Із хамством «стратегічних старших братів» ми не те щоб змирилися (бо обвикнувшись із чужим хамством, відвикаєш від відчуття власної гідності), а просто навчилися ставитися до такого як до неминучого зла. Як до вибоїв на дорогах, які ритуально дратують, але не псують настрою на весь день. 

Нас майже не зачіпають ескапади Жириновського, його ексцентричні витівки викликають, швидше, співчуття до нелегкої праці немолодого геополітичного клоуна. Реагувати на Кадирова? Себе не поважати. Так, інколи коробить від Путіна, але було б неправдою сказати, що його двозначні жарти або образливі заяви нас дивують. Двоголового орла завжди бентежив тризубець. У своєму неприйнятті українського як такого необільшовистський самодержець винятково передбачуваний. 

Інша річ - ті, кого узагальнено й, мабуть, не зовсім точно величають російськими демократами. Познер із них. Його професійна діяльність здобула цілком заслужену повагу багатьох колег, зокрема й вітчизняних. Формальним підтвердженням визнання стала вручена йому днями українська премія «Людина року» в номінації «За видатний внесок у міжнародну журналістику й самовіддане служіння ідеалам професії». У день нагородження лауреат дав інтерв'ю газеті «Сегодня», в якому на запитання «Хто для вас українці?» сказав так: «Я дуже погано знаю Україну, я не жив серед українців. Я тільки знаю - хай це й не викличе великої любові до мене, - що в сталінських таборах було багато українців. Серед наглядачів. Чи свідчить це про щось? Не знаю. Співаєте ви багато й чудово, їсте смачно. Але я не зовсім розумію вашу ситуацію з мовою: ось сьогодні мене в готелі, де я живу, офіціантка російською запитала: «Вам меню англійською чи українською? Російською в нас немає». Що це було?» 

Справді, що це було? Невігластво? Ксенофобія? Незнищенне російське барство, яке виявилося заразним навіть для носія французького й американського паспортів? Горезвісний комплекс «старшого брата»? 

«Братня» (а точніше - братовбивча) пиха, на жаль, затишно квартирує в головах наших сусідів, незалежно від інтелектуального, вікового чи соціального цензу. На щастя, не всіх. Але, на жаль, занадто багатьох. 

Мій товариш розповідав, як на одному із заморських курортів випадковий знайомий, милий московський хлопець, поставив йому запитання, яке починалося словами: «А правда, що у вас у Хохляндії...» Він вимовив останнє слово беземоційно, буденно, не маючи наміру образити. Тим самим образу посиливши. Легко уявити, як він відреагував би на зустрічне запитання: «А як у вас у Кацапії?» Але мій знайомий із ввічливості цього запитання не поставив. Цікаво, керівництвом газети «Сегодня», яка розтиражувала безпардонні одкровення Познера, теж рухало відчуття вродженої делікатності? Чи слід тоді дивуватися, що вони нам хамлять?

Андрій Макаревич недавно заявив: «Щось не спостерігаю я ніякої особливої антиукраїнської пропаганди. Ось антиросійську в них - спостерігав...» 

Можливо, Макаревич не дивиться російського ТБ і не читає російських газет. Не дивиться російських серіалів і не читає російських детективів, у яких переважна більшість негативних персонажів мають українські прізвища або говорять з «українським» акцентом? Зате захоплено читає українські газети й дивиться українське ТБ, регулярно наштовхуючись на моторошні зразки русофобії? 

Читаючи відгуки співвітчизників на хамство Познера, виявив, що в багатьох до обурення домішувалося відчуття сорому. Їм було соромно за Познера. Непрогнозоване хамство, непоясненна ксенофобія, якою сходять ті, кого заведено вважати російськими моральними авторитетами, нормальних людей в Україні ранять. 

Людина, що претендує на звання морального авторитету, покликана дотримуватися гігієни духу й словесної дієти. Познер у собі плекав морального авторитета. Але чи є він таким? Я б посперечався. 

Сам Познер суперечок не любить. Свого часу він чимало здивував російську спільноту, заявивши, що «Одна з найбільших трагедій для Росії - прийняття православ'я...» А потім здивував ще більше, образившись на реакцію громадськості: «Я взагалі не розумію, з приводу чого шум-гам... Виявляється, що це болісна тема для нашої країни, для якихось людей... Ось і подивимося, яка в нас у цьому сенсі чудова країна: чи почнуться гоніння на людину тільки за те, що вона висловила свою думку?»

Колега Познера російський журналіст Соколов-Митрич гірко визнав: «Вільну людину, якою, безумовно, вважає себе Володимир Володимирович, не повинна дивувати реакція інших вільних людей на її вільні висловлювання... Пихатість незнищенна в Росії так само, як і таке ненависне Познеру православ'я». 

Може, й нам слід визнати, що ґрунт для хамства Познера удобрили непоодинокі українці, яких так зневажає він. Людина, котра дозволяє собі по-хамськи безапеляційне «Бандера, як я розумію, все-таки бандит» чи «у Львові, як і раніше, росіян не люблять, наскільки я розумію...» після таких одкровень удостоюється головної національної премії України. І як він після цього має ставитися до представників цього народу? Як повинен ставитися Киркоров, який принижував українських прикордонників і митників, але відзначений званням народного артиста України? Кадиров, який пропонував Україну «ліквідувати раз і назавжди», але якого зустрічають тут лизоблюдськими циклопічними білбордами? 

Догоджаючи заїжджим безголосим зіркам, плазуючи перед російськими «заробітчанами», дозволяючи знімати й показувати тут, в Україні, українофобське кіно, наші небожителі втрачають повагу в очах сусідів. Які автоматично переносять свою неповагу на країну. 

Я далекий від думки, що мене прочитає «боговибраний» Познер. І тому я не розповідатиму йому, скільки мільйонів «тих, хто їсть смачно», померло тут від того, що їм нічого було їсти. Скільки представників «нації наглядачів» пройшло через ГУЛаг (станом на 1 січня 1951 р. в'язнями таборів і колоній числився 506221 українець, тобто п'ята частина від загальної кількості ув'язнених) і хто був керівниками та головною рушійною силою знаменитого Норильського повстання. Про кого Солженіцин писав «без них П'ятдесят Восьма (політичні) була знекровлене зневірене стадо». Не згадуватиму, що коли київський журналіст Чорновіл отримав свій перший строк, московський журналіст Познер захищав переваги радянського ладу. Я не зможу збагатити убогі знання Познера про Україну та українців. 

Але, можливо, він прочитає в російському виданні інтерв'ю тренера російської збірної Фабіо Капелло. На запитання «У Росії заведено вважати, що ви - певною мірою учень Валерія Лобановського. Ви справді вважаєте нашого тренера своїм учителем?» - італієць відповів не по-російському просто: «А хіба він ваш? Він же українець». 

Сергій Рахманін, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://gazeta.dt.ua