Понад 3 місяці тому у статті «Чому ми можемо навчити?» Єгор Соболєв, голова ГО «За професійну журналістику», розповів про мету та задачі, поставлені перед журналістською ініціативою «Краще не брехати!», що стартувала 13 вересня. «Детектор медіа» висвітлювала перебіг ініціативи, публікувала репортажі, статті студентів і викладачів, написані під враженням від лекцій. Сьогодні Єгор підбиває підсумки чотиримісячної роботи.

Після чотирьох місяців занять у шести університетах України зовсім нема відчуття, що зроблена велика робота. Навпаки, враження, що поклали один камінець, а треба збудувати величезну піраміду,  а камінець до того ж далеко не наріжний.

При цьому всьому «Краще не брехати!» вдалося на сто відсотків. До ініціативи приєдналися справжні імена. Це не питання престижу, це питання донесення наших ідей. Студенти бачили перед собою тих, кому вони довіряють, хто для них і є Журналістикою і слухали ой-ой-ой як уважно. Юлю Мостову, Миколу Вересня, Анатолія Борсюка,  Іванку Коберник, Марічку Падалко, Романа Скрипіна, Наталію Лигачову, Олексія Мустафіна, Ліду Таран, Юлю Литвиненко, Іларіона Павлюка, Сергія Швеця, Олю Кашпор, Свята Цеголка, Євгена Глібовицького, Сергія Гузя, Михайлину Скорик, Кирила Хорошилова, Оксану Форостину та Олега Ониська. Дуже часто аудиторії зустрічали викладачів «Краще не брехати!» так, що я думав, що справа від мене Анджеліна Джолі, а зліва – Бред Пітт.

Більшість студентів глибоко сприймали зайняття. Це не були розповіді «як ми стали зірками». Це були ретельно змодельовані ситуації з наших ньюз-румів. Вони ставили перед майбутніми журналістами виклики, на які ми самі не завжди гідно відповідаємо. Обман і тиск з боку редакторів та менеджерів, задушливе розповзання цензури і замовлень, підміна понять, обертання білого на чорне і навпаки – ось що відбувалося в аудиторіях Києва, Львова, Сімферополя, Запоріжжя, Ужгорода та Черкас. Ми так добре входили в роль цензорів (особливо — Олексій МустафінJ), що часом відчували ворожість, а то й лють з боку студентів. На певному етапі вони повставали. Найшвидше, звичайно, це сталося у ЛьвовіJ.

Ми передали ті знання, які хотіли. Як народжується тиск і цензура, як вони розповсюджуються. До чого вони приведуть ЗМІ і журналістів, як викривлять думки людей. Ми показували, як відрізнити редактора від цензора, які аргументи зазвичай наводяться, чому найбільш ефективним є зупиняти тиск зразу, чому важливо об’єднуватися між собою і як це можна зробити. Ось кілька речень з десятків відгуків, що прийшли мені на і-мейл від учасників занять:

«Спасибі Вам за те, що розплющили мені очі (як банально це не звучить), за те, що заставили повірити у свою небайдужість та щирість, за золоті слова Юлі Мостової, які я трошки переробила: «Будьте реалістами - немає нічого неможливого», - Валентина Марініна, Київський інститут журналістики.

«Дуже діючий метод - відчути все на собі, пропустити крізь себе, а потім зрозуміти на власному прикладі. Брати участь - це не те, що бути глядачем збоку. Ви - молодці;) Насправді дуже цікаво і повчально. Особливо послухати журналістів з величезним досвідом», - Ірина Кондратюк, Львівський національний університет.

«На мою думку, це було найкраще практичне заняття за всі чотири роки, як  я навчаюся в цьому університеті.  Для мене це був приклад того, як треба поводитися у  певній конкретній  ситуації. Бо одну точку зору подавати набагато легше. Якщо постійно пишеш лише під когось, втрачаєш свої навики  журналіста,   коли треба буде писати правду, ти вже не зможеш цього робити, бо втратив свою кваліфікацію», -  Софія Богуцька, Запорізький національний університет.

Правда, в мене є і невтішні висновки. Перший — ефективність ініціативи є  відносно низькою. Справа у тому, що серед студентів журналістських факультетів — з різних причин — сильними журналістами, що задаватимуть тон у професії, стануть одиниці. І багато відвідувачів наших занять не реалізують почуті поради у професії, бо стануть прес-секретарями, політтехнологами, бізнесменами, дружинами, ким завгодно — але не журналістами. З іншого боку, багато людей потраплять до журналістики без профільної освіти. Це ОК, але виникає запитання: як їх попередити про ризики та пастки, що на них чекають у наших ЗМІ?

Друга причина для незадоволення – ми вчили боротися з тиском, але майже не вчили працювати. Ініціатива складалася з дванадцяти занять тривалістю у пару у Києві, восьми – у Львові, і трьох – у Сімферополі, Запоріжжі, Ужгороді та Черкасах. Через фокус на цензурі і замовній журналістиці ми мало говорили про те, як вибирати теми, як їх розробляти, як знаходити джерела інформації, як мати з ними справу, як ставити запитання, як використовувати відповіді, коротше кажучи, мало вчили навичкам. А професійний рівень - це дуже важливо. Журналістика може бути поганою і без цензорів. І навпаки, справжньому професіоналу буде набагато легше протистояти тиску.

Як виправити ці слабкі місця «Краще не брехати»? Моя пропозиція: нам треба нарешті створити альтернативну традиційній освіті журналістську школу, де викладали б ці самі справжні професіонали – від Юлії Мостової до, скажімо, Дмитра Кошового. Де б учили і навичкам, і вмінню протистояти тиску і (найслабше наше місце зараз, на мій погляд!) — місії: про що і для кого журналістика. До цієї школи мусять підбиратися дуже здібні і не дуже юні люди, які мають талант і з великою вірогідністю стануть помітними журналістами. А якісні медіа мусять бути долучені до формування навчальних програм у цій школі і фактично замовляти собі людей.

У цьому напрямку вже є ініціативи, і кілька з них вдалі. Тепер варто їх об’єднати і зробити системою, яка доволі швидко покращить якість журналістики. Упевнений, від цього виграємо ми, менеджери ЗМІ, їхні власники і звичайно, люди.

А «Краще не брехати» варто продовжити як ініціативу для студентів традиційних вищих навчальних закладів, зробивши, скажімо, щоосені. Усі декани, студенти і журналісти, яких я питав про це, були «за».