Отримавши листа читачки Оксани Цісик, обуреної підтасуванням у циклі «Правила життя» на СТБ, редакція «Детектор медіа» вирішила дати можливість творцям програми відповісти на звинувачення та прокоментувати закиди, що містяться у матеріалі, ще до публікації. Зробити це погодився керівник проекту Віталій Лілін, який обіцяв надати письмовий коментар протягом 23 березня. На жаль, незважаючи на постійні нагадування з нашого боку, чекати довелося чотири дні. Публікуючи цей матеріал, «ТК» наголошує, що не має на меті звинуватити в чомусь творців програми, і готова надати читачам, які мають іншу думку, можливість висловитися.

Я була вражена, дізнавшись, що такий поважний канал, як СТБ, вигадує учасників своїх програм. У серіалі «Правила життя» в програмі «Ціна розлучення» (вівторок, 20 березня, 19.00) видали людину, яку я непогано знаю, за зовсім іншу. Колишнього сусіда мого чоловіка замість Сергія Прігофа (це його справжнє ім’я) у програмі названо Артемом Нестайком, про що свідчив підпис на екрані.

Однак, у програмі не тільки змінили ім’я героя, але й вигадали для нього цілу історію. Отже, на екрані Сергій-Артем розповідає про безглуздий привід, який його дружина нібито використала, щоби подати на розлучення: мовляв, він мне простирадло під час сну :) Найцікавіше, що Сергій, наскільки мені відомо, ніколи навіть не був одружений. Ба більше, згодом на екрані з’являється й сама «дружина» героя, теж на прізвище Нестайко. Демонструють також зйомки, які Сергій нібито зробив прихованою камерою, щоби довести, що він не мне простирадло. Далі кажуть, що розлучення триває вже два роки і виснажує й чоловіка, і дружину.

Моя реакція змінювалася від відвислої щелепи до сміху і, нарешті, до обурення. Ніде не було зазначено, що ім’я та прізвище змінено, та й не було жодних етичних причин так робити. Також не було сказано і не випливало з характеру передачі, що це актори, які грають ролі (як це робиться у кримінальних хроніках, коли потрібно відтворити минулі події).

На сайті каналу програму анонсують так: «Щовівторка о 18:45 на каналі СТБ – документальний (курсив мій. – О.Ц.) публіцистичний серіял, що висвітлює соціяльні проблеми сучасної України. Теми кожної програми цілком реальні (курсив мій. – О.Ц.), їх безліч щодня: помилки лікарів і квартирні афери, ранні шлюби, дідівщина в армії й хабарі під час навчання тощо».

Отже, я не помилилася, і програма справді документальна. Може, її автори вважають, що це нормальна практика, а може – журналіст програми полінувався знайти реальну особу для коментарів, а редактор про це не знав? Цікаво, яка ж частка персонажів на СТБ є вигаданими.

На веб-сторінці СТБ, в розділі, присвяченому обговоренню передач, є такий коментар: «Побачив в одній з ваших передач «Правила Життя» свого товариша, з яким працював довгий час. У цій передачі його показали як афериста, який заробляє на студентах шалені гроші. Ця інформація не є правдивою. Що ви на це скажете?»

Отже, випадок із моїм знайомим може виявитися непоодиноким. І це попри те, що в розділі 3 редакційного статуту СТБ («Загальні вимоги до збору, обробки та розповсюдження інформації телеканалом СТБ»), зокрема, зазначено:

«3.1. Інформація, що розповсюджується в ефірі Телеканалу СТБ, має бути точною, об'єктивною, неупередженою та збалансованою.

3.2. Умисне перекручення чи спотворення фактів є неприпустимим, так само, як і маніпулювання фактами (неповний виклад, замовчування)».

Якщо журналісти СТБ дозволяють собі вигадувати героїв власних програм, то мимоволі виникають підозри і в достовірності решти інформації, яку вони подають. А крім того, де гарантія, що іншим разом вони не вигадають особу чи історію, яка зашкодить чиїйсь репутації – інакше кажучи, не вдадуться до чорного піару?

Оскільки я вивчала журналістику в Сполучених Штатах, хочу нагадати про повчальну історію із сумнозвісним журналістом Джейсоном Блером. Цей репортер New York Times фабрикував свої історії, а також займався плагіатом. Коли це з’ясувалося, розгорівся скандал, і його було звільнено. Згодом звільнилися і його безпосередній редактор, який мав би виявити фальсифікації, і головний редактор газети.

На жаль, фабрикування героїв документальних програм ще раз демонструє, як далеко нам поки що до західних стандартів журналістики.

Оксана Цісик

Офіційний коментар каналу СТБ:

Канал СТБ спростовує закид про те, що в документальному циклі «Правила життя» практикують висвітлення вигаданих історій і героїв. Усі сюжети є достовірними, а герої – реальними. Історії для кожної програми нерідко підказують самі глядачі, які діляться своїми проблемами у листах. Для того, щоб реконструювати хронологію подій і візуально їх відтворити, журналісти часом використовують постановочні сцени із залученням акторів. Імена героїв змінюються лише в разі їхнього особистого прохання і тільки з етичних міркувань.  

Під час підготовки програми «Ціна розлучення» до редакції звернувся один із глядачів, аби поділитися своєю сімейною проблемою. Зустрівшись із журналістами для попереднього інтерв’ю, чоловік показав свій паспорт, дав контакти дружини і відеозаписи з особистого архіву, які підтверджували достовірність оповіді. Невдовзі він став героєм одного з сюжетів, однак його справжнє ім’я було замінено на інше за його ж особистим проханням: таким чином, чоловік хотів уникнути клопоту з небажаними телефонними дзвінками від допитливих людей. Очевидно, своїм законним правом на конфіденційність йому так і не вдалося скористатися, оскільки відразу знайшлася «доброзичливиця», котра поспішила сповістити користувачів Інтернету про своє знайомство з героєм, його справжнє ім’я, а також враження від перегляду передачі. Глядачці, яка звинуватила редакцію програми у фабрикуванні сюжетів, радимо пересвідчитися у правдивості сказаного у свого ж знайомого. Адже людині, яка «вивчала журналістику у Сполучених Штатах», має бути відомо, що перевірка інформації – один із головних принципів журналістської діяльності.

«Детектор медіа» звернулася до експертів у галузі теледокументалістики із проханням прокоментувати практику фабрикування, повного або часткового, героїв документальних фільмів і програм (наприклад, зміну імені і прізвища, вигадування елементів біографії тощо). І чи доводилося їм самим удаватися до такої практики? (Запитання стосувалося документалістики загалом, а не програми «Правила життя» чи каналу СТБ.)

Ігор Кобрін, кінорежисер:

– Це досить складне питання. Коли йдеться про розслідування, це можливо – відповідно до закону Божеського, я не говорю про закони України. Коли журналіст хоче, отримавши інформацію і піднімаючи важливу проблему, захистити героїв від можливих репресій, – він може це зробити. Що ж до документалістики, то сам я, як документаліст, категорично не приймаю таких речей. І саме тому ніколи не займався розслідуванням і не брав героїв, яким може зашкодити моя робота. Герой завжди повинен бути героєм. Уже мовчу про підставних, яких зараз дуже широко використовують на телебаченні, особливо російському.

Одного разу, коли я знімав документальний фільм про емігрантів, була така ситуація: один із моїх героїв був нелегалом, і повна публікація його імені та адреси могла викликати його депортацію з Америки. Тому мені довелося змінити і прізвище, і місце дії.

Марк Гресь, телепубліцист:

– В течение последних 4-5 лет на телевидении стал популярным жанр реалити-шоу. Умный человек понимает, что все это «гонево», но бабушке это все равно. Когда в документальном фильме заменяют фамилии, биографии или закрывают лицо интервьюированного, подспудно я воспринимаю это, как реалити-шоу. Зритель «Окон» понимает, что его обманывают, но, тем не менее, включается в какую-то дискуссию, воспринимает это, как реальность. Если я снимаю документальный фильм для того, чтобы от него «охнула» бабушка, я могу поставить элемент. Сам я этого не сделаю, но теоретически это возможно. Если же этот фильм адресован другой категории – людям, пытающимся думать, – это можно расценивать как неуважение к зрителю. По моему мнению, телевидение даже в нынешней нашей ситуации должно работать и на «умного» зрителя. Чтобы такой зритель смотрел документальное кино, он должен видеть в этом кино документ.

Я прекрасно понимаю все производственные сложности, возникающие при съемках документального кино. Столкнувшись с ними несколько раз, я просто отказался от этого жанра. Потому что иначе я был бы вынужден делать «подставу», а это большое искушение: начинаешь выдумывать за человека что-то, что могло бы заинтересовать зрителя, умышленно обострять какие-то моменты… Даже добросовестный журналист может попасть в эту ловушку. Вроде бы не в ущерб, но – сначала один шажок, потом второй, и в итоге ты сам начинаешь делать «реалити-шоу».

Наталка Фіцич, автор проекту «Відкрита зона» (ПЦ «Закрита зона»):

– Я не вважаю це за доцільне у документальних фільмах. Суть документалістики – в тому, щоб максимально відтворити правду. Я завжди намагаюсь якомога ретельніше перевіряти інформацію у фільмах, які роблю; якщо мені забракло якихось фактів – передзвонюю до героя і детально розпитую. Адже йдеться про живу людину, і те, що ми розповідаємо, побачать її рідні і близькі.  До того ж, я вважаю, що жоден художній вимисел не може зрівнятися за оригінальністю, драматичністю, несподіваністю та емоційністю із поворотами та колізіями реального життя. Життя неповторне, і його не треба підганяти під якийсь стандарт.

Бувають, щоправда, випадки, коли це зумовлено вимогами героїв. У нас була ситуація, коли герой не хотів називати себе, і я пішла йому назустріч. Але не зробила б цього заради художнього вимислу.

Максим Равреба, автор документального фільму «Останнє літо дитинства» та інших:

– Ложь не допустима ни под каким соусом. Но правдивость и честность – разные вещи. Если во имя донесения до общественности правды, необходимо сохранения  инкогнито героя – это допускается. Но это может быть нечестно по отношению к другой стороне. Которой зачастую не оставляют выбора. Даже не ставят в известность о том, что его оппонент в программе – «человек в маске». Изменение имени героя, сокрытие его личности, вплоть до ретушировки лица, фигуры, образа, вполне допустимы. Этим пользуются. Этого требуют даже не профессиональные стандарты, а законы Украины. Но автор должен сознавать, что даже позаботившись о безопасности своего героя, он не должен становиться на его сторону. Фабриковать ситуацию недопустимо. Даже во имя правды. Например, журналист перед скрытой камерой предлагает ГАИ-шнику взятку. Тот берет. Снятый материал проецируется в сюжете на всех сотрудников дорожной милиции. Такой прием весьма распространен среди недобросовестных журналистов и их редакторов. Вообще, лгать вредно. В том числе и для здоровья. Как сказал мне один оч-чень авторитетный дядя: Максим, за правду еще никого не убили.

В контексте данного разговора речь шла именно об украинских журналистах. Манипулировать – значит становиться на позицию одной из сторон. Значит, начать играть в чужие игры. Журналисту нельзя играть в чужие игры. Но давайте не будем забывать, что документальная картина может быть публицистической, сатирической, фильмом-памфлетом. А в этих жанрах допустим гротеск.

Прибегать к сокрытию образа героя лично мне пришлось только один раз. Создавая научно-популярный фильм о лечении наркомании, я позаботился об анонимности героев.