«Хто взагалі у світі знає Україну?» - запитує свою команду відомий російський режисер на початку фільму. Відповіді підбираються найбільш стереотипні з усіх можливих. Україна в устах респондентів Кончаловського - це «десь у Росії», «окраїна», «сало», Вєрка Сердючка навіть країна, з якої можна замовити наречену поштою. Попри вибіркову «думку мас», режисер все ж таки на запитання : «Чому ми робимо цей фільм?» відповідає: «Тому що Україна - не Росія». Таким чином Андрій Кончаловський перекидає місток до другого президента України й пояснює глядачам, чому саме Леонід Данилович став ключовою фігурою «Битви за Україну», адже саме він написав книжку «Україна - не Росія». Насправді російський режисер ані підтверджує, ані спростовує це твердження, тому що не його він досліджує, а просто показує другого президента як позитивну політичну фігуру в історії України - «мудрого державотворця». А яскрава «обгортка» боротьби Сходу та Заходу за Україну у фільмі скоріше сприймається як відволікаючий маневр у телеісторії про «розумного правителя з багатовекторною політикою».

ІЗ ЧОГО ПОЧИНАЛАСЯ «БИТВА ЗА УКРАЇНУ»

Над фільмом російський режисер разом зі своєю командою «бився» майже три роки. Уперше на українських телеекранах стрічка з'явилася ще незавершеними фрагментами 2011 року. Поштовхом до її створення стала кримінальна справа проти Леоніда Кучми, порушена у зв'язку з убивством журналіста Георгія Гонгадзе. Тоді Генпрокуратура визнала «плівки» Миколи Мельниченка речовими доказами в справі, й адвокатам Кучми потрібно було знайти щось на противагу. Знайшли Андрія Кончаловського, який почав знімати «Битву за Україну» саме з епізодів «касетного скандалу», представляючи другого президента жертвою «великої американської змови». Коли цей «документальний» фільм адвокати Леоніда Даниловича намагалися долучити до матеріалів справи, в усіх розвіялися останні сумніви - медіа-спільнота назвала «Битву за Україну» відбіленням репутації екс-президента.

Питання - чим же насправді є Україна - у фільмі постало набагато пізніше. Досліджувати нашу державу Кончаловський почав не з Київської Русі й навіть не з часів УРСР, а з десятиліття Кучми. На стадії завершення стрічки події 2013-го підказали ще одну «обгортку» для фільму, а саме - який геополітичний вибір має зробити Україна.

- «Битва за Україну» - це хороший піар Кучми, коли про погане мовчать, а не явно брешуть, - коментує для «Дня» історик, політолог, кандидат політичних наук Олександр ПАЛІЙ. - Протистояння Сходу і Заходу, зведене до різниці між католиками та православними в російського режисера надзвичайно спрощують ситуацію й не дають її зрозуміти ні на грам. Він ставить запитання, але відповіді на нього не дає. Навіть Марков у цьому фільмі говорить: «Яка нормальна людина може виступати проти ЄС?» Виходить, вся теперішня російська політика - ненормальна. Щодо слів Кучми про те, що не варто зараз Україні обирати одну сторону, то він швидше за все говорив уже не як політичний діяч, а як людина, вразлива до тиску з боку Росії. Загалом у фільмі приховали тему виникнення олігархічного режиму за часів Кучми, який надзвичайно нашкодив країні. Це втрачений шанс часів кучмізму.

Власне, тема «втраченого часу» та закладених за президентства Кучми антиправил, за якими продовжує жити Україна, російського режисера не зацікавила. Більше того - свідомо нівелювалася.

Так називається одна із частин «Битви за Україну». Цю думку будуть розжовувати аж до кінця фільму. І хоч головний редактор тижневика «Дзеркало тижня. Україна» Юлія Мостова каже, що «Кучма не впорався з країною в галузі реформ за свій перший термін», а український юрист і політик Сергій Головатий каже, що другий термін Леоніда Даниловича - це «період трансформування неукріпленої демократії в автократію», Андрій Кончаловський робить свій висновок: «православній країні потрібна авторитарна влада».

Це висновок одного епізоду. Наступна частина - «касетний скандал» - показана з акцентами 2011 року. Микола Мельниченко у фільмі представлений як той, хто ховається від правосуддя (у стрічці він і досі переховується за кордоном). Мати Георгія Гонгадзе каже: «Жодної моєї сльози немає на Вашому (мається на увазі Кучма. - Авт.) серці». Сюди додається кольчужний скандал і, як наслідок, глядачам показують зрежисовану американську змову проти Кучми. Такою ж змовою виставляють і помаранчеву революцію, показуючи синхрони, як активісти для підтримки мітингу використовують книжку американського політолога Джина Шарпа «Від диктатури до демократії». На сайті Кончаловського цю подію описують так: «...коли Росія і Америка вкотре мірялися силами на території іншої країни». З легкої руки одного із лідерів сербської протестної організації «Опір» Івана Маровича боротьба за право вибору перетворюється на дискотечний формат: «Потрібно зробити революцію модною, і тоді всі прийдуть». А перераховані Полою Добрянськи неурядові міжнародні організації, які діють в Україні, мали пояснити глядачам, хто заплатив за прихід Ющенка до влади. Ще одна згадка про Віктора Андрійовича - як він намагався привести Україну в НАТО, а 70% українців цього не хотіли. Джерело статистичних даних замовчується.

- У фільмі використано три цілком класичних прийоми формування думки глядача, - коментує для «Дня» Олександр МИХЕЛЬСОН, оглядач журналу «Український Тиждень». - По-перше, позірна збалансованість думок з боку коментаторів. Це досить високопосадові люди, серед яких і українці, і росіяни, і представники західних держав. Але їхні коментарі навіть не тенденційно підібрані, а досить продумано розставлені. Цей метод проглядається в кожному фрагменті фільму. Наприклад, помаранчеві активісти, які розповідають про здійснену роботу й організацію революції, закладені, як у бутерброді, поміж Сергієм Марковим і Дмиторм Табачником нібито підтверджують тезу про американську змову помаранчевої революції. По-друге, професійно розвивається драматургія фільму. Під кінець стрічка виглядає абсолютно однобоко і пропагандистськи, але це складно помітити, адже починається він як подання нібито протилежних думок та об'єктивних фактів. І цей пропагандистський градус наростає до кінця. По-третє, регулярно у фільмі з'являються перебивки з робочою групою Кончаловського, де він нібито намагається розібратися в контексті, а насправді також виголошує пропагандистські тези, скажімо, про «касетний скандал» чи помаранчеву революцію. Попервах у мене взагалі склалося враження, що це фільм не про Україну, а про Кучму.

До слова, за цей час відійшли в інший світ три персонажі, які з'являються в кадрі: це опальний російський олігарх Борис Березовський, український дипломат і політик, колишній член Ради президентів Генеральної Асамблеї ООН Геннадій Удовенко та колишній Надзвичайний і Повноважний Посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін. Проте у фільмі це ніяк не проартикульовано. І це не єдині недомовки картини.

ІЗ ПІСНІ СЛІВ (НЕ) ВИКИНЕШ

На початку фільму Кончаловський намагається розібратися, то чим же все-таки є Україна. І що ж він чує? Більшість опитаних киян не бачать різниці між Україною та Росією. Ті ж, які вважають, що Україна - не Росія, не можуть аргументувати свою позицію. Промовці у «Битві за Україну» - відомі на міжнародній арені політики й активісти, як, скажімо, екс-президент Польщі Александр Кваснєвський, екс-президент Словаччини Рудольф Шустер, екс-президент Грузії Едуард Шеварднадзе, 7-й генеральний секретар ООН Кофі Аннан, заступник Державного секретаря США каденції республіканської адміністрації Буша-молодшого Пола Добрянськи... Проте їхні слова, змішані з висловлюваннями Сергія Маркова чи Дмитра Табачника й підкріплені висновками Кончаловського на основі розмов з Кучмою, виглядають якось однобоко.

Думку канадського історика Ореста Субтельного «проблема України в тому, що довго не було України» підводять під висловлювання Сергія Маркова, якого СБУ оголосила персоною нон-грата в Україні, і який класифікує нашу державу, як «штучне утворення на руїнах великої Російської імперії». У покійного Віктора Черномирдіна Україна асоціювалася із «побіленими хатками» і «вирівняними парканами». І от уже Орест Субтельний пригадує слова Костомарова, що українці завжди більше виступали у сфері культури, а політика - це для росіян.

Чому такими слухняними стали українці пояснює економіст Олександр Пасхавер. «Україна до 30-х років - країна безперервних хвилювань. Після 1933 року більш слухняного народу, ніж українці, Росія не знала», - говорить у фільмі економіст. Його слова - одні з небагатьох, які не вдалося підвести під іншу тезу.

- Мої слова дуже обрізані, але це звична справа для таких фільмів, -коментує для «Дня» Олександр ПАСХАВЕР. - Деякі висловлювання не зводяться до настільки простих реплік, як мені залишили, але загалом протилежного змісту вони не набули. Наскільки я розумію, фільм готували до 75-ліття Леоніда Даниловича. Звісно, «Битва за Україну» позитивно налаштована до другого президента, але я не відчув, що картина націлена проти України і підписання договору з ЄС.

Звісно, прямо ніхто у «Битві за Україну» не говорить, що Україні не потрібно йти в Європу, окрім Маркова. Проте ось фільм торкається перших років незалежної України після розпаду СРСР. Слова Геннадія Удовенка «ми могли б стати членом Великої сімки», підводять до того, що не варто було Україні віддавати свою ядерну зброю. Про справжні реалії та контекст тогочасних подій і можливостей нової незалежної держави ніхто не говорить.

Мета створення картини сумнівів не викликає - показати позитивний образ другого президента. Власне на цьому починається і закінчується «Битва за Україну» - на Кучмі. У фільмі становлення національної валюти і прийняття Конституції приписують саме до його заслуг. Але ж без цього країна просто не існувала б. Протягуються сталі епітети про мудрого правителя, державотворця на тлі космічної індустрії, згадується «Південмаш», і це тоді, коли міжнародними експертами уже давно була дана оцінка десятиліттю Кучми, якісна преса про це списала тонни паперу. Протягом усього фільму Леонід Данилович сипле фразами, які досить однозначно його характеризують: «Я дійсно вважав його гарантом незалежності України» (про Бориса Єльцина. - Авт.), «Україна не може притулитися до одного дерева і твердо стояти на ногах» (про вибір між Європою і Росією) і, найважливіше, «Якби мені сьогодні запропонували вступити у Євросоюз - я б відмовився... Європа нас зачавить... багато гілок промисловості просто загинуть».

Через два з половиною роки Кончаловський і Кучма зустрічаються знову. Режисер запитує екс-президента, який шлях обрати зараз Україні. Леонід Данилович відповідає: «Відкинути хоч одну сторону - це шлях в нікуди». Леонід Данилович знає, що входження в Європу - зовсім не безболісний процес. При найменших проблемах його слова нагадають народу, от, мовляв, який мудрий правитель. Цілу епоху намагаються закрити, згладити, прикрасити. А хто намагатиметься згадати - для тих покажуть правильний варіант історії у «Битві за Україну».

Анна Свентах, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua