Грузинський кінорежисер Отар Йоселіані надзвичайно правдивий співрозмовник і це ще раз засвідчує його інтерв’ю Радіо Свобода під час його нинішнього перебування на празькому кінофестивалі «Фебіофест», де він отримав нагороду за вклад у світове кіно. Раніше Йоселіані називав своїм вчителем українського кінорежисера Олександра Довженка. Він так і казав, що «навчався я цьому ремеслу у Довженка...». За свої 73 роки Отар Йоселіні знімав фільми понад 40 років. Що його й далі приваблює в кіно? – таким було перше запитання Радіо Свобода.

О. Й.: Знаєте що? Я трохи дивуюся факту, що діти сьогодні не читають книг. Вони не слухають музику. Вони лише сидять перед комп’ютерами. Тому я думаю, що кіно залишається поки-що найяскравішим і найбільш стимулюючим явищем. Ви в змозі відчути і зрозуміти явище лише за 2 години. Тому я думаю, що я і мої колеги несуть велику відповідальність. Ви не маєте права нести вашій аудиторії егоїстичну думку чи брехливе почуття. Якщо ми будемо чесними, то діти засвоять і сприймуть це. На жаль, в Грузії більше немає кіно. Кіно продали: зробили ринком. Що було раніше кіностудією, нині стало ковбасною фабрикою чи заводом шампанського. Ці приміщення навіть використовують для збивання домовин. Частину з цього було продано чи передали в оренду телебаченню. Вони збудували церкву з бетону і завели туди батюшку – керівництво кіностудії мало на увазі, що перед зйомками кінорежисери мають зайти до церкви і перехреститися...

Р.С.: ...і добрий фільм гарантований?

О. Й.: І добрий фільм гарантований.

Р.С.: Але, не зважаючи на це, все ж декілька нових фільмів у Грузії було знято. І вони були зняті, що важливо, на грузинські гроші, не бюджетні, а спонсорські... Виглядає, що діловий світ зацікавлений в грузинському кіно. Чи ви вважаєте, що ця жменька фільмів ознака якогось покращення?

О. Й.: На мою думку, коли хтось – хто фінансує фільм, вимагає яким вимогам має відповідати фільм, тоді це – найгірша форма цензури. Коли у фільмі Ґеорґія Шенґелая «Піросмані», Ніко Піросмані малює і хтось йому диктує що зробити чорним і ще щось зробити, тоді художник кидає пензлі та йде геть, кидаючи тому порадникові, щоб він малював сам.

Р.С.: Ви жили у Франції понад 25 років. Що було важче – створення фільмів в Радянському Союзі, коли ви там жили, чи створення кіно у Франції нині?

О. Й.: В СРСР була установа, котра називалася Державний Комітет Кінематографії. Він мав єдину функцію – цензуру. Але всі бюрократи, адміністратори були так само залякані системою, як і ми. Тому вони дійсно поважали тих, хто не вписувався у правила. Тому вони навіть допомагали нам – Ґеорґію Шенґелая, Глєбу Панфілову, Андрєю Тарковскому, Сєрґею Параджанову... Хоча чимало фільмів було заборонено на десятиріччя. І мій фільм – «Пісня про квітку» 35 років був заборонений... Я, наприклад, думаю, що чорно-біле кіно найкраще. Однак у Франції – і всюди у Європі, якщо ви не створюєте кольорове кіно, ви не отримаєте фінансової підтримки від телебачення...

Василь Зілгалов, «Радіо Свобода»