- Чи мав ти як журналіст взагалі підозри  про те, що можеш бути на Банковій побитим?

- Я не знав, як буде розвиватися ситуація. Коли я туди йшов, то мені було відомо, що там є бульдозер, що є люди котрі атакують «Беркут», я не знав до кінця, як міліціянти реагують, що немає жодної інформації про те, що зараз буде відбуватися розгін демонстрації. Бо, приміром, в Польщі - коли видно що ситуація загострюється, поліція каже: забирайтеся геть, бо будемо вживати сили.

Кажуть для твого вибору - можеш іти, а можеш лишитися на власну відповідальність. І не можеш мати претензії, що щось тобі лихого станеться. А тут виявилося, що побитими були навіть лежачі на землі люди. Я знав, що українська міліція агресивна, жорстка, але на практиці такого не довелося бачити. 

- Зараз деякі ЗМІ в Україні почали тиражувати думку, мовляв у Євросоюзі також поліція є при потребі жорсткою, і так само можуть постраждати журналісти. Наскільки це відповідає дійсності? У Польщі є не дуже гарна «традиція» відзначати бійками день незалежності 11 листопада...

- У Польщі поліція нечасто перевищує повноваження, хоч таке буває. Але якщо такі перегиби зафіксовані, то великий скандал гарантовано. 11 листопада 2011 року я сам бачив, як поліцейський ногою копав увесь час чоловіка, який сидів затуливши руками обличчя. Той поліцейський втратив роботу. Нерідко є так, що потреба у жорстких діях поліції існує, але це має бути в рамках правил. Бо як постраждало більше 40 журналістів, а це 1/4 з тих хто загалом постраждав (165 осіб), то вочевидь щось таки не так працювало, як повинно би було.

Це не був розгін демонстрантів, а розгін журналістів так насправді. Бо попри те, що ці люди не були в жилетах, але вони мали бейджі, камери - було очевидно що це журналісти.

- Тебе побили, попри те, що ти кричав що ти журналіст. Інститут масової інформації організував видачу жилетів преса, касок і масок для захисту від сльозогінного газу, з якої ти також скористався. Маєш сподівання, що це допоможе?

- Можна вдягтися як середньовічний рицар, але якщо захочуть побити то поб'ють. Вже навіть бронежилети закликають вдягати. Але вибачте, це не лише журналістів проблема, бо не можна бити людей загалом - чи це журналіст який виконує свою роботу, чи це демонстрант, який себе агресивно поводить.

На відео з Банкової є відео, де чоловік лежить на землі, а кожен новий беркутівець який пробігає мимо, його б'є. Це ненормально, і не можна так робити. Я розумію, - міліція може себе поводити жорстко, особливо коли є для них небезпека, але не можна бити людей, які не мають можливості себе захистити.

- Ти навчився відрізняти провокаторів, «ті тушок», яких було там на Банковій достатньо?

- На «тітушок» я вже надивився чимало: у п'ятницю 29-го, коли був мітинг регіоналів на Європейській площі, то пройшла інформація, що «тітушки» отаборилися в Маріїнському парку. Я там пішов з одним польським колегою, і ми зауважили, що вони пачками входять до Будинку офіцерів. І ми ще з іншими колегами пішли туди поцікавитися «квитками на концерт». Там висіла афіша на наступний тиждень, і ми запитали, чи є ще квитки, і теж що діється тепер - а там «тітушка» на «тітушці». То нам відповіли що це «з'їзд петеушників».

А на Банковій було вже складніше, тому що звісно були і провокатори, але було теж чимало націоналістів, котрі також хотіли штурму. Про бульдозер я чув із 10-20 теорій, включно із тим що сам Льовочкін особисто його пригнав, і звісно що я мав підозри що без влади навряд би він тут з'явився, хоч в цей день я майже не бачив даішників і якби бульдозер проїхав Хрещатиком, не знаю чи хтось би на нього звернув увагу... Ймовірно там були ці провокатори, але якби не було відповідного суспільного підґрунтя, то навряд би ця провокація вдалася.

- Чи відчув ти якусь солідарність з боку українських журналістів?

- Першою мені допомогла журналістка з каналу «Україна», - після розгону я побіг на вулицю Інститутську, де стояла пересувна телестанція цього каналу. Я їй дуже вдячний, бо текла кров, і треба було її швидко зупинити. Бо потім на медичну допомогу я чекав досить довго.

Пізніше чимало журналістів до мене дзвонили поговорити, зробити інтерв'ю, розповіли, до яких юристів звернутися, що взагалі варто робити. Дзвонили з «Ліги», у них ціла ініціатива об'єднати ці справи. Зверталися до мене з комітету свободи слова Верховної Ради. Не можу сказати, що не цікавилися - багато підтримки щодо конкретних дій і просто добрих слів, що робити далі і як працювати.

- Чи українські журналісти поміж собою проявляють солідарність?

- Коли я особисто бачив журналістів, то говорив їм, як не отруїтися цим сльозогінним газом. Спілкуються поміж собою, але щоб назвати це співпрацею, то не знаю. Дзвонила одна російська коментаторка, що у них є тут кореспондент, і якщо треба допомога, то щоб до нього звернутися.

- Ти закінчував україністику, писав про Україну не раз, що нового для тебе в цьому Майдані?

- Найбільш цікавою є для мене реакція людей, я ще ніколи не помічав такого великого гніву серед українців, розчарування. Людям страшенно набридла ця влада. Вони цієї влади більше не хочуть. Перший раз таке бачу - незалежно від того з ким я говорю - чи це в лікарні, чи на вулиці, всі говорили, що їх дістало, що владу треба змінювати. Друга річ, яка з цим має певний зв'язок, що люди говорять про те, що діяти треба більш радикально. Цього в Україні ніколи не було - в Україні переважно протести були мирними і спокійними. А тут люди говорять, що стояти і кричати на Майдані - це замало...

- Після побиття ти не лише ознайомився з нашою медициною, але ще й з міліцією і судекспертизою. Чому для тебе важливо справу довести до кінця?

- Я не впевнений, чи це допоможе в конкретно моєму випадку і покарають безпосередньо винних, але для колег-журналістів то звісно треба робити, аби змінювати ситуацію в ліпшу сторону. Тільки через фіксування всіх порушень. Про це треба говорити і з юридичного боку доводити до кінця все що є можливим.

Роман Кабачій, ІМІ, для "Тиждень.ua"