Хоча свобода слова та свобода ЗМІ є дуже близькими поняттями, вони не є абсолютно ідентичними. Свободу слова в Україні закріплює стаття 34 Конституції України від 28 червня 1996 р. Дана стаття встановлює: „Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.”

Вказана стаття знаходиться у розділі ІІ Конституції України (Права, свободи та обов’язки людини і громадянина). У зв’язку з таким формулюванням назви даного розділу (не згадується про юридичних осіб) дискусивним є питання застосування статей розділу ІІ до регулювання відносин щодо прав та обов’язків юридичних осіб, що прямо пов’язано зі свободою преси, оскільки ЗМІ в більшості випадків виступають як юридичні особи. Особливо відомим прецедентом у цьому плані є рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 р. № 1-рп/99, яким встановлено, що положення частини 1 статті 58 розділу ІІ Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). Внаслідок такого рішення застосування норм розділу ІІ Конституції України до юридичних осіб було поставлене під сумнів.

Але таке тлумачення давалося Конституційним Судом виключно щодо норми частини 1 статті 58 Конституції, а інші положення розділу ІІ Конституції України, такі як норма частини 3 статті 36, відповідно до якої всі профспілки мають рівні права, норма частини 2 статті 37, згідно з якою партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, безпосередньо регулюють правовий статус юридичних осіб. Оскільки згадане рішення Конституційного Суду стосувалося тільки статті 58 Конституції, то воно не поширюється на статтю 34.

Другим базовим документом, що закріплює свободу вираження, є Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., стаття 10 якої (Свобода вираження поглядів) встановлює: „1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.”

В українській правозастосовчій практиці були спроби трактувати також і норми Конвенції, зокрема статті 10, як такі, що стосуються виключно фізичних осіб, але прийняття Європейським судом скарг від юридичних осіб проти України, зокрема по справах „Українська Прес-група” проти України”, „Совтрансавто-холдинг проти України”, і винесення Судом рішень не на користь нашої держави показали хибність такого підходу.

Стаття 34 Конституції України значною мірою ідентична статті 10 Європейської Конвенції. Норма української Конституції, на відміну від Конвенції, згадує про свободу думки. На даний момент думки формально і фактично не можуть піддаватися «зовнішньому» регулюванню, але не виключено, що у зв’язку з розвитком засобів і способів маніпулювання свідомістю така норма може стати актуальною.

Стаття Конституції України ставить свободу слова в один ряд зі свободою вираження поглядів та переконань, тоді як Конвенція свободу поширення інформації (що фактично ідентичне свободі слова у широкому сенсі) визначає складовою частиною права на свободу вираження поглядів («це право включає…»). Очевидно, що в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод формулювання „свобода вираження поглядів” має широке значення.

У будь-якому разі, якщо особа (фізична чи юридична) бажає поширювати інформацію чи ідею, створену іншим суб’єктом, то дана особа певною мірою проявляє таким чином і свої погляди, оскільки вона вважає, що саме цю інформацію чи погляд доцільно й доречно поширити у відповідний момент і спосіб. Поширення «не своєї» інформації та ідей, хоча воно й охоплюється свободою слова, більш характерне саме для засобів масової інформації та є особливо важливим елементом свободи ЗМІ, оскільки тільки таким чином відбувається належне інформування суспільства про події в країні і світі та забезпечується якісна дискусія в середині суспільства щодо актуальних питань.

Засоби масової інформації безпосередньо займаються збором, обробкою (використанням) та поширенням масової інформації. Як норма Конституції України, так і норма Конвенції передбачає можливість вільно збирати (одержувати) та поширювати (передавати) інформацію. Відповідні можливості сформульовані як свобода, тобто можливість вільно діяти без втручання інших осіб, зокрема держави, і без наявності в інших осіб певного кореспондучого обов’язку.

При розгляді справ по статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейський суд завжди звертає увагу на особливу функцію і роль засобів масової інформації в суспільстві. Наприклад, у пункті 58 рішення по справі „Обершлік проти Австрії” Суд зазначив наступне: „Хоча преса і не повинна переходити межі, встановлені в тому числі й для “захисту репутації інших осіб”, проте на неї покладена місія поширювати інформацію й ідеї з політичних питань, а також інших проблем, що мають загальний інтерес...

Свобода преси, крім того, наділяє суспільство одним із найдосконаліших інструментів, що дозволяють довідатися і скласти уявлення про ідеї й позиції політичних лідерів. Це підкреслюється формулюванням статті 10, де спеціально згадується право населення на одержання ідей та інформації. Загалом і в цілому свобода політичної дискусії складає серцевину концепції демократичного суспільства, яка червоною ниткою проходить через усю Конвенцію”.

Таким чином, обмеження свободи преси, навіть з метою захисту репутації і прав інших суб’єктів, буде певним опосередкованим обмеженням права громадян на отримання ідей та інформації. Це, в свою чергу, може обмежити можливості громадян приймати зважені та правильні рішення з питань життя суспільства, що завдає шкоди будь-якому демократичному суспільству. Як зазначає Станіслав Шевчук, якщо «преса не може публікувати різні, навіть образливі, судження, люди позбавлені самостійного політичного вибору. А це означає, що опозиція не має жодних шансів прийти до влади шляхом переконання виборців.» (Шевчук С. Судовий захист прав людини. Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції.- К.: Реферат, 2006.- С. 424)

Європейський суд стоїть на позиції, що «журналістська свобода включає також і можливість вдатися до певної міри перебільшення або навіть провокації» (див. наприклад рішення по справі „Бусуйок проти Молдови” від 21 грудня 2004 р., п. 58).

Поняття «свобода преси» охоплює не лише засоби масової інформації, як суб’єктів – юридичні особи, колективи людей. Цим поняттям охоплюється також індивідуальна свобода – можливість журналіста, який реалізує свій професійний обов’язок, і будь-якого іншого громадянина висловити свою думку в ЗМІ та прийняти участь в обговоренні суспільно важливих питань. В даному разі засоби масової інформації ефективно забезпечують свободу вираження поглядів будь-якої фізичної особи, тому обмеження свободи преси неодмінно обмежує індивідуальну свободу громадян, яка випливає зі статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та статті 34 Конституції України.

В той же час свобода засобів масової інформації накладає на них певні обов’язки, навіть у статті 10 Конвенції про захист прав людини зазначено, що свобода передавати інформацію без втручання держави пов’язана з обов’язками й відповідальністю. Щодо ЗМІ ці обов’язки й відповідальність є особливо вагомими, оскільки преса здійснює масове поширення інформації й значною мірою формує громадську думку. З цього випливає необхідність перевіряти інформацію перед її поширенням наскільки це можливо. По-друге, поширювана інформація має бути якомога більш повною. Третьою вимогою, яка майже завжди ставиться до ЗМІ, є об’єктивна подача інформації і, хоча в деяких країнах газетам дозволяють проявляти політичні симпатії, будь-яке перекручення чи спотворення інформації є неприпустимим. При цьому зрозуміло, що суб’єктивний елемент при подачі матеріалів завжди буде, головне – щоб він не перешкоджав аудиторії адекватно оцінити порушену проблему і факти можна було чітко відмежувати від суджень журналіста.

Роман Головенко, Інститут масової інформації