Нарешті Україну запрошено почесним гостем на 52-й книжковий ярмарок до Варшави. У моїй уяві постала ідилічна картина. Ура! Гримлять барабани, сурмлять сурми, польською столицею курсують цілі колони сивочолих і молодих, славетних і невизнаних, але головне — дуже цікавих для Європи українських письменників і видавців. А за ними назирці ходять їхні колеги з усіх країн Європи, вони спілкуються, обмінюються думками щодо сучасних літературних процесів, укладають угоди із закордонними видавництвами...

Ця подія могла стати знаковою.

Я стріпнула головою й рішуче відігнала від себе це казкове видиво. Падав дощ, була шоста ранку 16 травня. Ми стояли на варшавському пероні й чекали добрих тьоть із Держкомтелерадіо, котрі мали зустріти нас і відвезти до наперед замовленого готелю. Як з'ясувалося, жодному письменнику й видавцеві з державних коштів не було оплачено ані дорогу, ані проживання в готелі. А навіщо? Письменники й видавці вони й самі куди хочеш приїдуть, і заплатять по 90 баксів за день у готелі, бо саме стільки коштував влаштований «по величезному знайомству» тих самих тьоть тризірковий готель, куди нас відвезли. Та й до чого тут письменники?! Головне — показати нашу могуть! Харизму! Гей-гей! Калина-Україна-від-батька-до-сина, ллється-з-серця-як-з-відерця-наша-мова-калинова, одна-калина-за вікном-одна-родина-за-столом-і-Україна-бо-в-нас-іншої-нема (звичайно, якби була інша, то ми б іще добре подумали...).

Так, ви вже здогадалися, що головне на цьому ярмарку, на думку наших чиновників, було... Ну? Саме так — танці! Тому з Києва привезли ансамбль танцю ім. Павла Вірського. І розпочався концерт. Закосичені дівчата у вишиванках, плахтах та віночках, хлопці у зелених, синіх та червоних шароварах танцювали завзято й професійно. Вони стрибали й дріботіли, крутилися й ширяли, і усміхалися, усміхалися й усміхалися. Потім танцюристи хутко скинули шаровари, перебралися у матроські костюмчики і, тримаючи на обличчях ті ж самі сліпучі усмішки вшкварили матроський танок! Ну хіба може якийсь там Юрій Андрухович ось так навприсядки облетіли геть усю сцену Конгрес-холу?! А Ірен Роздобудько спроможеться вдарити закаблуками по паркету Палацу культури та науки, де, власне й відбувся урочистий концерт з нагоди почесного гостювання нашої країни на Варшавському книжковому ярмарку?

А чого ж не радіти славним танцювально обдарованим юнакам та юнкам? Адже щойно, відкриваючи спеціальний вечір із нагоди 52-го ВМЯ, сам віце-прем'єр-міністр України пан Дмитро Табачник повідомив: «З початку набуття Україною незалежності в державі існувало всього 26 видавництв. Сьогодні в країні зареєстровано й працює вже понад 3 тис. підприємств видавничої галузі. Українська книговидавнича справа подолала кризу та успішно розвивається. Щороку видаються тисячі нових книжок. Наклади зростають, і це налаштовує на оптимістичний лад».

І чому не поспівати трьом хлопчикам у латаних джинсиках і у фраках(!) з групи «Екс-президенти», котру ведучий вечора чомусь назвав найпопулярнішим гуртом в Україні!

Чом не вийти на сцену нашим голосистим співакам з гурту «Гетьман», убравшись у химерні піджаки, облямовані золотим шиттям? Чом не крутитися під стелею на канаті фантастичним акробатам, а штукарю-скрипалеві не вихилятися в екстазі, граючи на смичковому інструменті в небаченому темпі?

Гай-гай! Догнать і пєрєгнать!!!

Зрозуміло, що логічним доповненням до звіту про книжковий розквіт і буяння були пісні у виконанні дуету Іннеси Братущик та Ореста Хоми. Шкода, що під фанеру, та однаково — радісно й весело!

Мені зовсім не хочеться образити артистів. Адже і «Сузір'я Аніко» — сучасний балет найвищого рівня, і фольклорний ансамбль «Гомін Карпат», і, врешті, ті ж танцюристи з ансамблю Вірського нічим не завинили перед українською книжкою. Але весь концерт неймовірно нагадував сімдесяті роки, не було тільки до болю знайомих серпочка й молоточка, облямованих стиглим колоссям на заднику сцени. Натомість буйна фантазія організаторів цього дійства підштовхнула їх до того, аби оздобити сцену печальним пейзажем, що, залежно від освітлення, нагадував то непролазні болота, то вкрите сірими хмарами небо.

А тим часом журитися нам зовсім не варто, бо, за словами голови Держкомтелерадіо пана Прутніка: «Символічно, що Україна є почесним гостем на книжковому вернісажі у Варшаві саме цього року, який у нас проголошено роком української книги. Ми доклали багато зусиль, щоб організувати цікаві зустрічі з видавництвами, авторами книг, провести презентації та інші зустрічі».

Після концерту, який Мирослав Вербовий — багаторічний редактор української газети «Наше Слово», що виходить у Варшаві — назвав БІГОСОМ, усіх гостей запросили на фуршет. Сподіваймося, що з'їдені канапки й тістечка i випите вино також прислужилися справі популяризації нашої літератури у братній Польщі.

Однак головні події мали відбутися 17—20 травня. Тож ми з нетерпінням чекали ранку й, щойно прокинувшись, полинули до велетенської будівлі Палацу культури й науки (брата-близнюка Московського університету, що на Воробйових горах). Ярмарок розпочався. Мерщій! До нашої української експозиції! Велика зала з багатьма стендами, а в центрі, обгороджене металевим бордюрчиком, — серце нашої державної виставки. Та що це? З обкладинки кольорового альбому до відвідувачів посміхається Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Ми розгублено шукаємо очима портрет Президента, бо, як слушно зауважили письменники Марія Матіос і Юрій Покальчук, інституцію Президента у нас поки що ніхто не відміняв. Та марними були наші спроби довідатися, чому ж «забули» представити Віктора Андрійовича. Єдине, що ми почули, було: «Цю виставку організовував Кабмін, а в них книжок про Ющенка немає...».

Найцікавішим було те, що центральний стенд став своєрідним «каменем спотикання», бо практично не було людини, яка б підходила до портрета усміхненого Прем'єра й не перечіплялася об хитрий металевий бордюрчик.

Час іти на презентацію до зали Сенкевича, — нагадала мені Ірен Роздобудько, й ми попрямували до прикрашеної рушниками ошатної зали, де мали відбуватися зустрічі українських письменників із гіпотетичними іноземними читачами й видавцями. За столом сидів відомий письменник Юрко Покальчук і добрим поглядом дивився на кількох гостей. Потім він усміхнувся, взяв до рук мікрофона й... заспівав свою пісню. А капела. І народ пішов. Певно, такого на Варшавському ярмарку ще не бувало. Та в цю мить до зали забіг заклопотаний чоловік у цивільному й наказав Юркові: «Тихо! Сюда идет Табачник!!!». Та наш Пако не розгубився і спокійнісінько відповів: «То нехай приєднується, йому буде цікаво послухати, про що ми тут говоритимемо».

Чоловік зник, але повторив свою спробу тоді, коли почалася презентація польського перекладу книжки Марії Матіос «Нація». Марічка також вирішила, що пан Табачник зачекає, і блискуче провела презентацію разом із своєю перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун та викладачкою україністики Варшавського університету пані Валентиною Соболь.

До речі, у складі нашої численної делегації не було жодного перекладача. А навіщо? Мову танцю розуміють усі.

«Україна молода»