У якості продукту я не сумнівався - ліцензія «Русского репортера», професійні люди в редакції. Якість хороша. Цікавило інше питання: навіщо журнал.

І склалося в мене враження, що журнал - для конструювання та цементування певного типу ідентичності: української російськомовної, політично індиферентної або поміркованої, але міцно залінкованої з російським культурним та інформаційним контекстом. Так, що в разі чого не відірвеш.

Політичного агітпропу нема й навряд чи буде навіть перед виборами. В цьому сенсі журнал вигідно відрізняється від свого ідеологічного антипода, «Українського тижня», який конструює інший тип ідентичності: українську україномовну, політично стурбовану, опозиційно налаштовану. Явних симпатій до влади не бачу (вважаймо пасаж про Столипіна поки що курйозом) - бачу шанобливий нейтралітет. Щось на кшталт мого улюбленця Євгенія Кисельова, який сказав, що цікавитись вартістю президентського маєтку непристойно. Ці теж не будуть цікавитись тим, чим не треба.

Ані чогось проросійського в сенсі «любити Путіна і Газпром», ані бузиночаленкоподібного гавкання на свідомітів тут, звичайно, теж не буде. Просто, на відміну від якого-небудь «Фокуса», «Корреспондента» чи навіть «Форбса», які є російськомовними із суто ринкових міркувань і цілком могли б за інших обставин існувати в україномовній версії, у «Репортере» відчувається пульсація мовно-культурно-національного тонусу й ниточки, які сполучають українські реалії з російським контекстом. А матеріали з «Русского репортера», де «ми» і «наше» непомітно починає стосуватись росіян і російського, забезпечуватимуть відчуття спільного простору.

При цьому більшість матеріалів загалом нормальні, без видимого мені підступного підтексту. Бомбочки розкидані далеко не в кожному тексті, на відміну від згадуваного «Українського тижня».

Я довго думав і далі думаю, що написати про рейтинг «книг, сформироваших нацию», де в першій десятці сім російських. Із цих російських, звичайно, кілька «украинских русских» - Булгаков, Гоголь. Із цим не посперечаєшся, спробуй роззявити піддувало на Булгакова. На обкладинку журналу винесений анонс цього тексту з «Мертвыми душами» і добре читабельним підзаголовком «100 главных книг современного украинца». Меседж дійде до всіх, хто бачив журнал на розкладці (відверто кажучи, саме через це я й спокусився його купити). Водночас у самому тексті є Жадан і Бу-Ба-Бу, а в рейтингу, принаймні, не повністю проігнорована українська література. Це схоже на символічний жест - щось на кшталт запрошення Любка Дереша на роботу до російського кафе-книгарні «Открытое кафе», коли воно намагалося зачепитися у Львові.

Всупереч конспірологічним вигукам деяких колег про кремлівсько-медведчуківське бабло, такий журнал не може працювати як засіб агітації ідей Митного Союзу в масах, ну, хоча б тому, що він не для мас. Він може методично, поволі утримувати російськомовну інтелігенцію і частину середнього класу від сповзання в опозиційну і прозахідну єресь. Гасити фрикції тих, хто розгойдує човен.

А з огляду на те, що у джентльменський набір, окрім російської мови, культури, легкої ностальгії за совком і нелюбові до Заходу, входить ушанування московського бога, з нетерпінням чекаю матеріалів на релігійні теми - вони будуть показовими.