свої неповні сорок три восени письменник Андрій Кокотюха матиме виданими вже 43 книги. Жартуючи пояснює, якщо рахувати з колиски, то писав на рік по книжці. Сьогодні відомий письменник розповідає про те, як заробляє письмом, чому хоче посадити всіх членів Спілки письменників України в автобус і відправити на периферію, а також про потребу участі у конкурсах, обов'язкові монологи перед дзеркалом і десяту частину середньостатистичної зарплати - свій перший гонорар у радянський час.

«Видані книги - це свідчення того, що ти працюєш»

- Андрію, у свої ледь за сорок ти вже написав і видав сорок книг. Неабияке досягнення...

- Я б так не сказав, але зі сторони, можливо, видніше. Цього року мені виповниться 43, сорок книг у мене вже є, а три вийде восени. Отже, у рік - по книзі, якщо з колиски (сміється). А взагалі, це лише констатація, що ти працюєш і є певний результат. Деякою мірою це тенденція і все. Хоча, правду кажучи, ніколи не думав, що їх буде така кількість.

- Пригадуєш, якими були перші гроші з письменництва?

- Це була плата за публікацію гуморески зі шкільного життя. Друком вона вийшла в мої шiстнадцять, у 1987 році, і гонорар склав десять радянських рублів. Узагалі, враховуючи те, що зарплатня службовця була 120 рублів, то покласти за одне оповіданнячко десяту частину зарплати було вагомим результатом. Тому, хто не лінувався, то насправді ще й добре жив. Так практикував і письменник Сергій Довлатов в Естонії. Він, крім зарплати журналіста, щодня писав щось своє, те, що бачив навколо, просто виходячи на вулицю. А часто свої репортажі вигадував - для заробітку. Тоді він хоч і не заробляв літературою, але заробляв письмом.

- Сьогодні бути письменником вигідно фінансово?

- Я не думаю, що хтось в Україні справді заробляє літературою, в тому числі і я. Якщо, наприклад, найтиражніше видавництво «Клуб сімейного дозвілля», маючи свою ексклюзивну систему розповсюдження, продасть, умовно кажучи, двадцять тисяч твоїх книжок однієї назви на рік, то автор отримає за це 20-22 тисячі гривень. Однак, якщо цю суму розділити на 12 місяців, то як iз цього жити? Тому, коли Оксана Забужко каже, що вона заробила з продажу книжок в Україні 200 тисяч доларів, цьому вірити не можна. Можливо, вона і варта таких грошей, але все тут впирається в систему розповсюдження. Її в Україні просто не існує. До прикладу, коли у Франції та Америці тільки розвивався кінематограф, компанії, окрім усього, відкривали і власні кінотеатри для прокату своїх же фільмів. Зауважте, вони ж не просто знімали кіно, не знаючи, куди його потім діти, а створювали ринок збуту. Хоча, звичайно, щось прогоріло, але ж щось і піднялося...

- Можливо, Спілка письменників якось допомагала б?

- Ця організація була мертвонародженою, як практично всі організації такого штибу в СРСР. Більше того, зараз туди приймають мало не за газетними і журнальними публікаціями. Загалом вони лишаються єдиним творчим здобутком - не тому, що не друкують, а через те, що ці письменники нічого не пишуть. У них є членські квитки, але те, що вони справді письменники, практично підтвердити люди не можуть. От є одна книга, видана на спонсорські гроші голови колгоспу 10 років тому, і все.

- Як думаєш, можна щось змінити?

- Якщо з розряду фантазії, то можна запропонувати їм, наприклад, тотальну люстрацію, організувати хоча б банальний менеджмент, адже в нас сотні дрібних видавництв, які розкидані по Києву. То чому б не розмістити їх усіх в будинку спілки? Видавництва - вже живий організм, будуть щось видавати, платити оренду з реалізації тощо. Можна придумати якийсь автобус, у який би саджали всіх тих людей і він курсував би по областях, де б письменники виступали, а книги, я певен, продавалися. З цього і були б живі гроші на поточні витрати. І якщо, зрозуміло, цей варіант ніколи не буде реалізовано, можна було б оголосити про самоліквідацію, визнати нарешті перед людьми, що спілка нічого не може, і всі просто перестануть туди ходити. Коли там лишаться лише голова і його секретар, спілка просто перестане функціонувати. Утім накопичення цих, так званих, членів, які потрібні лише для того, щоб виправдати своє існування, триває. От, буцім, нас уже трильйон, не забирайте в нас будинок на Банковій, 2. Насправді ця нерухомість у центрі Києва не виконує жодної функції. Якщо у приміщенні Спілки кінематографістів постійно проводять якісь заходи, працюють кафе і ресторани, зрештою кіно показують в усіх залах, то Спілка письменників - організація що справді народилася мертвою, а тому, зрозуміло, і померти повинна в природний спосіб. Так само, як помираємо ми всі, відживши своє.

«Заробляю тим, що вмію вкладати літери у слова»

- Зважаючи на кількість виданих книжок, твоє прізвище саме по собі можна вважати брендом. Наскільки це допомагає у роботі?

- Я заробляю передусім не писанням книжок, а писанням текстів. Я райтер, творець текстів, і неважливо, які це тексти. Словом, заробляю тим, що вмію вкладати літери в слова. Ось і все. А власне до книжок сьогодні це не має жодного стосунку. Тому, коли тобі дзвонять і щось замовляють, то це ще не тому, що ти офігенний письменник, а передусім тому, що всі знають, що ти пишеш тексти. Кльово чи не кльово, а їх влаштовує твій підхід. Тому пишеш ти книги чи всілякі слова на паркані, це не має жодного значення. Взагалі мені було б краще, аби про мене ніхто нічого не знав і ніхто не смикав, щоб платили гроші і все. Я міг би взагалі бути безіменним, але воно більше потрібне для менеджменту, певної гравітації в ділових колах, що продають ці тексти. У мене, до речі, є кілька псевдонімів, вони жіночі. Зокрема, під ними видаю жіночі романи, так звану плакальну жіночу прозу. Вона, між іншим, дуже активно продається, а це, думаю, ілюструє те, що нікому не потрібен автор саме з прізвищем Кокотюха.

- Сьогодні важко уявити якийсь конкурс без твоєї участі. Ти як не серед учасників, то в журі. Що думаєш про них узагалі, адже свого часу тебе відкрив один із них?

- Я писав і видавався незалежно від «Коронації слова», але вважається, що саме цей конкурс мене і всіх інших чомусь відкрив... Це не так. Наприклад, перша моя книжка вийшла в 1996 році, а перша публікація в пресі була взагалі у 1985-му. Натомість сам конкурс «Коронація слова» започатковано лише у 2000-му, а тому час цей просто збігся з тим десятиріччям, коли в Україні щось видавали і книжковий ринок у видавців був активним. Усі, хто на той час писав, туди кинулися. Однак у всіх цих людей на той час уже були книжки і певне ім'я - Андрухович, Забужко, Курков, Покальчук, Кокотюха - всі ми систематично видавалися.

А якщо про конкурси загалом, то сьогодні я виграю тільки так звані анонімні конкурси. Взагалі інші конкурси письменників для прізвища «Кокотюха» закриті для призових ­місць. Завжди. Однак, як показує практика, мої твори, підписані вигаданим прізвищем, завжди перемагають iз великим відривом. Тому, я ще раз наголошую, працює передусім сам текст, а не ім'я того, хто його написав. Є певне упередження до людини із прізвищем Кокотюха, а не до того, що він пише. Раніше конкурси були мені потрібні як джерело збагачення, оскільки передбачали фінансову винагороду. Однак зараз немає сенсу витрачати час і чекати, наприклад, рік, коли це можна реалізувати швидше і за ті ж самі гроші. Часи змінюються, і сьогодні я навіть не уявляю, що дають конкурси іншим людям, можливо, 15 хвилин слави? Однак якщо ти, наприклад, переміг у конкурсі й тебе видавець надрукував, то як швидко зможеш, ставши письменником, написати другу книгу, а третю? Адже якщо їх не буде, це означає, що ти в письменництві людина випадкова. Просто ти вирішив вступити і сюди.

«Усі шукають свій шлях,

хоча існують нормальні протоптані асфальтовані дороги»

- Тобто конкурси для письменника не можуть бути визначальними?

- Якщо людина справді хоче займатися певною справою, конкурс, і це однозначно, завжди має бути лише чимось допоміжним. Наприклад, цього сезону я встиг попрацювати на шоу «Голос країни». Я побачив, що в Україні є величезна кількість музикантів, і більша частина з них мені дуже сподобалася. Виявляється, в більшості з них уже є свої групи, вони грають по маленьких залах. Прийшовши на конкурс, узявши участь і навіть нічого не здобувши на ньому, і їх можуть навіть не показати в ефірі, вони просто повертаються по своїх клубах і далі працюють. Це означає, що їм подобається цим займатися незалежно ні від чого. Так і в письменництві.

- Чи не кожен третій школяр сьогодні пише, однак життєвим покликанням це стає для одиниць.­ Чому? Маєш практичні поради щодо самопросування?

- У нас усі шукають свій шлях, хоча існують нормальні протоптані асфальтовані дороги. Тому навіщо партизанські стежки, якими не ходить ніхто і які, зрештою, приводять до болота? До мене після одного конкурсу підійшов старший чоловік, рукопис якого я прочитав і, до речі, видавництво ним зацікавилося, але з умовою доопрацювання. І от я дав йому пораду, як технологічно переробити текст, щоб він справді був придатний до публікації. Але той відповів, що всі питання літературно реалізує, написавши другий том, аби видавництво видало відразу ж два. Він подумав, що ним зацікавилися, а отже, стовідсотково видадуть. Тому давати конкретні поради є досить невдячною справою. Утім найголовніше, що треба зробити перед тим, як почати щось писати, то це стати перед дзеркалом і сказати: «А для чого це мені потрібно?» Адже заробити гроші відразу ж не вийде, в найближчій перспективі також, а просто стати буцім письменником, аби всім показувати свою книгу, - не проблема. Назбирай тисячу доларів, вкажи видавництво «Саменький», і буде тобі книга. Та є варіант з електоронними книгами, де взагалі нічого вкладати не треба. Виклавши для вільного читання, постав гривню за скачування і подивись, хто реально тобі заплатить. Якщо ж, незважаючи ні на що, ти продовжуєш щодня писати, значить тобі це дійсно для чогось потрібно... Я, наприклад, із семи років писав, списуючи цілі стоси грубих зошитів. Як тоді, так і зараз щодо себе можу сказати одне - просто є маса історій, які я хочу розказати. Ось і все. Я, якщо хочете, Шахерезада, яка розказує казки. А якщо іще комусь цікаво мене слухати, то я з цього тільки радий.

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Кокотюха народився 17 листопада 1970 року в Ніжині Чернігівської області.

Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка.

У 1991 році написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка в 1995 році отримала нагороду видавництва «Смолоскип». У 1993 році був одним із засновників Творчої асоціації «500». Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, у період iз 1994 по 1999 рік організував понад сто «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України... Протягом 1999 - 2006 років побачили світ книги А. Кокотюхи: «Повернення сентиментального гангстера», «Нейтральна територія», «Ментовский город», «Отработанный материал», «Мама, донька, бандюган», «Криминальная Украина», «Криминальная Украина-2», «Криминальная Украина-3», «Почему Украина не Россия» (автор-упорядник), «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним), «Повзе змія», «Тайны и загадки Украины», «Резонансные дела МВД» (у співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Темна вода», «Зоопарк, або Діти до 16 років». Крім того, написав низку журнальних публікацій, повістей та оповідань. За однією такою публікацією на студії ім. О. Довженка зняли кіно під назвою «Тупик» (режисер Григорій Кохан). Були екранізовані також його детективний роман «Легенда про Безголового», трилер «Повзе змія».

Написав сценарії для кількох документальних фільмів iз циклу «Кримінальні історії» (ICTV), «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер» та «Одержимі» (1+1)...

Валентина Олійник, «Україна молода»

Фото - http://www.umoloda.kiev.ua