Майже всі телеканали влітку працюють у нас в режимі творчої «економії», активно використовуючи повтори старих програм і тимчасово замінюючи відпочиваючих метрів молодими екранними даруваннями, які маловідомі, але подають надії. Для ТБ літо - це глуха пора. Але й у повторах інколи абсолютно незаплановано трапляються одкровення. Наприклад, на Першому національному нев'янучий акордеоніст Ян Табачник «мав честь» запросити на бесіду під телекамерою не менш нев'янучого Леоніда Кучму.

Певна річ, жодних розбіжностей у фігурантів не виявилося, швидше навпаки, зворушлива єдність поглядів, особливо на радянське минуле, про яке вони натхненно воркували. О, наскільки прекрасними були ті часи для наших героїв! Пан Кучма навіть прорік знаменну фразу: «Якби 1994 року мене не обрали президентом, нам би майже нічого не вдалося зберегти з радянської спадщини». Це - момент істини. Оскільки Кучму обрали, всевладдя номенклатури, корупція, сталінсько-брежнєвська ідеологія, повзуча й неповзуча русифікація, бюрократизм, неефективність економіки й безправ'я простої людини цілком благополучно вросли в незалежну Україну. Згадана спадщина досі міцно тримає нашу країну за горло.

Віддав належне Кучма й диктаторові-людоїдові, якого шанобливо назвав «Йосип Віссаріонович Сталін», мовляв, це завдяки йому, батьку рідному, Україна стала великою країною, отримала нові території. Зрозуміло, в Кучми пізнання цілком радянські, якби вони були іншими, він би знав, що майже половина українських етнографічних земель залишилася за межами УРСР. Це було відомо навіть партійному ватажкові КП(б)У Микиті Хрущову, який пропонував ввести до складу УРСР Холмщину, Берестейщину й Перемишль і заспокоївся лише після грізного окрику того ж таки Сталіна. А Волинь і Галичину УРСР отримала за сумно знаменитим пактом Молотова - Ріббентропа. Тобто за щирої згоди їхніх начальників - Сталіна й Гітлера. Виходить так, що й Гітлер не менше, ніж Сталін, причетний до територіального розмежування 1939 року. А це означає, що треба дякувати не лише товаришеві Сталіну, а і його співавторові товаришеві Гітлеру. Адже якби фюрер не погодився на згаданий пакт, хто знає, куди б відійшли отримані СРСР території. Тому дивно, коли закликають бути вдячними лише одному учасникові розділу Європи.

Бесіда Кучми й Табачника ще раз (вже який!) дещо прояснила. На що ми могли розраховувати в 1994-2004 роках, коли в голові президента України коїлося таке. І досі коїться.

На Першому Національному сьогодні повне засилля специфічного російського гумору, якому вже точно не докориш тонкістю й вишуканістю. Але особливо відрізнилася уродженка України Клара Новікова, мішенню гумористичного дару якої стала українська мова. Тут тобі всілякі «самопери»-автомобили, «мордописи»-фотографії, «пупорізки»-акушерки й інший «джентльменський» набір шовіністичного російськомовного міщанства 20-х років минулого століття (дивися: Микола Куліш, «Міна Мазайло»). Чи не задушливо пані Новіковій у цьому нафталіні? До речі, всі ці «анекдоти української мови» були безжалісно висміяні Володимиром Маяковським в його знаменитому вірші «Долг Украине». Втім нинішня росіянка Новікова навряд чи здогадується про цю сторону творчості поета, котрий дав хорошу рекомендацію:

«Разучите эту мову, эта мова величава и проста...»

І застереження:

«Я говорю себе строго:

товарищ москаль

На Украину шуток не скаль».

Клара Новікова - людина не безталанна. Але тут був явний провал: дотепність на рівні казарми піхотного полку, кострубаті жарти, настирлива експлуатація містечкового акценту (для сміху!), якісь «бородаті» анекдоти. Не допоміг і настільки любий пані Новіковій «генітальний» гумор на межі непристойності. Та Бог із нею, з Кларою, зрештою не вона визначає редакційну політику Першого Національного каналу, а всі її «українофільські» жартики цілком у дусі й стилі нинішнього правлячого класу України, що бадьоро реготав у залі. Яке їхало, таке й здибало...

Канал «Тоніс» день за днем у програмі «Секретні матеріали» надає ефір ідеологам відтворення імперії. Російські націоналісти й монархісти жаліються на «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття», проливають гіркі сльози про «розділений російський народ» і закликають негайно приєднати до Росії всі ті держави на пострадянському просторі, де проживають росіяни. Теза про «розділений народ» була пропагандистським «хітом» Адольфа Гітлера і НСДАП. За скрижалями нацистів усі німці мали жити в одній країні. Для Чехословаччини, Польщі, Югославії (з їхніми великими німецькими общинами) ці заклики закінчилися дуже сумно. До речі, якщо в нинішні крики російських націоналістів замість слова «росіяни» вставити слово «німці», ніхто не знайде й двох відмінностей від офіційної пропаганди Третього Рейху. Я ще можу зрозуміти, навіщо такі сеанси реваншистської агітації потрібні певним колам Російської Федерації, «Русскому миру», але в чому тут зацікавленість «українського» телеканалу «Тоніс»? Їм це навіщо треба?

А от російський телеканал «РТР» влаштував ціле ток-шоу з приводу образи американським ансамблем українського й російського державних прапорів. Узагалі, реакція офіційних структур, та й громадськості України виявилася настільки беззубою, настільки негідною, що тепер плювати нам у фізіономію будуть багато й часто. Неповага, що проявляється до нас, є наслідком величезного дефіциту самоповаги. А в російському ефірі учасники кинулися активно нас захищати, геть забувши про те, як рвали український прапор у Державній думі деякі депутати, як знущалися з національних символів України на Говерлі члени Євразійського руху Росії, керованого відомим паном Дугіним. Адже тепер винними виявилися кляті «піндоси», американці, заради того, щоб показати їм «Кузькину мать», можна тимчасово й український прапор полюбити. До речі, «піндосами» в ХІХ й на початку ХХ століття називали причорноморських греків. До чого тут американці, що потрапили в «піндоси» в деяких колах російського суспільства за останні 10-15 років? Утім це вже загадкова російська душа.

Експертом від України «РТР» запросив Н.М. Вітренко і якогось молодика з організації «Боротьба». Наталію Михайлівну відрекомендували як депутата Верховної Ради України. Ні господарі, ні сама гостя не уточнили, що Вітренко вже більш як 10 років нардепом не є. «Полум'яна революціонерка» дику витівку американського шоумена пояснила тим, що нібито В.Ф. Янукович «стоїть навколішки перед США» (а треба б перед РФ?). Ну, якби це було так, то, зважаючи на неодноразові прохання й вимоги Вашингтона, Юлія Тимошенко вже давно була б на волі. Отже, це все ідеологічні фантазії дуже прогресивного соціаліста. Важко було зрозуміти, навіщо супутникові Вітренко та його соратникам знадобилася українська назва «Боротьба», оскільки текст хлопця нічим не відрізнявся від вітренківського. Боротьбісти початку ХХ століття закінчили погано, подивимося, чим закінчать нинішні. А москвичі були явно задоволені тим, що чули від Вітренко й «боротьбиста» саме те, що хотіли чути. А між іншим, не завадило б і нашому ТБ якось помітніше відреагувати на те, що сталося, але ця вічна проклята вторинність, безініціативність, підозрюю, що й розумова лінь.

Є й приємна несподіванка. На ТРК «Україна» неквапом, але неухильно набирає творчі очки ток-шоу пана Суханова «Говорить Україна», що порушує гострі соціальні проблеми. Його позитивом можна назвати певну життєву достовірність, природність, незарежисованість і незаманіпульованість, як у Савіка Шустера, який чесно визнав в бесіді з тим же Яном Табачником, що якби Савік не влаштовував театральних ефектів і не сприяв «півнячим боям» депутатів, то глядач і не дивився б.

У Суханова цього всього немає, а дивитися все одно цікаво. Якщо так піде й далі, то «Говорить Україна» стане серйозним конкурентом «Шустер-LIVE». Єдина проблема: вкрай обмежений для ток-шоу час - 40 хвилин, що залишає відчуття недомовленості, переривання на півслові. Треба було б менеджменту каналу розщедритися й додати панові Суханову ну хоча б іще 30 хвилин екранного часу. Це буде хороша інвестиція.

І, нарешті, дещо здивувала мене тональність статті петербурзького історика Олександра Гогуна на шпальтах «Дня». Стаття присвячена історії й передісторії Волинських подій 1943 року. О.Гогун акцентує увагу на «терористичному» характері українського національно-визвольного руху на західних землях. Тут виникає серйозна методологічна проблема. Адже будь-яку збройну боротьбу за незалежність можна представити як сукупність терористичних актів, а можна й не представляти. Тут усе залежить від позиції того, хто оцінює. А на війні як на війні. Чомусь ні в СРСР, ні в сучасній Росії радянського розвідника Миколу Кузнєцова (він же обер-лейтенант Пауль Зіберт) не трактували й не трактують як терориста, хоча він здійснив чимало терористичних актів. Багато народів вибороли свободу методами, які легко можна назвати терористичними. І далеко не завжди в історії є можливість і сенс діяти в стилі Махатми Ганді. Дивує якесь особливе ставлення до боротьби ОУН-УПА, які одні лише й мали воювати в білих рукавичках і з постійними вибаченнями й реверансами. Ніхто не пред'являє таких вимог ні алжирським повстанцям, ні в'єтнамським, ні малайським, ні кенійським, ні єврейським партизанам, борцям за створення Ізраїлю, ні грецьким антибританським партизанам на Кіпрі, та практично нікому, крім українців.

А якщо вже хочеться поговорити про тероризм, то історія СРСР надає для цього колосальні можливості. Ось, наприклад, послання шефа КДБ СРСР Юрія Андропова генсекові ЦК КПРС Леоніду Брежнєву від 23 квітня 1974 року: «Комітет держбезпеки з 1968 року підтримує діловий конспіративний контакт з членом політбюро Народного фронту визволення Палестини (НФВП), керівником відділу зовнішніх операцій НФВП Ваді Хаддадом. На зустрічі з резидентом КДБ у Лівані Хаддад в довірчій бесіді виклав перспективну програму диверсійно-терористичної (!!! - Авт.) діяльності НФВП.

Хаддад звернувся до нас з проханням надати допомогу його організації в отриманні деяких видів спеціальних технічних засобів, необхідних для проведення окремих диверсійних операцій.

Характер відносин з Хаддадом дозволяє нам певною мірою контролювати діяльність відділу зовнішніх операцій НФВП, чинити на нього вигідний Радянському Союзу вплив, а також здійснювати в наших інтересах силами його організації активні заходи. З урахуванням викладеного вважали б доцільними на черговій зустрічі в цілому позитивно поставитися до прохання Ваді Хаддада про надання Народному фронту визволення Палестини допомоги в спеціальних засобах. Просимо згоди». ЦК згоду дав. Тут треба перекласти деякі речі з чекістського «сленгу» людською мовою. «Активні заходи» - це вбивства, вибухи, підпали. «Спецзасоби» - вибухівка, отруйливі речовини, зброя. А товариш Хаддад мав дуже багатий досвід терору, в його активі: розстріл пасажирів в аеропорту Тель-Авіва, вбивства заручників, захват пасажирських літаків. А його союзник СРСР в цей час не був у стані війни з Ізраїлем і не вів боротьби за визволення своєї території.

Можна подискутувати й про те, чому ліволіберальна тусовка Європи, що регулярно впадає в істерики з приводу «звірств ізраїльської воєнщини», так поблажливо ставиться до вбивств мирних ізраїльтян на вулицях, в автобусах, у клубах і дискотеках, що здійснюються палестинськими товаришами. І це буде набагато цікавіше й корисніше, ніж вишукувати «елементи тероризму» в збройній боротьбі українського народу за свободу, боротьбі нерівній, важкій, без міжнародної підтримки й допомоги.

Через радянський 165-й навчальний центр (між Сімферополем і Алуштою) пройшли 18 тисяч терористів-бойовиків з країн на шляху розвитку. Для прикриття цих фактів і створюється «димова завіса» з усіляких легенд про «тероризм» ідейних противників імперського комунізму.

Ігор Лосєв, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua