Проблеми свободи слова і суспільної ролі мас-медіа в Україні турбують не лише наших співгромадян. Укотре я переконався в цьому, коли кореспондент впливового західного видання нещодавно попросив мене відповісти на кілька запитань і висловитися з приводу кількох проблем, які існують у медійній сфері. Гадаю, читачам «Дня» можуть бути цікавими не так мої відповіді, як самі запитання, оскільки вони характеризують і рівень розуміння Заходом суспільно-політичної ситуації в нашій країні, і цілком реальну занепокоєність тамтешніх журналістів долею своїх українських колег.

Отже, перше запитання таке: «Чому медіа не є впливовими в Україні? Чому гучні статті про зловживання і розкрадання державної скарбниці не призводять до арештів та покарань?»

А й справді, чому? Адже в усіх нормальних (або демократичних) країнах вплив мас-медіа дійсно колосальний. Досить згадати роль телеведучого Волтера Кронкайта у припиненні Сполученими Штатами війни у В'єтнамі (після його в'єтнамських репортажів президент Ліндон Джонсон вирішив відмовитися балотуватися на другу каденцію) чи Вотергейтський скандал (до речі, той самий Кронкайт давав чи не найдетальніші та найоб'єктивніші репортажі про перебіг цього скандалу). Ба, навіть за радянських часів преса і телебачення мали більший вплив - і якщо якийсь редактор мав сміливість опублікувати викривальний матеріал без вказівок «згори», то або цього редактора знімали, або реагували належним чином і намагалися усунути неподобства. Зараз же, як я спробував пояснити кореспондентові, мас-медіа в Україні можуть бути більш-менш незалежними, проте судова, виконавча й законодавча гілки влади монополізовані однією політичною силою - тією самою, що розпоряджається бюджетними грішми та порушує Основний Закон при голосуванні у Верховній Раді. 15 років тому схожа ситуація у Вірменії мала своїм наслідком те, що декілька журналістів пронесли до парламенту зброю та під час сесії відкрили вогонь по корупціонерах - як урядовцях, так і депутатах. Не дай Боже, щоб і в нас журналістам довелося міняти зброю критики на критику зброєю...

«Які інтереси керують українським медіа-ринком?»

А й справді, які? Теоретично їх має бути щонайменше два: задовольняти суспільну потребу в інформації та одержувати прибуток. Але... Як на мене, український медіа-ринок мало залежить від коштів пересічного споживача й від реклами. Натомість найбільше він залежить від господарів ЗМІ та влади. Кияни пам'ятають, як пару років тому вони втратили вельми популярну щоденну міську газету - доволі «жовту», але й досить правдиву, яка не обминала гострих тем. Як подейкують в обізнаних колах, господар закрив її через дзвінок «із самої гори». Ані фінансові, ані суспільні питання тут не мали жодного значення. Ну, а більшість телевізійних проектів має у своїй основі суто пропагандистську, а не інформаційну складову.

«Як вплинули Кисельов та Шустер на рівень політичної журналістики на телебаченні?»

Насамперед я зауважив, що до появи Савіка Шустера та Євгенія Кисельова телебачення України не було пустелею; там існували такі цікаві проекти, як «Я так думаю» Анни Безулик (анітрохи не гірший за її наступні проекти) чи «П'ятий кут» В'ячеслава Піховшека (потім той став політтехнологом і вбив у собі журналіста). А Шустер і Кисельов здобули лідерство на телебаченні не тільки завдяки умінню працювати з гостями та аудиторією, а й через насичення своїх проектів великими грошима. Але то не суто мас-медійні проекти, а радше політико-технологічні інструменти, призначені для впливу на масового глядача. Загалом же ці проекти варто оцінювати так: вони дещо підняли професіональну планку української тележурналістики, але водночас істотно опустили її моральний рівень, бо постійно використовували за потреби маніпулятивні (часом і брутально-маніпулятивні) технології.

Від телебачення ми перейшли до Інтернету. Західного кореспондента цікавило, наскільки впливовою є інтернет-журналістика в Україні, і чи не є це просто сфера забавок для специфічної публіки? Що це не забавка - то справді так, і вже давно, інакше не було б убивства Георгія Гонгадзе, не було б пресингу стосовно деяких інтернет-видань за допомогою судових позовів, власне, інакше провідні газети не створювали би своїх сайтів і спеціальних проектів у мережі. Без Інтернету сьогодні не вплинути на соціально активну аудиторію. При цьому є, звісно, чимало проектів і для специфічної публіки різних ґатунків, але водночас існують справді впливові та професіональні інтернет-видання.

А наостанок залишилися воістину сакраментальні запитання: «Чого хочуть споживачі медіа? Чого хочуть журналісти?»

На такі запитання складно відповісти, бо за останні десять років, як відомо, не було справді серйозних соціологічних досліджень, які стали би тут у пригоді. А до того глядачі відзначали, скажімо, що їм не вистачає всеукраїнського науково-популярного телеканала. Його і зараз немає - можливо, тому, що він не даватиме власникові ані фінансових, ані політичних дивідендів, а лише примножуватиме - і то неквапом - соціальний капітал. Відсутні також спеціалізовані науково-популярні видання; те, що роблять у цьому плані, скажімо, такі газети, як «День», не може заповнити цієї «екологічної ніші». Крім того, аудиторія в певних регіонах фактично позбавлена доступу до цілого ряду всеукраїнських мас-медіа з досить специфічних політичних причин... Журналістська ж спільнота України розірвана на сегменти, які нерідко ворогують один з одним ще більше, ніж політики. Воно й не дивно: надто різні цілі ставлять перед собою різні ЗМІ, і різна моральність керує їхніми власниками та редакторами. Здавалося б, усі повинні працювати на свою країну, але... І ще раз «але»...

Не знаю, наскільки мої відповіді стали у пригоді західному журналістові, та, принаймні, я спробував донести своє розуміння ситуації в середовищі українських мас-медіа до закордонної аудиторії. А водночас і переконався, що за межами Вітчизни є багато людей, які щиро переймаються нашими проблемами і прагнуть зрозуміти, куди ж дрейфує цей чималенький «острів Україна»...

Сергій Грабовський, «День»

Фото - http://day.kiev.ua