Сам блокбастер як привід для цього суб'єктивного оперативного відгуку в низці гучних осінніх прем'єр виглядає трохи екзотично. Найкраще місце йому в прокаті - на початку травня. (Якого-завгодно року). Але обов'язково акурат - до Дня Перемоги. Свята ради цей дорогий проект передбачає: а) помірний пафос, б) билинно-комп'ютерну героїзацію подвигу російської людини у ВОВ; в) а також перегук із деякими катаклізмами сучасності. 

Цей «Сталінград», можливо, плутатимуть в кінопошуковиках різні користувачі. На межі століть це вже третій однойменний фільм із назвою кривавого міста-примари. 1990-го знаменитий кінобаталіст Юрій Озеров зняв свій «Сталінград» як продовження епопеї «Визволення». І юний Федя Бондарчук там навіть щось грав. 1992-го з'явився «Сталінград» німецький, від режисера Йозефа Вільсмайєра. І одне з виразних облич картини - Томас Кречманн - стало єдиною акторською прикрасою «кібер-нуару» від Федора Сергійовича. 

Очевидно, той німецький фільм 20-річної давності (попри різне ставлення до його художніх вартостей) менш відомий шанувальникам військового кіно. При тому що тему Сталінграда картина розгорнула гостро і безжалісно. То був Сталінград очима елітного німецького взводу, що гине. Пещені, гарненькі «фрици» вирушали в Сталінград як на парад. А потрапили в пекло! Німецький постановник нещадно показав фактичне божевілля і розпад індивіда в чужому для нього середовищі. Повторюю, не на параді, коли вони дружно марширували всією Європою «без єдиного пострілу», а в самому пеклі. 

Тим часом основа фабули прем'єрного кінотвору Ф.Бондарчука відсилає до параграфів радянських шкільних підручників. Коли, пригадую, навіть мені втовкмачували в голову трагічний сюжет про знаменитий будинок Павлова. Який став символом непереможності захисників міста і захисників Батьківщини. Сценаристи Ілля Тількін і Сергій Снєжкін, як стверджують релізи, використали в розробці свого сценарію мотиви та лінії «Життя і долі» - видатного роману Василя Гроссмана. І, можливо, ці «мотиви» навіть хтось зможе намацати за дві з гаком години? Але тут-таки вони й «розплавляться» під потужним натиском кібертехнологій новітнього «Сталінграда». Оскільки... Життя і доля (можна навіть без лапок) - це все-таки розповідь про трагедію людини засобами художньої і людської виражальності. А прем'єрний «Сталінград» - це використання військової теми виключно крізь призму новітніх і дуже якісних технологій. На які не поскупилися продюсери. І в цьому плані третій «Сталінград» - абсолютний продюсерський успіх. Освоєно 30 млн дол., 10 із яких дав російський Фонд кіно (слід гадати, не за гарні очі, а за певні ідеологічні сигнали), - освоєно об'ємно, докладно, показово, масштабно. Комп'ютерна «візуалізація» звірств фашизму і подвигу росіян виконана так технічно, що, здається, кожен кадр вилизаний до дірок. І, безперечно, мають рацію глядачі, котрі сприйняли «Сталінград» як нову неймовірну комп'ютерну мегагру. А ще з урахуванням формату IMAX3D це особливо вражає. Доти, доки не втомлюються очі від «нуару» й екранного «медляка». 

Зазвичай людські історії всередині таких ось «кібер-атак» завжди тьмяніють. І виконують додаткову функцію стосовно магістрального завдання постановників. 

А завдання це - в освоєнні нових прокатних територій (навіть Китай купив цю картину для демонстрації); у залученні підлітків із попкорном у зубах у нову для них віртуальну «кіногру», чим тут і є тема ВОВ. (Правда, для підліткового кіно бракує «екшена» та яскравого наскрізного героя, про що Снєжкін і Тількін мусили знати.) 

Сама розповідь про п'ятьох солдатів, які захищають будинок і дівчину, - не така вже «обов'язковість» навіть для режисера. Цих солдатів могло бути сто, а дівчат - двадцять. І сюжетна лінія могла бути тут якою-завгодно. Благо, військова тема годує легіони нинішніх бездарних сценаристів, що прирікають саму цю важливу тему на «інфляцію», втому глядача від її нелюдської й комерційної амортизації. І місія цієї картини - в тому, аби дати «урок історії», але через атракціон. Достукатися до сердець американських (!) кіноакадеміків - із допомогою їм знайомої «азбуки Морзе», тобто військового гламуру в журавлинному соусі (як відомо, «Сталінград» висунуто на «Оскар» від Росії). 

...Отож, коли висували це кіно на «Оскар», великодосвідчений Микита Сергійович Михалков і поставив у ЗМІ риторичне запитання. «А в цьому «Сталінграді» душа є?» - запитав постановник «Цитаделі» і «Предстояння». 

І ось одна з версій відповіді. Душа все-таки має бути і передбачається в тих творах, де Автор розповідає про живих людей та їхні ж людські драми. А коли вільна інтерпретація міфу про війну апріорно апелює до технологічного наповнення проекту, то й герой тут - не людина, а частіше - робот. Кібер-привид у кібер-нуарі. І майже всі герої в цьому «Сталінграді» - «мерці». Це, звісно, не зомбі з треш-репертуару, а механічні агрегати, позбавлені якихось проявів непередбачуваності людських імпульсів, глибини та парадоксальності характерів. Власне кажучи, життя і долі... У 3D всі вони маячіють у глядача перед носом, а тим часом страшно далекі вони від народу. Бо між «живими», про які розповідав нам справжній військовий кінематограф, і «мертвими», яких намагається вирощувати 3D-атракціон (із амебами та блондинками-моделями в головних ролях), - трагічна прірва. «Живі» (і це не обов'язково тільки радянське військове кіно) відкривають безодні небутафорських трагедій Другої світової. А цих «мертвих» використовує режисер Ф.Бондарчук у вигляді персонального амбіційного наполеонівського плану - «умити Голлівуд»! Або ж: вибудувати на руїнах Сталінграда такий собі «новий російський Віфлеєм». Тобто... Завдання в них різні. У «живих» (із кінооригіналів). І в мертвих - з комп'ютерних кіноігор. 

Сказане вище зовсім не означає, що перегляд «Сталінграда» - марно витрачений час. Фільм щедро наповнений штучними образами, яскравими деталями і навіть азійськими кінозапозиченнями (любо-мило дивитися, як б'ються й стріляють бійці). Люди горять, наче смолоскипи. Солдати ковзають по воді, як пророки. Кулі свистять біля скроні. Руїни Сталінграда, відтворені під Санкт-Петербургом, зруйновані дощенту, показані в деталях, об'ємно. У картині є навіть притягнута за вуха паралель із Фукусімою. Буцім нащадок уцілілої в сталінградському будинку героїні рятує під завалами бідних японців. І цим ніби продовжує шляхетну справу батьків. При тому що «Фукусіма» й «Сталінград» - катастрофи різного ряду і рівня осмислення. 

Ось тому, мудруючи над запитанням Микити Сергійовича: «А чи є душа?» - відповім так: «Коли атракціону заради освоюють 30 млн у.о., то, природно, душа перетвориться на сутінки, на нуар».

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня»