Канал ТВі, який нині посилено намагається склеїти розбите череп'я й переконати глядачів, що нічого драматичного з ним не сталося, інколи, на щастя, все-таки нагадує себе колишнього. Журналіст Єгор Чечерін, який уцілів після всіх перипетій, запросив до студії відомих осіб: Валерія Чалого, Данила Любківського й Олександра Палія, щоб обговорити інцидент з українськими рибалками в Азовському морі.

За останньою інформацією, зокрема й від українця Олександра Федоровича, що вижив, російські прикордонники спокійно розстріляли наших співвітчизників, мов мішені в тирі. Але ж українці нічого не порушили. У результаті тривалих і важких переговорів про статус Азовського моря саме Росія наполягає на відмові від проведення морського кордону й наданні морю статусу (вельми екзотичного!) внутрішнього, зі спільним його використанням Україною та Росією. Отже, рибалки не могли в принципі порушити кордон. Сталося холоднокровне вбивство.

А найвища влада України або мовчить, або бурмоче щось нечленороздільне. Сусідня країна фактично затверджує за собою право безкарно розправлятися з українськими громадянами, небезпідставно розраховуючи, що ніхто в Україні Їх по-справжньому не захищатиме. Зневагу ж до суверенітету й прав України пояснюють у Москві (а не рідко й у Києві) «особливими відносинами» двох країн, що дозволяють забувати про норми міжнародного права.

Для України всі ці «особливості», «зустрічі без краваток», «дружньо-братська» фамільярність не обіцяють нічого доброго. Лише міцна основа міжнародного права може гарантувати прийнятний характер міждержавного спілкування. Будь-які «ексклюзиви» надзвичайно небезпечні, оскільки привчають сусідів до думки про те, що загальнообов'язкові правові норми на Україну не поширюються.

Трагедія в Азовському морі змушує ще раз тверезо й критично замислитися над пропагандистськими штампами про якусь особливу російсько-українську «дружбу», що виливається в політичні ціни на газ для України, торговельні війни проти наших виробників, грубе втручання в наші внутрішні справи, тиск і залякування, а тепер ось дійшло й до кровопролиття. Так, серед росіян можуть бути наші друзі (хоча основна маса підтримує будь-які антиукраїнські дії Кремля), але Російська держава, що зберегла імперський характер, з її агресивністю, ксенофобією й мілітаризмом, з нехтуванням вибором українського народу 1991 року за визначенням не може бути дружньою.

Боюся, що й неспровоковане вбивство в Азовському морі наша верхівка, що не страждає державною мудрістю, проковтне, запрограмувавши тим самим нові невідомі проблеми. Вони там, на Печерських пагорбах, ніяк не можуть зрозуміти, що у відносинах з Росією м'якість і поступливість гарантують ескалацію російських вимог і зазіхань.

На початку 90-х років минулого століття, коли в Криму йшла боротьба за його статус, за те, чи буде Крим цілком українським, або там навіки залишиться російське військове угруповання, депутат тоді ще Верховного Совєта (ВС) РФ Євгеній Пудовкін прийшов до спікера парламенту Руслана Хасбулатова й запропонував рішенням ВС проголосити російську приналежність Севастополя. Переляканий Хасбулатов вигукнув: «Але ж це війна з Україною!» Пудовкін заперечив: «А може навпаки? Буде позиція, буде й компроміс?» У Росії була позиція, й компромісу було досягнуто в її інтересах. Україна позиції не мала й отримала фактичну капітуляцію під виглядом компромісу.

На жаль, головний елемент української політики на російському напрямку - це боязкість і пристосовництво. На тих, хто ось уже понад 20 років здійснює таку політику, дуже легко тиснути, що Кремль постійно й ефективно робить. А крім того, весь цей час Україна постійно роззброюється, остаточно добиваючи свою армію й флот. Сьогодні цей процес досяг апогею. І він не може не надихати відомі кола РФ на дедалі агресивнішу поведінку.

Коли в Москві бачать, що в Україні її власна влада веде системну боротьбу проти української мови, національної пам'яті, української ідентичності, в Білокам'яній розуміють, що за такої політики держава нежиттєздатна, а отже, з нею можна не церемонитися. До речі, українських рибалок вбивали саме тоді, в той історичний момент, коли керівництво України в Києві цілувалося з паном Путіним, а повітря стрясали здравниці на честь «непорушної російсько-української дружби».

«ПОРАДИ» РОСІЙСЬКИХ ТЕЛЕВІЗІЙНИКІВ

Оскільки наближається саміт ЄС у Вільнюсі, російські телеканали кинулися «напоумляти» українців. Зокрема, канал «Россия» повідав про жах, що чекає на нас у разі підписання асоціації з ЄС. Тоді, мовляв, у Європі не купуватимуть кримські вина з Масандри, а Росія їх теж не питиме. Ну, продукцію Масандри легко «проковтне» навіть внутрішній український ринок, та й навряд чи хтось у ЄС робитиме те, що сьогодні робить РФ з продукцією української фірми «Рошен». У ролі важкої «пропагандистської» артилерії московське телебачення запропонувало пана Медведчука В.В., який обіцяв Україні «кари єгипетські» (мабуть не лише в біблійному, а й у сучасному близькосхідному контексті) в разі продовження «роману» з Європою. Мало не ридаючи на екрані, сусідський економіст Глазьєв, заламував руки й стверджував, що Європа поставить Україну на коліна. Ну, в яку позу вже сьогодні намагається поставити нас РФ, ми умовчимо.

Особливо переживає Глазьєв за українське авіабудування, мовляв, не потрібні Європі українські літаки. Згадуючи гірку долю українсько-російського літака АН-70, розумієш, що Росії вони потрібні ще менше. Невипадково за рахунок Ан-70 лобіювався російський літальний апарат із сімейства Іл. Чимало українських авіабудівників скаржаться на великі труднощі у співпраці з РФ: зриви постачань, низька якість російської електроніки, гальмування технологічного розвитку галузі, штучні перешкоди, створені партнерами, блокування РФ необхідних закупівель у третіх країнах, наприклад, електроніки на Тайвані, якіснішої й дешевшої, ніж російська, й багато чого іншого. Тобто реальна кооперація виявляється набагато менш перспективною, ніж проголошує «братсько-дружня» реклама.

Зрозуміло, в Європі не буде «молочних річок і киселевих берегів», там є проблеми. Але проблеми є скрізь. Є вони й у кожній сім'ї, і в сім'ї інтелігентів, і в сім'ї алкоголіків. Просто рівень проблем і стилістика їх розв'язання - різні. У ЄС є можливість законно обстоювати свої інтереси, а Росія ламає своїх сусідів через коліно за допомогою грубої сили, «примусу до дружби», як Грузію 2008 року. Краще мати справу з цивілізованими партнерами, ніж з тими, головною правовою максимою яких виступає: «Я начальник, ти дурень».

Рівноправні відносини з Росією (у будь-яких союзах і об'єднаннях) не можливі за визначенням, і 20 років незалежності України підтвердили це повною мірою. А будь-які «спільні проекти» із залізною необхідністю стають суто російськими. Ми вже мали на початку 90-х років минулого століття (до 1997 року) формально «спільний» російсько-український Чорноморський флот, який виконував усі накази з Москви, але не виконав жодного з Києва. Тепер ось маємо «спільне» Азовське море, де відстрілюють наших рибалок.

ПРО ПРОПАГАНДИСТСЬКІ АКОРДИ

Канал «МЕГА» пригостив телеглядачів «секонд-хендом». Колись на СТБ була така передача «У пошуках істини», що вирізнялася очевидною вторинністю й деякими проблемами з результатами пошуку.

Цього разу йшлося про долю знаменитого одесита, письменника Ісаака Бабеля, який попав під сокиру сталінських репресій. На думку «шукачів істини», Бабель постраждав за свої «Одеські оповідання», де з великою симпатією описав відомого одеського бандита Мішку Япончика (в «оповіданнях» він проходить як Беня Крік). От, нібито, за симпатію до кримінального злочинця доблесні органи й вирішили покарати літератора. Дуже сумнівна версія. По-перше, більшовики до кримінальних злочинців («соціально близьким») ставилися набагато краще, ніж до політичних, чим і відрізнялися від пенітенціарної системи царизму. По-друге, кримінальне минуле деяких своїх товаришів їх ніскільки не бентежило, наприклад, минуле найвідомішого бессарабського бандита Григорія Котовського, який потім стане червоним командиром. Та й до відважних нальотчиків, грабіжників банків Коби (Сталін) й Комо (Тер-Петросян) претензій ніколи не було. Крім того, і Мішка Япончик, він же Беня Крик, він же Мойша-Иаков Вінницький встиг побувати червоним командиром. Інша річ, що його швидко розстріляли.

Погубило Бабеля інше. Пройшовши дорогами війни у складі Першої кінної армії, письменник написав книжку «Кінармія», де виклав усе, що бачив на власні очі: звірства будьонівців, погроми, грабежі, масові вбивства. Семен Будьонний оскаженів, побачивши твір Бабеля. Але річ навіть не в ньому. «Патроном» 1-го кінного корпусу, на основі якого восени 1919 року була сформована 1-я Кінна армія, в період битви за Царіцин був Йосип Сталін. Він же був 1920 року членом РВР Південно-Західного фронту, у складі якого воювала 1-а Кінна, і вважав себе кимось на кшталт почесного кінноармійця. Слід сказати, що командні кадри Червоної армії після громадянської війни ділилися на неформальні об'єднання-клани: «кінноармійці» (Ворошилов, Будьонний, Кулик, Апанасенко, Щаденко, Тимошенко...), «червоні козаки» (Примаков та ін.), «піхотинці» (Тухачевський, Уборевич, Якір та ін.), «котовці» і т.д. Але кланом №1 були, звісно, «кінноармійці». Це військове об'єднання стало символом революційної природи РСЧА, нікого так не оспівували й не возносили, як Кінармію. Бабель зазіхнув на «святе».

Утім він міг постраждати й без «Кінармії», бо такою була специфіка комуністичного терору. Нацистський терор мав певні рамки. Для того, щоб потрапити під його гільйотину, слід було бути: 1) євреєм, 2) циганом, 3) нерозкаяним комуністом, 4) гомосексуалістом, 5) ідейним або стихійним антифашистом, 6) тяжко хворою людиною (жертви евтаназії). Решта громадян могли почуватися у відносній безпеці. А червоний терор себе абсолютно нічим не обмежував, його жертвою міг стати хто завгодно й з будь-якого приводу. Але, звісно, Бабель вчинив необачно, коли написав правду про Кінармію.

Останнім цього тижня пропагандистським акордом стало повідомлення телеканалу «Россия», що 20 тисяч російських блогерів зібрали підписи з вимогою заборонити комп'ютерну гру про участь СРСР у Другій світовій війні, що продається на кордоном. То чим образили нинішніх російських патріотів західні «негідники» в цій грі? Вони там посміли говорити про ГУЛАГ, ні, це в РФ не заперечується, але говорити на цю тему не треба, оскільки ця розмова применшує велич сталінської держави... Творці гри наважилися згадати про «загороджувальні» загони за спиною Червоної армії. Якийсь комп'ютерний юнак на екрані «РТР» навіть заявив, що «загороджувальні загони - це міф».

Ну чого ж? Є безліч джерел у самій Росії, пошлемося лише на один: Російський архів, Т-16. Велика Вітчизняна, Ставка ВГК. Документи і Матеріали, 1941 рік. М.: Видавництво «ТЕРРА», 1996. Там говориться про те, що 12 вересня 1941 року була прийнята Директива Ставки № 001919 про створення загороджувальних загонів, чисельністю не менше однієї роти на стрілецький полк. Це означає, що батальйон на дивізію, полк на корпус, дивізія на армію, корпус на фронт. Враховуючи, що під час війни існувало близько 20 фронтів (вони створювалися й розформовувалися) й не всі з них збереглися до 1945 р. (наприклад, Калінінський, Волховський, Степовий, Воронезький, Донський і т.д.), то «загороджувачів» було дуже багато, десь близько півмільйона військовослужбовців.

І створювати загородзагони явочним порядком почали ще до розпорядження Ставки. Наприклад, ще 17 липня 1941 р. начальник Управління політпропаганди Південно-Західного фронту Михайлов докладав: «За неповними даними, загородзагонами (!!! - Авт.) затримано за період війни близько 54 000 осіб, що втратили свої частини й відстали від них, зокрема 1300 осіб начскладу...» («Прихована правда війни - Збірка документів. М.: «Русская Книга», 1992). А перший національний телеканал РФ, чесно дивлячись в очі, заявляє: не було ніяких загородзагонів, це все антиросійська сволота вигадала...

Здатність російської офіційної пропаганди заперечувати очевидні й загальновідомі факти не може не насторожувати. «РТР» дуже пишається ініціативою блогерів, мовляв, яка хороша патріотична молодь росте. Але чи доброю є виховувана особлива нетерпимість до будь-якої іншої точки зору на історичні події за участю їхньої країни? Усе, що не збігається з їхніми уявленнями, має бути заборонено? Найсумніше, що в РФ є велике бажання зайнятися забороною на території інших країн, що ми в Україні нерідко відчуваємо.

Ігор Лосєв, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua