Найспекотніший день минулого літа – на початку серпня – я просидів у приймальній комісії. Ми проводили співбесіди з охочими вчитись на магістерській програмі з журналістики Українського католицького університету – другій (після Могилянської) в Україні, де журналістом може стати випускник будь-якої спеціальності.  

 

Люди до нас приходили дуже різні. Деякі навіть не змогли відповісти на одне з запитань співбесіди: «назвіть українських або іноземних журналістів, які є для вас авторитетами у професії». Більшість, утім, називали прізвища. Й серед названих приблизно половина були або є співробітниками телеканалу ТВі. У другій половині були Оріана Фаллачі та Гантер Томпсон.   

 

Тепер я так переймаюся подіями на ТВі, бо дивлюся на них не лише власними очима (вони в мене бачили всяке), але й очима своїх студентів. За ці два роки їхніми гостями й лекторами, що розповідали про цінності професії, були Віталій Портников і Мустафа Найєм, Вахтанг Кіпіані і Костянтин Усов. Що наші майбутні журналісти зараз думають про конфлікт на ТВі? Чи розуміють і чи підтримують вибір, зроблений людьми, яких вони вважають авторитетами в журналістиці? Чи бачать місце для чесного журналіста в Україні? Чи є воно?   

 

Навчити робити правильний вибір у кризовій ситуації, зваживши та належним чином проранжувавши свої цінності, є не менш важливим у журналістській освіті, аніж навчити писати заголовки та монтувати відео. Але вчити цього важче і прикріше, бо в українських умовах є велика ймовірність, що правильний вибір – це вибір камікадзе. Власне, таким є сьогоднішній вибір страйкарів із ТВі.   

 

Будь-яка непрактична, символічна самопожертва приносить, окрім морального полегшення, багато різного лайна. Довкола завжди вистачає доброзичливців, які назвуть тебе романтиком, придурком або ще гірше. Колег, які будуть крізь зуби радити «охолонь!», розповідати, що в них діти і кредити, і звинувачувати, що хочеш виглядати д’артаньяном на їхньому тлі. Починають відкриватись очі на людей, яких уважав товаришами, вириваються назовні не найкращі емоції. Не кажучи вже про порожню кишеню й «вовчий квиток» у ній.   

 

Пам’ятаєте, як під час Помаранчевої революції прославилась така собі Наталія Дмитрук? Костя Усов точно пам’ятає – він колись брав у неї інтерв’ю для «Детектор медіа». Сурдоперекладачка УТ-1 у той час, коли в новинах розповідали про перемогу Януковича, передала мовою жестів: «Результати ЦВК є сфальсифікованими. Не вірте. Наш Президент – Ющенко. Мені дуже прикро, що до цього доводилося перекладати неправду. Більше я цього не робитиму. Не знаю, чи побачимось».  

 

Наталію Дмитрук називали однією з героїв Помаранчевої революції (тоді це звучало без теперішньої гіркої іронії). Хоча з погляду раціо її вчинок був украй безглуздим. Чого вона хотіла добитися? Ну, сказала вона це глухим глядачам УТ-1, і що? До того ж, Наталія вочевидь порушила норми сурдоперекладацької етики. Як робота журналіста – робити новини, не думаючи про те, хто продає, перепродає або викрадає компанію, що платить йому гроші, так і робота сурдоперекладача – дослівно передавати те, що лунає в ефірі. Незалежно від того, Ющенко чи не Ющенко наш Президент.  

 

Та ще й сама зізналась, що до того перекладала неправду – отже, не безгрішна! І чи думала вона про своїх глядачів-слухачів? Чи краще їм стало б, якби її звільнили? (Кажуть, глухі розуміють наш телевізійний сурдопереклад із великим трудом і довго пристосовуються до «почерку».)   

 

Це все пусте. Вчинок Наталії Дмитрук був до серця всім саме тому, що його розуміли правильно: це був нераціональний, від серця, порив. Вона хотіла сказати, що з людьми так не можна.    

 

Мені видається, що після того, як уранці одного прекрасного квітневого дня директором ТВі виявився Артем Шевченко, а в офісі з’явились бритоголові та «вболівальник» за долю рідного телеканалу Микола Княжицький, колектив поділився на дві партії: тих, хто вірив байці про вільний, незалежний, правдивий телеканал, і тих, хто цю байку вигадував. Аргументи других, адресовані першим – мовляв, заспокойтесь, не думайте про те, хто власник і чи законний він, робіть новини, а ми тут розберемось, – журналісти занадто часто чули від політиків і чиновників-корупціонерів. Примиритись із такою ситуацією означає втратити гідність, зокрема й в очах глядачів.

  

Рейдерство, штрейкбрехерство і брехня – це те, з чим не можна співіснувати в одних стінах, під одним брендом і в одному ефірі. Тому, на мою думку, журналісти, що заявили про намір звільнитись із ТВі, зробили правильний вибір. Бо з людьми так не можна.