За п'ять років Максим Аверін увійшов до «золотої обойми» найбільш затребуваних, касових (і, звісно, талановитих) артистів пострадянського театру й кіно. Служить у «Сатириконі» Костянтина Райкіна. На театральній сцені грає В.Шекспіра, Б.Шоу, інших класиків. Може, і далі грав би їх захоплено, якби у 2008-му не з'явився на ТБ у прайм-таймовому суперпопулярному «Глухарі». А згодом - у такому ж масами затребуваному «Скліфосовському». Найбільш «топових» телефільмах останнього часу. У першому, уточню для інопланетян, він - мент, а в другому - лікар. Відтоді, як писав поет С.Єсенін, «в переулках каждая собака знает его легкую походку».

У Києві любимчик жінок і продюсерів нещодавно і зіграв... собаку. На кличку Чарлі. Дванадцять серій твору готує до показу «Первый» російський канал (виробництво «Стар-Медіа»). Тим часом, відходячи до сну і прокидаючись у київському готелі, наш лицедій-артист бачить себе на всіх місцевих телеканалах у «3D»: майже одночасно тут запустили повтори всіх його телехітів. І він оторопів від засилля власного «світлого образу». 

Тому, домовляючись із артистом про зустріч, попереджаю: ні слова про соціальних працівників, ментів і лікарів, залишмо цю радість для таблоїдів, а поговоримо просто так - «за життя, за театр». 

- Максиме Вікторовичу, про що найчастіше вас запитують професійні співрозмовники зі ЗМІ? Про ці, мабуть, про рейтингові... 

- Про продовження «Глухаря» можуть запитати. Та про що завгодно. Але, у принципі, я сам вибираю, про що та з ким говорити. І мені зовсім необов'язково йти на повідку в інтерв'юера, залежно від його настрою або компетентності. Хочу бути залежним тільки від одного...

- Від чого? Або кого?

- Тільки від своєї професії. А не від дурних запитань. 

- Вибачте, але ж професійна залежність - гірша від залежності медійної. Тієї, в якої ви тепер у полоні. Судячи з кількості публікацій та світських хронік. 

- Таж моя професійна залежність - це залежність щаслива. Бажана. Я ж ніколи не мріяв стати космонавтом або вчителем. Тільки артистом. І в цьому «полоні» - моє щастя. 

- Є досить строга формула акторської праці: «найжорстокіша професія». Пригадую такі заголовки в журналі «Советский экран», коли писали про західних зірок. 

- Жорстокість цієї професії більшою мірою відчувають жінки. Бо вони відчувають свої роки. Як збігає час. І не в усіх виходить легко й органічно перейти в інше амплуа, на характерні ролі. 

До того ж, зауважте, сьогодні в нашому театрі й кіно практично не затребуване таке амплуа як «комічна бабуся». Їх немає! І актрис, схожих на Фаїну Раневську (вона як еталон у цьому амплуа), теж немає...

- І не буде. 

- Були, правда, винятки, коли чудова радянська кінозірка Лідія Смирнова у 80 років відкрилася як блискуча гострохарактерна актриса. 

- Так, її останній фільм «Спадкоємиці».

- Одне слово, «час і амплуа» тепер помітно змінилися. 

- Який би час не був, але ви ж напевно чули, що «Первый» канал намірився знімати байопік про Фаїну Раневську. А отже, ті люди і їхні амплуа все ще потрібні Рейтингу. Хоча, з причин злобної суб'єктивності, всі ці проекти зараховую до категорії «злочин без покарання». Ну хто може і хто наважиться зіграти її?! Якщо совість відключена, то хоча б мозок включили, перш ніж заявляти таке. 

- Послухайте, але ж це «художнє полотно», а не документальний фільм. А тут може бути той або інший погляд на людину, на відому постать в історичному контексті. Як на Петра I, наприклад, були різні погляди художників, письменників, кінематографістів. Але, на мій погляд, одне з найточніших відображень цієї особистості в мистецтві - скульптура Михайла Шемякіна. Тому що в нього «свій» Петро. 

Ну й потім... Що взагалі ми знаємо про Раневську?! Та, власне, нічого не знаємо. Без кінця перевидають цю вкрай вульгарну книжку «Судьба-шлюха». Але хіба збірник реприз може відбити глибину і масштаб її особистості? 

- Ви це захищаєте, бо й самі знімалися у схожому байопіку. У «Фурцевій». І грали, здається, першого чоловіка Катерини Фурцевої, Петра Биткова. 

- Так, ну й що?! Та ж таки Фурцева - надзвичайно складна й цікава особистість. Правда, були зі світу культури люди з гучними іменами, яких продюсери хотіли запросити в наш фільм. Але творці почули жорсткі й безапеляційні відповіді: «Ні, ніколи! Вона зіпсувала моє життя!». Постать же радянського міністра культури - багатогранна. А в нас із Танею Арнтгольц у тому фільмі була лінія таких собі Ромео і Джульєтти радянського розливу. Грали любов на тлі епохи, що передбачала становлення «нових людей». 

І потім, адже і байопік, біографічний фільм, може бути різним. Залежно від режисерського підходу. Згадайте картину «Телець» Олександра Сокурова про Леніна. Чудовий фільм. І це «інший» погляд на «іншого» Леніна. 

- Ну, Сокуров - він і в Африці Сокуров. Великий режисер.

- Просто треба не всім охочим у цьому світі роздавати відповідальну посаду - «режисер». Я попрацював із багатьма майстрами, як із режисерами, так і з чудовими акторами (серед них і Костянтин Райкін, і Людмила Гурченко), тож про це говорити можу... Можливо, у нашій професії, як у жодній іншій, важливо пам'ятати формулу: «Життя - це «ні!». Не все і не всім дозволено. У мистецтві. Пригадую, мої педагоги в Щукінському казали: немає нічого страшнішого за слово «ніколи». Доки ти молодий, доки тебе запрошують, здається, що це триватиме нескінченно. Та поступово перелік «спокус» професії скорочується. І ти розумієш увесь жах слова «ніколи». 

- Але ж вам рано ще на ці теми філософствувати. У вас либонь ще все попереду. Хоча й зроблено чимало. От скільки ви зробили спектаклів з режисером Юрієм Бутусовим, якого сьогодні вважають одним із лідерів сучасного російського театру? 

- Три. 

- А чому ж він вас у свою знамениту «Чайку» на сцені «Сатирикона» не покликав? Кому ще грати Тригоріна? 

- Ми попрощалися. Мені здалося, що Юра мене не в усьому розуміє. Не завжди чує. Так, ви вгадали, я мав би бути Тригоріним. Але з'явилося відчуття, що ми з ним розмовляємо різними мовами. 

Та все це не перекреслює моєї любові до нього як режисера, чудового майстра. І я вдячний йому неймовірно за роботи, які ми зробили в «Сатириконі». 

Зовсім недавно бачив його спектакль у московському театрі імені Пушкіна - «Добра людина із Сезуана» за Брехтом. Ну що я можу сказати? Геніально! Геніальний спектакль. Геніальна Сашка Урсуляк. Причому та актриса, яку я ніби знаю. Але виявилося, що зовсім не знав її, доки не побачив у спектаклі Бутусова. Шекспір, Брехт - це його драматургія. 

- Ви репетирували з ним. У чому особливості його роботи з актором? Він сам усе «показує»? Чи тільки розповідає? Чи дає повну свободу дій, відпускає на волю? Що це - етюди, методи проб і помилок? 

- Все разом. І етюди, і проби. При цьому він нічого не нав'язує. Сьогодні на репетиції ти можеш бути у нього Гамлетом, а завтра - Гертрудою. Ким завгодно можеш бути. Будь-яка форма йому цікава, тому що сам цей митець дуже цікавий. 

Ось запитайте, чому Костянтин Аркадійович Райкін для мене ідеальний? 

- Прямо-таки «ідеальний»? Хіба бувають ідеальними худкерівники? 

- А ось він ідеальний! Тому що в Костянтині Аркадійовичу - «шкала пристрастей». Справжніх. Від і до. І, говорячи про Райкіна або про Бутусова, хочу підкреслити ось що, дуже важливе... Режисер завжди повинен бути кращим за артиста. Тоді мені і буде з ним цікаво. 

- У театрі, припустимо, такі дива ще трапляються. У вигляді окремих режисерів. Але в сучасному кіно... У цій «суцільній лихоманці буднів». 

- Такі зустрічі теж можливі. Мені було цікаво з Мирославом Маличем. Із Сергієм Поповим, коли працювали над «Фурцевою». 

Я маю бути глиною і пластиліном у руках режисера. 

Я маю дивитися йому в рот - зі своїм відкритим ротом. 

З Мирославом Маличем після зйомок ми подовгу розмовляли на різні творчі і життєві теми. Опісля я навіть написав йому: «Дякую за ті розмови!». 

Режисер повинен вкласти в артиста своє знання про життя і навчити його щоразу по-новому дивитися на світ, на людей, на обставини. 

- Зараз у Театрі Націй ви репетируєте одну з головних ролей у шекспірівському «Приборканні норовливої». Разом із Чулпан Хаматовою. І до речі, чия це ідея - вас «об'єднати»? Євгена Миронова чи Романа Должанського? Чи режисера? 

- Чесно кажучи, не знаю, чия це ідея. Можливо, і режисера Романа Феодори, учня Бутусова. Але знаю, що в моєму графіку цей проект стоїть окремо. Незважаючи на перенасиченість цього графіка, я не міг сказати «ні», коли дізнався, що моєю партнеркою буде унікальна Чулпан Хаматова. І, звісно, керівник театру Євген Віталійович Миронов - мій кумир. 

- Наперед інтригує ваш тандем із Хаматовою. Цікаво, що запропонує режисер у новому прочитанні п'єси: «была ль любовь меж ними»? Чи між ними була тільки гра? Удавання? «Двобій зухвальств»? 

- Ну, звісно, любов! Інколи достатньо доторкання двох дротиків, щоб спалахнула іскра. Адже навіть коли кажуть «полюби себе», це означає - іди до світла, іди до Бога. Вгору... Як сказав Лорка, «до одвічного вологого трепету світу». 

- Ви віруюча людина? 

- Бог усередині. Можна бити чолом і при цьому залишатися безбожником. І можна дотримуватися постів - тільки заради схуднення. 

А піст - це не для «дієти», а для очищення духу і виховання волі. Ви запитуєте, чи віруючий я? Пригадую, був ще дитиною, коли відзначали 1000-ліття Хрещення Русі (тоді це стало вже «можна»), і для мене це здавалося чимось прекрасним і приголомшливим, казковим. А тепер, думаючи про Бога, хочеться... зберегти душу. Щоб тебе не перегортали чужі липкі руки (як перегортають журнальні сторінки) - і потім не викидали...

- У що ще сьогодні можна «вірити» людині XXI ст. слухаючи новини в Інтернеті? У прогрес? 

- Ви що?! Прогрес убиває людину! Прогрес - не завжди запорука розкриття духовного і творчого начал у людині. Ось назвіть мені покоління сучасних російських письменників, які хоча б спробували змінити цей світ. Ну Прилєпін? А ще? А їх і немає! От тому, коли ви запитуєте про кохання у шекспірівському спектаклі, то, незалежно від режисерської концепції, я впевнений: це кохання було. Воно було послане їм Шекспіром, як дар Божий. 

- Ваш творчий вечір називається «Усе починається з любові». Років два тому ви виступали з цією програмою в Києві... 

- Що таке два роки? За цей час я все змінив у програмі. Прибрав блок «запитання-відповіді». Залишив тільки вірші. І якщо глядач прийшов на мій спектакль, то він наперед знає, чого хоче. 

Нинішній мій поетичний спектакль - монолог. І в цьому монолозі, як мені бачиться, є теми часу, людської самотності, людської розгубленості, причина якої - знову ж, бурхливий прогрес. Як? Що? Куди мчимо? До цієї програми увійшли вірші Давида Самойлова, Йосипа Бродського, Володимира Висоцького, Бориса Пастернака. Звичайно, Володимира Маяковського. Це мій погляд на поетів - крізь призму їхніх творів.

- Тим часом багато шанувальників часто дивляться на вас крізь «призму» ЗМІ. І бачать образ, намальований пресою. 

- Недавно після зйомок вирішили повеселитися і купили хом'ячків, які розмовляють. В Інтернеті з'являється замітка: «Він живе з хом'ячком!». 

Ще якийсь казус відбувається на зйомках. Пишуть: «Він живе з гумовою жінкою». 

- А чого дивуватися? Адже не так багато сьогодні артистів, медійно привабливих. Тут, мабуть, радіти треба. На новини про вас «клікають», ці новини рейтингові. 

- Ну повірте, мені ж вистачає почуття гумору, щоб визначити, хто на таке здатний, - або мудаки, або ледарі. Після різних дурниць у ЗМІ я ж не про себе думаю - я думаю про маму. Яка переживає, коли їй трапляється така нісенітниця на очі. Я й кажу: «Мамусю, все нормально, все гаразд!». 

- Переживає?

- Переживає, звісно. Не хоче, щоб сина її ганьбили. 

- У 1997-му ви закінчили легендарне Щукінське училище. Але чому вас не взяли у Вахтанговський театр? 

- Може, і слава Богу, що не взяли. Тоді в цьому театрі був інший період. І тепер інший. Для Вахтанговського режисер Рімас Тумінас - як порятунок. До речі, і в «Сатириконі», і у Вахтанговському йде одна й та сама п'єса - «Вітер шумить у тополях» («Тополі і вітер»). Інколи ці вистави порівнюють, хоча різні вони, і режисери різні.

- Є сьогодні на землі режисер, із яким вам хотілося б попрацювати, плюнувши на всі серіальні графіки та вигідні гонорари? Хто міг би стати цим недосяжним режисером? 

- Недосяжні всі. Якщо геніальні й талановиті. Але, правда, є така річ, як незістикованість - час, зайнятість. 

Недавно мені надійшла приваблива пропозиція від одного з найбільших європейських режисерів. Але я зрозумів, що не зможу навіть прийти на проби до нього, бо від мене залежать багато людей у театрі. Оскільки я артист діючий, артист репертуарного театру. 

- У своєму «Сатириконі» ви недавно зіграли професора Хіггінса у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу... 

- Так, але наш спектакль називається інакше - «Лондон-шоу». 

- А хто Еліза Дуліттл?

- Елізу грає чудова російсько-афро-американська актриса Єлизавета Мартінес Карденас. Мені спочатку трохи стало не по собі - подумав, як же багато цих «Пігмаліонів» у Москві: Сергій Маковецький у «Современнику» у спектаклі Галини Волчек. Антрепризні проекти... І потім... Багато що разюче змінилося у сприйнятті цієї п'єси! Змінилися канони правильного словоскладання - те, про що писав Бернард Шоу. Тепер багато «канонів» зруйновані - елітарність, вищий світ... У це тепер вкладають інші смисли. Та ж таки елітарність інколи визначається розміром «пельменів у губах», а не внутрішнім змістом. Тим, що визначало метаморфози Елізи Дуліттл. 

- То цей «Пігмаліон» - про перетворення героїні чи все-таки про кохання? 

- Про перетворення з допомогою кохання. Адже людина може народитися де завгодно - у нетрях, у степу. Але її внутрішній зміст, її здатність до перетворення часто зовсім не залежать від місця народження або прописки. 

- У вас уже років п'ять жорстко розписаний графік - зйомки, спектаклі, гастролі. А відпочинок? А накопичену втому куди вихлюпувати? 

- А я ж не втомлююся від того, що роблю. Соціальне, побутове життя мене втомлює значно більше. Це життя мене інколи просто розтоптує! А щойно підходжу до авансцени, до лаштунків - тут і починається відпочинок.

Реально ця професія може творити дива. Вона і зберігає молодість душі моєї. Як відомо, у кожного митця є свій вихідний матеріал. У скульптора - глина, у танцівника - тіло. А в драматичного артиста - душа його. І, на мій погляд, артист, як і художник, теж має бути голодним. Але «голодним» - на роботу. Тільки тоді він і знайде собі «відпочинок».

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua