У Харкові його знають не лише як професійного репортера, який перевертає звичні уявлення про ЗМІ і людські здібності самим поняттям «незрячий журналіст». Володя Носков відомий як автор неймовірних ідей, які без зайвих слів втілюються в унікальні проекти. Похід з незрячими ентузіастами на Говерлу 2006 року, стрибки з парашутом навпомацки 2009-го, подорож печерами групи людей, позбавлених зору, разом із звичайними, тими, хто ризикнув прожити добу в цілковитій темряві того ж таки 2009-го. Це лише частина подій, які потрапили до Книги рекордів України за участю людини, яка з народження живе без світла, але вміє його знаходити для інших.

30-річний Володимир Носков сьогодні працює на радіо «Свобода», до цього 8 років був співробітником радіо «Ера FM» у Києві, оскільки в Харкові, за його словами, не знайшлося досить сміливих ЗМІ, які б найняли на роботу незрячого.

«Озираючись назад, я тепер розумію: до того, що я зараз роблю, я йшов усе життя цілеспрямовано й свідомо, - розмірковує журналіст. - Хоча в молодших класах у мене були дуже суворі вчителі, які мені не пророкували ніякого майбутнього, казали, що в мене немає логічного мислення, у нас були конфлікти. Адже людині інколи просто треба допомогти розібратися у світі».

Народився Володя в Дніпропетровську з природженою патологією зору у родині мами-медика і тата-столяра. Хлопчик був активним і товариським, і батьки зробили все можливе, аби він потрапив до інтернату для незрячих дітей у Харкові - найкращого тоді в Україні. Подальші досягнення - заслуга самого Володі і педагогів, які виявили у хлопцеві дивовижні здібності попри проблеми в навчанні. «У старших класах з'явилися перші знайомства з людьми, що змінили моє життя. З 6 класу я почав працювати в музеї школи і отримав перші уроки, як триматися, як спілкуватися з навколишніми, як подолати хвилювання, брав уроки акторської майстерності. Зі мною займалася директор музею Майя Морозова. Я водив на екскурсії тодішнього міністра освіти Семиноженка, спілкувався з найвищими чиновниками. Я навчився за реакцією людини визначати, що їй цікаво, що ні». Потім - вступ до університету і робота на радіо «Ера» з 2004 - Володя тоді був ще студентом третього курсу. Своєю «хрещеною» він називає головного редактора київського бюро радіо «Свобода» Інну Кузнецову - тоді вона була редактором «Ери». «Я намагався стукатися в двері, хоча, звичайно, мені було страшно і важко. Але я розумів, вже під час навчання в університеті, що треба набиратися досвіду, і я йшов, йшов, ішов...» Зараз Володя звично спілкується з офіційними особами будь-якого рівня. «Чиновники - це лише люди, я ставлюся до них із повагою, але без улесливості. Інколи я радий, що не бачу виразу їхніх облич, коли ставлю їм запитання!» - сміється журналіст. Чиновники не оминають Володю увагою - наприклад, міський голова Геннадій Кернес називає його не інакше як «письменник». Неможливо уявити, які проблеми доводиться щодня долати журналістові, позбавленому одного з найважливіших джерел інформації - зору! «Усе дуже складно, -зізнається Володя. - Передусім - технічно. Я все роблю набагато повільніше, ніж будь-який інший журналіст. Я набираю матеріал на звичайній клавіатурі, надсилаю до редакції, і мені його надсилають відредагований незадовго до ефіру, і я має його встигнути переписати в рельєфно-точковому шрифті Брайля, аби озвучити. І ще вмонтовую, усуваю помилки, накладаю переклад. А потім «читаю» пальцями в розмовному цікавому стилі» Журналіст каже, що існує апаратура, яка могла б полегшити процес роботи, - це принтер для шрифту Брайля вартістю в п'ять з половиною тисяч доларів, але коштів поки що немає. Допомагає йому лише комп'ютерна програма «Джос», яка механічним голосом озвучує інформацію на екрані, наприклад, при навігації в Інтернет.

«Я з дитинства не можу сидіти на одному місці. Радість мені приносить моя робота і люди, з якими я спілкуюся. І для мене важливим є результат. Наприклад, нещодавно мені надійшов лист від родичів українського поета Василя Мисика, про якого я робив програму. І ці родичі шукають інших рідних «українського Шекспіра» через мене. Або коли закривали будинок народної творчості, то після мого репортажу надійшло багато листів з Канади та інших країн світу. Це надає сенсу».

Нещодавно Володя знявся в новому фільмі Олеся Саніна про чорну сторінку української історії - масовий розстріл кобзарів під Харковом 1934 року. Загалом у масштабних сценах брало участь близько сімдесяти незрячих акторів, журналістові дісталася роль кобзаря Левка, одного з репресованих. «Мене приймали до себе старійшини кобзарського цеху, і я виголошував клятву. Ми сиділи в казематах, потім нас вкинули в ешелони і привезли в кар'єр, де й розстріляли. Загалом було три знімальні сесії у жовтні і дві - у грудні. Останні сцени у кар'єрі знімали за мінус п'ятнадцяти морозу. Костюми були дуже благенькі, старі. У мене страшенно змерзли руки. До того ж нас ще обсипали снігом, ми були без шапок і просто вили від холоду! Проте фільм став приводом для спілкування з цікавими людьми. Я познайомився з відомим кобзарем, бандуристом Тарасом Компаніченком, який керує кобзарською формацією «Хорея Козацька» у Києві. Ми кілька тижнів провели разом, випили не одну «склянку чаю», - сміється Володя. - Напевно, це найголовніше в житті, коли ти бачиш людей, зближуєшся з ними. Це живі емоції, живі враження». Слово «бачити» звучить у нього з особливим значенням.

Роль Володі у фільмі була епізодичною, але, за його словами, далеко не випадковою. «Кобзарі мене переслідують! - переконаний Володя. - Ми йдемо з ними нога в ногу. Я якось думав - що я робив би, якби народився у XVIII-XIX столітті? І зрозумів, що був би кобзарем! Тоді кобзарювання було способом творчої і соціальної самореалізації для людей незрячих». Досліджуючи факти життя, побуту, законів і розстрілу кобзарів, пов'язуючи минуле із сьогоденням, Володя рік тому створив документальну програму - радіофільм про сліпих музикантів «Відлуння обірваних струн: стежками українського кобзарювання». А у травні 2012 року журналіст повіз фільм від національної радіокомпанії України на міжнародний фестиваль радіопрограм до Ірану. Їхав до далекої країни з пересадкою без супроводу і не знаючи англійської. Це так здивувало навколишніх, що в аеропорту України його навіть намагалися... не впустити до літака. Щоправда, вже в Ірані українське посольство допомогло йому з перекладачем. З екзотичної країни Володя привіз етнічну музику, яку колекціонує.

«Мені цікаво реагувати на якісь процеси в суспільстві. З'являються думки, якими хочеться ділитися», - каже Володя. Згадує про перші озвучені світлофори у Харкові, які він винайшов, про диск «Особливі казки» для незрячих дітей та дітей-сиріт, де можна почути дощ і сніг. Його нещодавня знахідка - 28-річний збирач українського фольклору і звуків музичних інструментів Михайло Шильнов. «Він має намір створити сайт, аби одним натисканням можна було відтворити справжній звук босолі, кобзи, бандури», - переймається Володя задумом захопленої людини, про яку він написав матеріал «Етнограф у джинсах у пошуку українського».

«Усі проекти - печери і гори - це все мої мрії. Я прагну жити в задоволення, дарувати його собі та іншим. Звичайно, у мене є нові мрії, попереду ще стільки всього! Але поки що я не розкриватиму всіх таємниць», - усміхається Володя Носков. Його дивує, що звичайні здорові люди часто скаржаться і не бачать радості в житті. «Звичайно, усім важко, але на кожну подію можна поглянути з різних боків. І від нас, від журналістів, через яких йде слово, часто-густо залежить, як люди сприйматимуть світ. На нас лежить велика відповідальність. Або в людини буде пожива для роздумів і віра, або душевна порожнеча. Певно, в цьому полягає наша просвітницька місія», - переконаний журналіст, який знає про світло більше від багатьох.

Олена Соколинська, Харкі, «День»