а й обрушився з особистими звинуваченнями й  викриттями на самого свого добродійника.

Досить забавно було спостерігати, як у цій же програмі на ТВі нардеп від ПР Михайло Чечетов озвучував пропагандистську знахідку регіонів про те, що нібито Кличко, Яценюк і Тягнибок смертельно бояться виходу на свободу Юлії Тимошенко, яка «помножить їх на нуль», знищить їхній рейтинг і позбавить політичних перспектив. Свободівець Ігор Мірошниченко дотепно відреагував, мовляв, якщо опозицію чекають такі біди від Тимошенко, то ПР треба було б її негайно звільнити, так би мовити, для остаточного торжества над опонентами. Потім показали в студії кадри пікетування якимись людьми, дуже схожими на «тітушок», багатоквартирного будинку, де живе свободівець Мірошніченко. Молодчики характерної зовнішності протестували й звинувачували свободівця в «нелюбові до демократії».

Чечетов дуже емоційно підтримував «протестантів», знову згадуючи всує «фашистів, нацистів, ксенофобів» і так далі. Мірошніченко не залишився в боргу й нагадав, як у Сімферополі російські неонацисти провели факельну ходу зі спалюванням українських книжок. На жаль, українське ТБ не відреагувало на цю непересічну подію. А даремно. Подібне умовчання створює спотворену картину подій, що відбуваються в нашій країні.

ТВОРЧИЙ УСПІХ  ТВІ - «HOMO SAPIENS»

Утім на ТВі бувають і творчі успіхи, зокрема йдеться про одну з небагатьох, що там залишилися, інтелектуальних програм «Homo sapiens», яку веде Мирослава Барчук. У неї бувають цікаві гості. Певна річ, ніяких Чечетових, Калашникових і Корчинських. Ось і востаннє вона спілкувалася з відомим українським публіцистом Сергієм Грабовським і гостем із США, автором книжок про пострадянську дійсність Девідом Саттером. Про цю дійсність і говорили. Було порушено цікаве питання про те, чому довгі роки чимала частина західної інтелігенції підтримувала більшовизм з усіма його злочинами, виправдовувала наймерзенніші справи комуністичних вождів. Багато хто робив це через добросовісну сліпоту, увірувавши в догми соціалізму й загального щастя. Утім були й люди самокорисливі, які не гребували отримувати матеріальну допомогу від Кремля. До речі, це теж давня російська традиція - купувати союзників. Катерина II призначила чимале щорічне утримання Франсуа-Марі де Аруе, відомому широкій публіці під ім'ям Вольтер, і Дені Дідро. Останньому це так сподобалося, що, особисто відвідавши Російську імперію, він примудрився не помітити кріпацтва. Що ж, як казав Фрідріх Ніцше: «Людське, надто людське»... Ну, а тих на Заході, хто щиро вірив у радянську владу, Ленін називав «корисними буржуазними ідіотами». Цілими стадами в 20-ті, 30-ті роки XX століття (та й потім) усі ці Шоу, Фейхтвангери, Барбюси, Роллани  приїжджали на ситі кремлівські хліби, захоплено описуючи неземну мудрість і чернечу скромність товариша Сталіна. Бернард Шоу, який сповідував вельми ліві погляди, що аніскільки не заважало йому обертатися у вищому світі Британії, перебуваючи в СРСР у період українського Голодомору, заявив, що ніякого голоду не помічав, оскільки він, Шоу, ще ніколи так добре не їв, як у країні «робітників і селян». Мав місце лише один великий прокол у кремлівському піарі. Французький письменник Андре Жід, побувавши в Москві й скупавшись у більшовицькій гостинності, виявився гідним наступником свого співвітчизника маркіза де Кюстіна й написав правду, чим викликав лють господарів. А правду написав тому, що добре зрозумів суть цього режиму й побачив те, що так старанно від нього приховували.

Девід Саттер, загалом схваливши демонтаж пам'ятника Леніну в Києві, висловив невдоволення тим, що його знесли якось «не так». Ну, в місті Бостоні на атлантичному узбережжі Америки наприкінці XVIII століття американці дуже «не так» топили в бухті  пакунки з чаєм, протестуючи проти митної політики британської корони. Замість того, щоб звернутися до суду (британського колоніального!), отримати позитивне рішення, а вже тоді. Чимало західних націй уже забули, як самі билися за свою незалежність, і тепер від інших вимагають абсолютної бездоганності.

Дивитися програму «Homo sapiens» на тлі нашої телепустелі було приємно й цікаво. Шкода, що Сергій Грабовський буває на ТБ украй рідко, а коли буває, то його переривають на кожному слові, оскільки розум і ерудицію наші майстри телеекрану витримують погано.

Ну а окрім ТВі аналізувати ще щось не виходить. Про що говорити, коли говорити ні про що... Останній посол СРСР і перший посол Російської Федерації в Ізраїлі Олександр Бовін вів щоденник, де відображував найістотніші події в політичному, економічному й культурному житті країни перебування. Але інколи він писав у щоденнику, наприклад, таке: «У квітні культури не було». Це, звісно, не означало, що в Ізраїлі на місяць припинялася культурна активність, просто не було нічого гідного згадки, на думку посла. От і мені хочеться написати: «Минулого тижня телебачення в Україні не було». На жаль.