Сім’ї Отара Довженка і Світлани Остапи розповідають «Дню», як стати хорошим другом своїй дитині, та діляться найцікавішими діалогами між старшим і молодшим поколіннями
У своїй книжці «Від двох до п'яти» Корній Чуковський пише про те, наскільки важливим є спілкування батьків з дитиною для її подальшого розвитку і перетворення в людину мислячу. «Свої мовні та розумові навички дитина набуває лише у спілкуванні з іншими людьми. Тільки це спілкування і робить її людиною, тобто істотою, що говорить і мислить (...). Воістину дитина є найбільшим розумовим трудівником нашої планети, яка, на щастя, навіть не підозрює цього...», - пише він. Про те, що сьогодні батьки, намагаючись забезпечити своїх дітей усім необхідним, не завжди мають час на якісне спілкування з малюками, говорять соціологи, психологи та самі батьки. У цьому випадку втрачає не лише дитина, а й тато з мамою.
Адже спілкування з дітьми може збагатити новими ідеями, навчити сприймати життя простіше та допомагає помітити те, що дорослі зазвичай не помічають. Часом - це дуже весело. Приклад тому - записи у соціальних мережах батьків, які вміють не лише слухати, а й чути своїх дітей. Журналіст, медіа-експерт і викладач школи журналістики Українського католицького університету Отар Довженко на своїй сторінці у Facebook час від часу викладає дотепні діалоги та ситуації, пов'язані зі своїми синами. Переважно з молодшим - чотирирічним Кабасем, як ніжно називають його батьки. Це веселі, щирі, мудрі та часом парадоксальні розмови і ситуації. Інколи - просто-таки буддистські.
Оглядач видань проекту «Детектор медіа» Світлана Остапа також тішить читачів своєї сторінки у соцмережі цікавими історіями про своїх восьмирічних синів-близнюків Тараса і Андрія. Деякі ситуації, здається, написані письменником з хорошою фантазією, але ні - це життя. І читати такі замальовки корисно не лише батькам, а й усім довкола, щоб розвивати в собі вміння бачити в дитині особистість і поважати її та її думку.
«День» поцікавився в Отара Довженка і Світлани Остапи рецептами виховання і спілкування з дітьми у їхніх родинах, надіславши кожному з них по п'ять однакових запитань.
1. Чим у вашому розумінні є процес виховання?
2. Спілкування з дитиною: що треба робити, чого не робити і як зміцнювати з нею дружбу?
3. Чи є принципова різниця в тому, як виховували батьки вас і як ви нині виховуєте свою дитину?
4. Є така приказка: «Вустами немовляти говорить істина». А Чуковський свого часу у книжці «Від двох до п'яти» радив уважно слухати дитину, адже це час пізнання рідної мови, який несе досить неочікувані результати. На вашій сторінці в Facebook видно, що результати справді бувають дуже неочікуваними. Що можете сказати про нинішніх дітей, про їхнє сприйняття світу? Впізнаєте в них себе, чи вони абсолютно інакші?
5. Кажуть, що не лише батьки виховують дитину, а й дитина - батьків, що дитина є теж учителем. Чого вона вас вчить і наскільки успішно?
Світлана Остапа: «Головне - постійно спілкуватися!»
1. По-перше, власний приклад. Це найефективніше виховує. Можу робити висновки на власному досвіді, оскільки старший син вже дорослий. Я йому не тільки розповідала, що не треба брехати, або курити, а й сама цього ніколи не робила. Тому він виріс - увесь в мене (усміхається). З молодшими синами - близнюками Андрієм і Тарасом - ми з чоловіком також намагаємося не тільки проводити бесіди шодо того, як правильно поводитися, а й показуємо приклад у повсякденному житті. Я граю в теніс - і діти також. Тато грає у футбол - і діти також. Ми любимо Україну - і діти також!
По-друге, незважаючи на досвід, ми з чоловіком все одно продовжуємо вчитися, тобто поглиблюємо свої теоретичні знання, читаючи різну літературу з виховання дітей.
2. Головне - треба постійно спілкуватися! А не тільки тоді, коли у тебе є час чи настрій. І це спілкування має бути якісним. Це означає, що дитину треба вислухати, почути і зрозуміти, що її хвилює. А їх стільки всього хвилює! І малих, і дорослого. Батькам треба пам'ятати, яким би ти зайнятим (крутим тощо) не був, для дітей ти - мама і тато, і треба знаходити за добу час для спілкування з ними.
Що треба робити? На моє особисте переконання, їх треба навчити: що можна робити, а що ні; захищати свої права і не порушувати права інших, вести здоровий спосіб життя тощо. І вважати особистостями. Дуже допомагають здружитися спільні відпустки, екскурсії та сімейні вихідні.
Не треба - їх зневажати, кричати і бити.
У спілкуванні з дітьми треба частіше усміхатися, але й бути строгою, коли потрібно.
3. Принципової різниці немає. Мене батько також вчив не брехати, захищати свої права і не порушувати прав інших, любити Україну. А ще він вважав мене особистістю.
4. Нашим дітям дещо складніше сприймати світ, бо інформації набагато більше, ніж коли росла я. Але у них є помічник - комп'ютер, якого у мене не було. У дітях я себе частково пізнаю, але не повністю. Вони особистості!
5. Так, діти нас вчать. Вони прискіпливо слідкують за тим, чи дійсно ти поводишся так, як розповідаєш. Не дають розслабитися. А ще вони вчать чомусь корисному. Наприклад, старший Сашко - краще розбирається в нових технологіях і залюбки мені пояснює, якщо я його попрошу. А близнюки вчать мене танцювати «Ча-ча-ча» (усміхається). Вони в цьому профі, а я в дитинстві відвідувала студію народного танцю.
Сімейні діалоги: «Коротше кажучи, дякую за все»
Андрійко намалював мені на день народження кицьку, а Тарасик - серце і на клаптику паперу із шкільного зошита написав: «Я вітаю тебе з днем народження. Бажаю тобі миру, щастя і любові. І хочу подякувати тобі, що ти мене такого створила. Дякую за татуся. Коротше кажучи, дякую за все».
* * *
Андрій вчора запитує: «Мені 8 років, а місяців скільки?»
- Дев'ять.
- А днів?
- Чотири.
- А котра година?
* * *
Учора бабуся поскаржилася на Андрія, що коли вони вдвох з Тарасом грають на комп'ютері, то він верещить не своїм голосом, якщо програє. Андрій почав виправдовуватися. А я кажу: ти хоч би раз сказав, що вибачте, що я верещав, як порося, більше не буду. Він повторив:
- Вибачте, що я кричав, як порося! Більше не буду!
А Тарас додав:
- Вибачте, що у мене такий брат!
* * *
Надивившись про левів на National Geographic, заходять близнюки на кухню босі (а ми їх просимо, щоб ходили в капцях). І Тарас каже: «А тут такі два самці без капців».
* * *
Близнюки зранку нашкодили і зачинилися в дитячій. Я запитую: «Хто?» «Це Андрій», - швиденько каже Тарас. «Навіщо?», - запитую у Андрія.
- Це мені Тарас сказав, - відповідає той.
- А якби він тобі сказав піти втопитися, то пішов би? У тебе своя голова на плечах є, - сварюся я.
- Щось я своїй голові зранку не довіряю, - зітхає Андрій.
* * *
Андрійко увечері притулився до мене і каже: «Мам, коли я виросту, то зароблю багато грошей і тобі дам. А якщо в тебе будуть борги, то я за них заплачу». А через хвилину додав: «А ще води принесу».
Коротше, гроші та вода мені в старості забезпечено.
* * *
Андрій обурюється новою зубною пастою, яка не пахне, як жуйка. «Вона шкодить моєму здоров'ю», - каже він. Я йому пояснюю, що ця паста не може шкодити його здоров'ю, а навпаки піклується про його зуби. «Ні, шкодить! Я нервуюся, коли чищу нею зуби, значить вона мені шкодить!»
* * *
Близнюки дивляться вдесяте, якщо не більше, «Хроніки Нарнії». «А вони англійці?», - запитує Андрій про головних героїв.
- Так.
- Класно, їм не потрібно вчити англійську мову, бо вони її й так знають.
- Так.
- А вони вчать українську мову?
- Швидше за все ні.
- Чому? Ми ж вчимо їхню англійську? Це несправедливо!
* * *
Андрійко замовив на Новий рік собачку, запевняє, що буде сам її вигулювати, годувати і навіть спати з нею. Я ніяк не погоджуюся. Тут Тарас замовив на Новий рік вулик з бджолами. Запитую, навіщо тобі в квартирі вулик із бджолами? А він так діловито: нам же потрібен мед, ось у нас і буде свій. Я вже думаю, може погодитися на собачку, бо бджіл я точно не витримаю.
Отар Довженко: «Вдячність - це цінність, яку можна виховати, показуючи приклад»
1. У вихованні, умовно кажучи, дві складові: по-перше, намагання батьків передати дитині свої цінності та погляди на життя на доступному їй рівні; по-друге, підготовка дитини до життя в соціумі - коригування її поведінки відповідно до базових суспільних норм. Наприклад, вдячність - це цінність, яку можна виховати, показуючи приклад; звичка казати «дякую» - соціальний рефлекс, який можна нав'язати. Тому виховання - це не завжди конструктивний процес: батьки-рагулі будуть передавати своїм дітям рагульські цінності, а вчити дитину бути чесною в суспільстві облудників означає, можливо, ламати їй життя. До того ж, процес виховання має дуже невеликий ККД на виході через природне прагнення дітей робити все навпаки.
2. Я не впевнений, що мій модус спілкування з обома дітьми може бути зразком для наслідування, і не хотів би когось повчати. Так само я стараюся не слухати чужих настанов (особливо категоричних) і не перейматися тим, що поводжуся з дітьми не так, як заведено. У цій справі слухатися свого серця -найважливіше. Порада банальна і проста: любіть, як вам любиться.
3. Різниця досить велика. Мої батьки були набагато ліберальніші. Мені було дозволено практично все, а найгірше, що загрожувало у разі неадекватних дій - виховна розмова. Через це, почавши самостійне життя у студентські роки, я погано відчував габарити й набив багато гуль. Я трохи жорсткіше коригую поведінку дітей, беручи на себе відповідальність за те, що я справді знаю, що таке добре і що таке погано. Можливо, це й не дуже правильно, але я відчуваю, що маю поводитися саме так.
4. Захоплення дорослих дитячими перлами невіддільне від захоплення дітьми - тим, як вони ростуть, змінюються, як вони набувають дорослих ознак, невідповідних до їхнього віку. Коли мій чотирирічний син, сидячи на горщику, каже «заклийте двері, мені дискомфолтно», мене охоплює зворушення, але в самій фразі немає нічого особливого. Поки в мене не з'явилися власні діти, я був цілком байдужий до чужих. Думаю, значна частина мого теперішнього захоплення чужими дітьми теж є проекцію любові до власних. Словом, не думаю, що у наш час діти стали висловлюватися афористичніше, ніж тридцять років тому. Вони вживають більше запозичених модерних словечок, вони більш медіатизовані, але це тільки відображення змін у нас і в нашому світі.
5. Вчуся любити, вибачати, забувати погане і довіряти. На жаль, не вдається взяти це повністю, але часом нагадування про ці речі дуже допомагає. Також учуся спрощувати, бо діти бачать усе простіше.
Сімейні діалоги: «Це не я. Це - життя...»
Дорогою з садочка бачимо хлопчика років восьми, який, просуваючись тим самим курсом, скаче по купах снігу, подекуди провалюючись у нього по коліно. Кабася захоплено вигукує:
- Тату, дивись, як круто стрибає цей хлопчик! (Пацан недовірливо озирається й усміхається)
- Як він високо стрибає, клас! Я ніколи такого не бачив! (Пацан розквітає й подвоює висоту та граційність стрибків)
- Тату, він стрибає краще за мого братика! (Пацан вочевидь на сьомому небі від гордості)
- Він стрибає, як козел! (Пацан від несподіванки мало не падає в замет)
- Ну чого ти, - кажу, - Кабась, хіба так можна казати?
- А що, хіба козел погано стрибає?
* * *
- Тату, - питає Кабася вранці на зупинці. - Чого людей у маршрутках стає весь час більше й більше?
- Ну, - відповідаю, - Всі хочуть їхати. Крім того, всі хочуть жити у Львові.
- Всі? І росіяни?
- Хіба що деякі, - кажу, - Більшість росіян хоче жити в Росії.
- А якщо їх сюди перевезуть?
* * *
Кабася підчепив у маршрутці чарівний панківський викрутас. Використовує нечасто, тому щоразу смішно, як уперше. Ну, наприклад, треба кудись іти, а він сидить. Ти підходиш і кажеш: Кабася, вставай, нам пора! А він на тебе так саркастично дивиться й каже:
- Посвідчення!
* * *
Над головою журливо скрекнув чи то грак, чи то ворона. Кабася шоковано дивиться вгору:
- Тату, це жабка-скрекотушка???
* * *
- Тату, дивись! Дірочка!
- Угу, бачу. Ти порвав колготки.
- Це не я. Це життя порвало.
* * *
У маршрутці:
- Тату, яка це вулиця?
- Зелена. (Без паузи)
- А це?
- Зелена. (Без паузи)
- А це?
- Зелена. (Без паузи)
- А це?
- З е л е н а !
- А чого так багато Зеленої? Тату, а?
- Ну-у...
- Скажи: це складне питання!
* * *
-Тату, а що, Янукович тепер став добрим?
- Ммммм... Ні, боюся, що ні.
- А чого він такий злий?
- Ой, Кабась, важко сказати. Бувають люди просто злі.
- Але ж усі вони українці!
Спілкувалася Марія Семенченко, «День»
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
