Політика й політики, здається, остогиділи вже всім. Кілька тижнів поспіль ловлю себе на думці, що треба нарешті «загнати їх у резервацію» й не відпускати за межі якоїсь однієї сторінки. Але, холеро, не виходить! Адже, як не крути, але, живучи у суспільстві, не можна бути вільним від нього. Так само, як не можна дарувати політикам відвертої брехні, перекручувань фактів та маніпуляцій свідомістю. Бо на голови повилазять!

Третій тиждень поспіль перший віце-прем'єр Микола Азаров переконує нас з екранів, що політична криза в Україні ось-ось має дуже сильно вдарити по економіці. Тому, мовляв, із цим усім потрібно якнайшвидше кінчати. Економісти сміються: інерційність української економіки така, що її і за кілька місяців не так просто підірвати. Якщо, звичайно, урядовці не робитимуть це цілеспрямовано й не тиснутимуть на громадськість апокаліптичними прогнозами. Адже якраз саме такі заяви і спонукають шахраїв до гри з курсами валют, а підприємців - до закладання ризиків у споживчі ціни. Хіба Микола Янович цього не знає? Чи, може, насправді у нашому «королівстві» все так запущено, що урядові подвиги та прорахунки потрібно на щось або когось списувати?

Зрештою, у першого віце-прем'єра Миколи Азарова й усього уряду був і залишається ще один спосіб уникнути «розгойдування» економіки - почати нарешті виконувати Указ Президента й зайнятися підготовкою до позачергових виборів. Ну чім, скажіть, не вихід із ситуації?

Так, чув, - на це немає грошей. А на що тоді розраховував перший заступник керівника фракції Партії регіонів Василь Кисельов, реєструючи в Верховній Раді проект закону про проведення восени 2007 року позачергових перевиборів Президента і парламенту одночасно? Чи «пацани» вже за базар не відповідають?

Чув і про те, що проти дочасних виборів масово виступають рядові прихильники Партії регіонів. Але заради тієї ж самої економіки, за яку так печеться Азаров, чому б не заспокоїти цих людей; чому б не покласти край безглуздому й доволі витратному політичному туризмові на головну площу столиці? Нехай ці люди краще засвідчать свою позицію під час всенародного воєвиявлення в кабінках для голосування! Що може бути простішим і дієвішим?

Але тут якраз і заритий собака, про якого з екрану воліють не говорити. Адже насправді владній коаліції важливо не те, наскільки досконалий із правової точки зору Указ Президента про розпуск Верховної Ради. Для них питання життя і смерті - обіймані посади, які так дорого даються і яких, «покращивши народу життя» уже вчора, завтра можна дуже просто позбутися.

Торік, щойно Олександр Мороз обміняв свій титул порядного політика на посаду голови Верховної Ради, журналісти не втомлювалися запитувати у нього, чи не вважає він свій вчинок зрадою. «А кого я зрадив?» - риторично запитував Мороз, наполягаючи на тому, що готовий у будь-якій парламентській конфігурації «розбудовувати Європу в Україні». Та проблема в тім, що переважна більшість виборців, котра на виборах віддала свої голоси за СПУ, вважає інакше. І всі соціологічні дослідження електоральних симпатій українців, що проводилися після цієї знаменної події, засвідчили: з семи відсотків підтримки у соціалістів залишилося жалюгідних два. А це означає не тільки те, що Мороз і його партія пролітають повз парламент на дочасних виборах. Це також означає і те, що Партія регіонів, навіть повторивши свій результат на попередніх виборах, не зможе створити коаліцію - не вистачить голосів.

Як відомо, Президент Ющенко мав формальні підстави для розпуску Верховної Ради уже тоді, після кульбіту Мороза. І, як на мене, такий розвиток подій був би більш природнім і не таким болісним для усіх. Одначе Віктор Андрійович, кажучи словами Віктора Федоровича, віддав превагу лаврам кота Леопольда - відомому мультиплікаційному персонажу, що закликав жити дружно. Чим це все закінчилося - загальновідомо: Янукович в односторонньому порядку відмовився виконувати Універсал національної єдності й послідовно «відтяпував» у Президента не тільки повноваження, але й найменш стійких до спокус депутатів.

Ясна річ, перебіжчики, як і свого часу Мороз, пояснювали свій перехід у табір вчорашніх опонентів турботою про Україну і українців. Одначе, як не словоблудствуй, а у народі така «турбота» називається зрадою. І якщо сьогодні її не карати в найжорсткіший спосіб, то завтра ми можемо проснутися в країні, де кинути ближнього свого заради дрібної вигоди стане суспільною нормою. І якщо комусь і буде комфортно жити в такій державі, то тільки покидькам і негідникам. Саме тому вищій законодавчій орган країни має пройти очищення дочасними виборами й раз і назавжди виробити до цієї хвороби імунітет.

Здавалося б, все логічно і просто. Але ця очевидна для мене формула ось уже три тижні перебуває під обстрілом важкої артилерії тих, для кого цей імунітет рівнозначний смерті. Тому мій телевізор усе рідше показує новини й дебати політиків. На щастя, кабельне телебачення завжди дарує можливість втечі на «Нешенал географік» або якийсь із каналів «Діскавері», відчути себе за штурвалом «Боїнга», який зазнає катастрофи, або учасником експедиції в амазонських джунглях.

А ось у суботу я з цікавістю спостерігаю за «Танцями із зірками» на «1+1». Не тому, що великий шанувальник танців. Просто в якийсь момент я зрозумів, що це - новий для нашого телебачення вид політичного шоу. І насправді в новому сезоні «Танців» йде боротьба не між Подкопаєвою та Скрипкою, а між двома Українами, які вони уособлюють. Лілія Подкопаєва (якщо хтось не знає) є депутатом Донецької міськради від Партії регіонів. Олег Скрипка (може, хтось забув) під час останньої в часі президентської кампанії пахав на перемогу Ющенка. І ось ці два «світи», дві абсолютно різних світоглядних системи з кожною наступною програмою наближаються до заключного двобою.

Цікаво, чи стежать за «Танцями» судді Конституційного суду? І чи візьмуть вони до уваги підсумки цього проекту? Адже попри видиму абсурдність такої постановки питання, для мене абсолютно очевидним є одне: під час винесення рішення щодо конституційності Указу Президента в існуючій ситуації цей суд керуватиметься чим завгодно, але тільки не правовими нормами.

Володимир Гончар, редактор тижневика «ВЕК. Вестник Кривбасса», депутат Криворізької міської ради.