Для одних Новий рік — можливість злітати на Гоа, для інших — ялинка, мандарини і хороші фільми. Останнім у подарунок — інтерв’ю з кінопродюсером.

На що сподівалися, створюючи анімаційну студію у смутні часи початку 90-х?

— На себе. До цього часу я вже мав двадцятирічний досвід роботи в кінематографії. Встиг попрацювати директором студії та директором численних картин. Навіть за радянської системи директор картини був сам собі хазяїн. Ми працювали в кіноекспедиціях по 9 місяців на рік — ніяких начальників поруч. І потрібно було так розмовляти з людьми, щоб переконати-вмовити кожного. Тільки уявіть собі, яких зусиль коштувало вселити знімальну групу в готель Москви. Це було майже нереально — місць не було ні за які гроші! Але я мусив домовитися. А чого коштувало домогтися в коменданта Кремля дозволу знімати Шапку Мономаха! Або, приміром, організувати зйомку в Грузії!.. Адже там за кожен пшик «плати бабки, дорогий». А в мене — лише добові. А знімальній групі потрібно забезпечити транспорт (17 машин!), та ще щоб у кожному місті чекали, столи накривали... А тримати в шорах цю жахливу банду очманілих кіношників, які не піддаються контролю!.. Таке загартування не дозволяє ніяковіти перед будь-ким або будь-чим.

І все ж таки як з’явилася ідея створити студію?

— Це була не ідея, а швидше афера. Першу свою «студію» я організував 1990 року. Держава припинила фінансувати кіно, і чуття підказало мені, що через кілька років вся система завалиться остаточно. Що ж робити? Торгувати колготками чи торбинками? Але ж я кіношник! Почав метушитися, шукати зв’язки, телефонувати людям.

На щастя, при міністерствах тоді існували відділи пропаганди, і їм за інерцією виділяли якісь бюджети. Завдяки великому досвіду роботи в кінематографії я знав міністерських працівників, які з повагою ставилися до кіно. Вмовив людину в Міністерстві енергетики зробити серію коротких навчальних мультиків про техніку безпеки під час проведення електроробіт «Пригоди Енергетика». Це, можна сказати, був мій перший продюсерський проект.

Так вдалося урвати останні гроші з бюджету міністерства. Інші кінематографісти в цей час уже сиділи без роботи, не розуміючи взагалі, як бути далі: кіно немає, грошей немає, замовлень немає. У цій ситуації до мене відразу ж прийшли кращі автори й художники. Ми зустрічалися і працювали в кав’ярні на Хрещатику під телестудією, займали стійку праворуч. На нас приходило дивитися все місто: у країні казна-що відбувається, а ці диваки бігають з папками, дитячими малюнками, якісь енергетики-витівники... Збоку — цілковита маячня! Так ось, у тому благословенному місці ми й зробили чудовий серіал.

Але... Я вже тоді думав: що далі? Адже цей проект рано чи пізно закінчиться. Як вийти на потрібних людей на Заході (там не було кризи кіно), як заявити про себе. Це при тому, що про Україну ніхто у світі, крім хороших географів, навіть не чув. Що вже казати про українську анімацію, її рівень і традиції. Про це було відомо хіба що тільки дуже просунутим кінознавцям.

Домовився із заввідділом із закордонних зв’язків у московському Будинку кіно. Для мене виписували всю інформацію з листів, що надходили до них: прізвища, адреси, телефони... І ще... Посадив дівчину за столиком в аеропорту «Шереметьєво» з табличкою «Українська анімація, місто Київ». Звісно, довелося платити міліції і працівникам аеропорту. Зате всі іноземці, які прилітали до Москви, відразу ж натикалися на мій плакат. А ми просто-таки полювали за кожним, хто був «не по-нашому» одягнений: «Хто такий, звідки? Чи не кіно?». Тоді я був директором державної студії в Києві, але звільнився — пошук потрібних людей забирав дуже багато часу. І грошей, до речі, теж. Щоб усе це закрутити, витратив усі заощадження. Натомість зусилля виявилися не марними, бо в такий спосіб я й знайшов такого собі Бориса Хахама з Лос-Анджелеса.

Продюсера?

— Усі мешканці Лос-Анджелеса, навіть прибиральники й водії, так чи інакше пов’язані з кіно і мріють стати кінопродюсерами... Зустріч з Хахамом була великою удачею. І ось одного чудового дня отримую від нього листа: «Знайшов кінопродюсера. Є замовлення. Приїжджаємо дивитися кіностудію».

Оце так! Яку кіностудію, мать-перемать?! Я ж не можу американського продюсера привести у кав’ярню на Хрещатику! Почав шукати офіс. На території заводу ім. Мануїльського на вулиці Горького (колись цілком закритого підприємства, що виробляло електронну начинку для ракет) була зелена занедбана будівля. Там я й домовився на два тижні орендувати кілька кімнаток. Ми їх терміново віддраяли, поклали лінолеум, стінку страшну завісили килимом, притягли якісь столи, позичили настільні лампи. Словом, за три дні зробили такий театр. Заходиш — усе чин-чином, сидять люди, малюють щось, купи папок (зі старими роботами) на столах, відео з анімацією крутиться... Американець приїхав, ані біса не зрозумів (студія!) і підписав контракт.

Що це був за проект?

— Є такий знаменитий американський мультсеріал «Пітер Пен» («Peter Pen» Fox Television). Ми мали зробити до нього два епізоди по 26 хвилин. Тоді аніматорам на Заході платили по $15-20 тис. за хвилину фільму, нам же американці пообіцяли по $2 тис. Звісно, для них це був неймовірно вигідний бізнес! Американці поїхали, очманілі від захвату, їм безплатно практично все зроблять.

Я теж не вірив своєму щастю — контракт на $120 тисяч! У 1992 році я й суму таку уявити собі не міг. Шалені гроші! Тоді за $3 тис. можна було купити якийсь НДІ, а за $120 тис. — пів-Києва точно. Адже я, будучи директором студії, отримував $20. І це було немислимо багато! Бо аніматорам тоді платили взагалі щось близько $10 на місяць. А тут — 120 тис.!

Та ось театр закінчився. Усі розійшлися. Зі мною залишилися тільки четверо таких самих, як я, авантюристів. Контракт-то є, але ж ми темні, «лапотні», а тут — Пітер Пен!

У вас уже була зареєстрована компанія?

— З цього й почав. Адже потрібен був свій рахунок у банку. Зареєстрував Борисфен-С (дещо пізніше, у 1991 році, мій Борисфен перетворився на українсько-американську студію REF-Borisfen).

Знайшов приміщення на Ярославовому Валу — дитячий садок. Пояснив у райвно, що дитсадок їм не потрібен. Бідних дітлахів виселили. Там, у дитячому садку, я організував курси анімації. Адже мені не вистачало людей — роботи багато, а терміни обмежені. Усі українські аніматори тоді робили мого Пітера Пена, але й цього було замало. На курси ми отримали 3 тисячі заяв, відібрали найталановитіших. Люди навчалися просто на підлозі — столів не було.

А як же матеріали, устаткування?

— Целулоїд (він потрібен для картинок) я знайшов на фабриці «Свема». Бракований целулоїд нам перекидали через паркан, щоб, боронь Боже, ніхто не дізнався! Закриті московські лабораторії виробляли для мене фарбу. Потім створили відповідну лабораторію. Мішалки я купив на заводі «Арсенал». Два непотрібні знімальні верстати роздобули на розваленій кіностудії при Міністерстві оборони — за 40 кілометрів від Москви (вночі, взимку, у 35-градусний мороз нам тихесенько витягли 1,5 тонни станини). Монтажний верстат мені продали на Київському заводі «Комуніст». Я отримав його на світанку і до 8-ї ранку сам на коліщатах допхав від Палацу «Україна» до Ярославового Валу.

Ось так і створювалася кіностудія.

Як же ви при всьому цьому примудрилися вчасно зробити мультик?

— Так, строки підтискали, а в мене ще вся картина (а це 86 тис. целулоїдів) була нерозфарбована. Орендував стару, занедбану аптеку, найняв групу студентів (медиків, КПІшників...). Студенти працювали ночами. Уявіть собі — темний Київ, а у вікнах старої аптеки колишнього садка на Ярославовому Валу видно, як сотні людей снують туди-сюди, метушаться, працюють... Фантастика!

А результат цієї роботи влаштовував американців?

— Так, наш мультик прийняли. Хоча, звісно, вони тоді використовували вже такі технології, про які ми й не чули! Термінів навіть не розуміли, коли читали їхні листи! Але, зробивши Пітера Пена, ми за два роки переступили величезний історичний етап розвитку світової анімації, всього навчилися. Я тоді зрозумів: зможемо робити анімацію для будь-кого.

На те, щоб організувати таку студію, навчити людей, потрібні були гроші. Американці розрахувалися відразу?

— Ні, дали аванс. Але ці гроші швидко розтанули, і ми нахапалися боргів. Під такий контракт я запросто брав кредити у банку. Ці гроші мішками перевозили в тролейбусах (машини в мене не було).

Витратив я $100 тис., а в підсумку отримав тільки $25 тис. Американський продюсер зник разом із фільмом і обіцяними грішми.

Тоді почалася історія з вісімнадцятим кілометром.

Що за історія?

— Вісімнадцятий кілометр по Житомирській трасі... Нас вивозили туди, я викопував ямку, мене засипали землею, наді мною стріляли. Тепер ось глухий на праве вухо. Ну ще б пак! Адже я позичив якусь космічну суму, здається, 36 мільярдів купоно-карбованців! Гроші довелося багаторазово перепозичати. Ось тому я особисто знаю багатьох українських банкірів.

Після цього ентузіазм не зник?

— Ні, я тоді вирішив так: все одно винен стільки грошей, що трохи більше чи трохи менше — уже неважливо. І придумав кілька власних проектів, зробив мультфільм «Клініка» та «9 1/2 minute». Мультфільми викликали фурор на анімаційних фестивалях, ми один за одним отримували Гран-прі. Я — перший мультиплікатор зі Східної Європи, який отримав приз на фестивалі Анессі! Але ж тоді я навіть не знав жодної іноземної мови, крім фрази: сенк’ю вері матч. Але все ж таки зумів знайти французів, які погодилися фінансувати мою участь у фестивалі. Клініку невпинно крутили на стенді, а люди не могли пройти повз, стояли і дивилися по шість годин, бо неможливо ж відірватися. Так студія «Борисфен» стала відомою. І мені в 1994 році вдалося познайомитися з Роком Лінером. Він приїхав зі мною в Україну, каже: «Давай щось зробимо». Великий француз, продюсер! Їм саме потрібні мультфільми! А ми з кращим українським режисером Олександром Вікеним уже побували в Голівуді, вивчили сучасну анімацію й були готові до роботи хоч завтра! Так у 1994 році разом із французами ми створили СП «Борисфен-Лютес».

Ви були конкурентоспроможні?

— Нас завалили замовленнями! 1992 року один голівудський продюсер, роздувшись від гордощів, говорив мені: «Я створив величезну студію, будував її 10 років. Тепер ми робимо 20 хвилин анімації на місяць!» А я собі думаю: «Боже ж мій! Я в Україні без світла, тепла, устаткування фактично з нічого за 2,5 року створив студію, що робить ті самі 20 хвилин анімації на місяць!» У 1995-му ми робили вже 80 хвилин, у 1996 — 100, у 1998-му — 160 хвилин на місяць! Ми розорили всю анімаційну Європу. Тому що сукупне європейське виробництво анімації — 600 хвилин на місяць, причому 25% цього обсягу робив Борисфен.

Отже, Борисфен — це такий анімаційний гігант?

— Був гігантом. Ми робили приблизно стільки, скільки Іспанія, Італія і Франція разом узяті. За обсягом виробництва, за кількістю зайнятих людей ми були шостими у світі (так, до речі, і писали в довідниках). У цій сіренькій будівлі, повнісінькій людей, існувала імперія, що дорівнювала за обсягом виробництва багатьом американським кіностудіям, — анімаційне диво. Ми робили щороку по три мультсеріали для Європи плюс фрагменти повнометражних фільмів, багато креативної роботи.

Де набрали стільки аніматорів?

— На моїй студії тоді працювало 1200 осіб. У Києві більше вже не було «не моїх» художників, я відкрив студії в Миколаєві та Харкові, Бухаресті, Софії та ще бозна де! У мене на курсах навчалися і болгари, і румуни, і литовці... Та мені Путін і всі сьогоднішні кінодіячі Росії мають у Москві пам’ятник поставити за те, що я зберіг їм анімацію. У найскладніші роки, коли кінематограф стояв без роботи і грошей, я зберіг їм кадри. На мене працювало 700 москвичів!

І я з усіма розраховувався хорошими грішми. У нас прибиральниця отримувала 700 гривень (стільки само, скільки директор інституту), а аніматори заробляли до $500 на місяць, причому легально. І це 1996 року!

Зарплата персоналу — це основна стаття витрат у вашому бізнесі?

— Так, понад 90% усіх витрат на анімацію — це зарплата. Один креативний малюнок коштує до $350. Ми щомісяця отримували $500 тис., з них $400 тис. йшло на фонд оплати праці. Я нікого не образив. Сотні молодих людей сіли на цей кошмарний наркотик — анімацію. Ми здобули безцінний досвід світового співвиробництва, досягли визнання і поваги. Багато наших аніматорів (на жаль, кращі) зараз працюють у провідних студіях світу.

Чому ви говорите про успіх у минулому часі?

— Зараз усі світові мультиплікаційні студії перейшли на

3D-анімацію. Я передбачав це ще в 90-ті й пропонував Року Лінеру тимчасово скоротити виробництво, навчити людей і вийти на ринок уже в новій якості. Якби ми тоді навчили 3D-анімації 1200 художників, ринок упав би до наших ніг, як стигле яблуко! Але Рок обрав інший шлях. Він створив таку студію в Бухаресті. У підсумку в нас сьогодні немає 3D, а попит на 2D-анімацію впав. Тож зараз Борисфен — уже не та студія-монстр... Тепер ми робимо 40-60 хвилин на місяць.

Ви намагалися переформатувати студію? Придумати щось нове?

— Зараз студія робить флеш-анімацію для величезного європейського серіалу. До речі, мені вже чимало років, вибачте... На початку 90-х я зробив фільми, які здобули Гран-прі на фестивалях, довів, що не гірший за людей, а потім стільки років пік млинці! Вистачить, хоча під кінець життя треба зробити щось варте. Тому студію я віддав в управління французам. Зараз я — класичний типаж: продюсер, який сидить, читає сценарії і думає над власними проектами.

Персона

Віктор Слєпцов, кінопродюсер

Народився: 1945 р. у робітничій родині в смт Боярка, Київська обл.

Навчався: у 1980 р. закінчив ВДІК.

Працював: з 1969 р. у кінематографії (к/с Довженка, Київнаукфільм, об’єднання художньої анімації).

З 1990 р. — генеральний директор студії «Борисфен-С».

З 2003 р. — генеральний продюсер-директор української державної студії «Укранімафільм».

Як продюсер втілив у життя кілька оригінальних проектів, зокрема «Clinic» (дипломи міжнародних фестивалів «Анессі-93», «Хіросіма-94», «Лондон-94»), «9 1/2 minute» (дипломи міжнародних фестивалів «Анессі-93», «Клермон-ферра-94», «Монреаль-94», «Штутгарт-94»), «Etc.» (диплом міжнародного анімаційного фестивалю «Крок-94»), «Остання дружина Синьої Бороди» (Гран-прі міжнародного фестивалю в Монреалі (Канада) у 1997 р., спеціальний приз за гумор у Загребі (Хорватія) в 1998 р.).

Сім’я: одружений, виховує двох синів.

Хобі: створення фільмів.

Контракти