Парламенти кількох країн, з якими Україна має близькі зв’язки (Польща, Литва, Грузія) або в яких діє українська діаспора (Канада, США), визнали український голод злочином проти людства чи навіть геноцидом. Проте більшість держав цього не зробила. Заходи української дипломатії перед Генеральною Асамблеєю ООН 2003 року і трьома роками пізніше – перед ПАРЄ не увінчалися успіхом. Хоча обидві міжнародні організації висловили співчуття українській нації та засудили Голодомор як злочин, але кваліфікувати його геноцидом таки не зважилися.

Полеміка довкола геноцидного характеру українського голоду 30-х років минулого століття триває як у політичному, так і в академічному світі. Визнати український голод геноцидом не вдалося через опозицію Росії та неспроможність української дипломатії переконати міжнародні асамблеї у правоті своїх домагань.
Подібну ситуацію бачимо і в академічному світі. Тут погляди науковців на український голод можна розділити на чотири групи. Дехто й досі відкидає відповідальність комуністичного режиму і пояснює голодову смерть українських селян несприятливими кліматичними обставинами й труднощами переходу від приватного сільського господарства до соціалістичного. Другі вважають сталінську політику лише однією з причин голоду і тому відмовляються називати його геноцидом. Треті визнають сталінську злочинну поведінку геноцидом, але не національним (проти українців), а соціальним (проти селян), вказуючи на одночасний голод у Казахстані та РРФСР. Лише частина українських науковців та дехто з їхніх закордонних колег трактують голод як геноцид проти українців. Таку різноманітність у поглядах зумовлює брак консенсусу щодо поняття геноциду, що його вживають одночасно юристи й історики, політики та ідеологи.

КОНВЕНЦІЯ ООН ПРО ЗАПОБІГАННЯ ГЕНОЦИДОВІ
Теоретичне осмислення злочину, що його називаємо геноцидом, розпочав польський правник Рафаель Лемкін, який іще студентом Львівського університету зацікавився судовими процесами після Першої світової війни над турецькими вбивцями вірмен. Пізніше він осмислював юридичні підстави для покарання за великомасштабні винищування людей, а вже імігрантом в Америці під час Другої світової створив термін «геноцид» з грецького «генос» (народ, плем’я) і латинського «чіде» (вбивати). Використовуючи ідеї Лемкіна, Генеральна Асамблея ООН поклала їх в основу нового міжнародного права і 9 грудня 1948 року ухвалила Конвенцію про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Відтоді неологізм Лемкіна увійшов в усі мови, але, як свідчать словники і наукова та популярна література, не дістав загального визнання. Користаючись різними дефініціями «геноциду», дискутанти по-різному трактують і питання українського Голодомору.
Деякі українські науковці вважають, що довести геноцидний характер українського голоду на підставі ООНівської конвенції неможливо. Я переконаний у протилежному: український голод відповідає дефініції і критеріям геноциду, записаним у Конвенції ООН. У цьому можна переконатися, вивчивши Конвенцію і застосувавши її елементи до голоду 1930-х років.
Із 19 статей Конвеції найважливішими для нашої дискусії є ст.ст. 1 і 2. Ст. 1 визнає геноцид злочином проти норм міжнародного права і заявляє, що він може бути здійснений у воєнний або мирний час. Ст. 2 дає дефініцію цього злочину та окреслює способи його здійснення. Цитую цю статтю повністю:
Стаття 2. У даній Конвенції під геноцидом розуміються такі дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а) убивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
в) навмисне створення для якоїсь групи таких життєвих умов, що спричиняють повне або часткове фізичне знищення її;
г) заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;
д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
Центральним елементом у цій дефініції є слово «намір». Щоби заподіяний злочин міг бути визнаний геноцидом, Конвенція вимагає довести інтенцію злочинця нищити людей. Не вважається геноцидом смертність, спричинена природними катаклізмами, невдалим економічним плануванням, недбальством чи навіть кримінальною поведінкою репресивної держави, якщо вона мала інші цілі, ніж нищення людей. Це означає, що голод не може бути визнаний геноцидом, якщо він був результатом посухи, колективізації тощо; треба довести, що сталінський режим навмисно нищив українських селян. Конвенція не вимагає пояснення, чому Сталін нищив людей, – вона вимагає лише довести, що він мав намір їх нищити. Другим важливим елементом дефініції є ідентифікація об’єктів злочинної акції. Конвенція називає чотири групи за такими ознаками: національна, етнічна, релігійна та расова. Оскільки  в Конвенції відсутня «соціальна категорія», то доведення геноциду має спиратися на скерованість голодової політики проти українських селян як українців. У тому сенсі треба розуміти фразу «знищити... групу як таку», себто виморити голодом цих людей не як селян, а як українців. Знищення не мусить бути цілковитим, і навіть не вимагається наміру цілковитого знищення – достатньою є інтенція знищити частину такої групи.
Українські науковці обходять мовчанням наявність у Конвенції близьких за смислом групових категорій «національна» та «етнічна», трактуючи їх як синоніми. Насправді ж поява обох прикметників має сенс лише тоді, коли вони описують різні явища. У документі «національний» вжито щодо «політичної нації», яка включає все населення даної країни, незалежно від його етнічного складу. Прикметник «етнічний» тут ужито на означення походження, яке в Східній Європі традиційно окреслювали прикметником «національний». Розуміння терміна «національний» у державницькому сенсі підтверджено новітньою правничою літературою, наприклад – щодо населення Боснії. Застосовуючи ці поняття до українців, як жителів СРСР, ми можемо називати українською «національною группою» все населення УРСР, а українською «етнічною группою» – українців Кубані та інших районів РРФСР.
Голодомор був головною частиною українського геноциду, але український геноцид не обмежувався голодною смертю селян. Українську націю (УРСР) та українську етнічну меншину (РРФСР) становили не лише хлібороби, а й робітники та інтелігенція, які також були жертвами геноциду, навіть якщо не в таких великих масштабах, як селяни. Нищення українських культурних, соціальних і політичних еліт, здебільшого – мешканців міст, не відбувалося шляхом голодової смерті, і тому, аби отримати повну картину українського геноциду, його аналіз слід вивести поза рамки Голодомору. Всі зазначені в Конвеції способи здійснення геноциду були використані проти українців: убивство та створення умов для загибелі, фізичне й духовне калічення, перешкоди в дітородінні та передача дітей іншим групам.
Конвенція ООН не вимагає виявлення мотивів для доведення геноциду й навіть не згадує про них. Проте аналіз причин допомагає в розумінні й доведенні наміру цього злочину. Канадські науковці Ф. Чак і К. Джонасон ідентифікували чотири типи спонук: 1) знищення реальної або потенційної загрози; 2) поширення терору між реальними або потенційними ворогами; 3) придбання економічного багатства; 4) втілення переконань, теорії або ідеології. Всі ці мотиви були присутні в українському геноциді: нищення українського національного відродження; залякування українського народу; пограбування українського села для індустріалізації та мілітаризації СРСР; консолідація тоталітарного режиму в ім’я соціалістичної ідеології.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТАЛІНА ТА КОМПАРТІЇ ЗА ГОЛОДОМОР
Дослідники радянської економіки 1930-х років сьогодні сходяться на одному: у роки голоду сталінська імперія мала достатньо їстівних припасів, щоб прогодувати все своє населення. Люди гинули з голоду не тому, що в країні бракувало продовольчих ресурсів, а тому, що держава розпорядилася ними в такий спосіб, що частина громадян втратила до них доступ. Мільйони українських хліборобів померли тому, що вирощене ними збіжжя Сталін наказав забрати й використати на інші цілі, а не для забезпечення їхніх життєвих потреб. З цієї констатації випливає перше питання для вирішення геноцидної відповідальності Сталіна і Компартії: чи Сталін та його прибічники застосовували цю політику з наміром нищити людське життя?
Усунувши від влади Троцького та інших конкурентів і підпорядкувавши своїй диктаторській волі здисципліновану Компартію, Сталін вирішив зробити з СРСР передову військову потугу. Це потребувало колосального капіталу, який Сталін вирішив витиснути із сільського господарства. Село мало дати збіжжя на експорт та прогодувати зростаючі індустріальні центри. Практика часів російської громадянської війни та завоювання України переконала Сталіна, що реквізиції селянського збіжжя за системою «від хати до хати» були малоефективними. До того ж, досвід царської Росії засвідчив, що «комерційний хліб» могли постачати тільки великі господарства. Сталін вирішив перетворити всю імперію на такі латифундії, загнавши хліборобів у колгоспи, до яких держава мала би прямий доступ. Така політика відповідала соціалістичній ідеології та політичним бажанням взяти село під повний контроль Компартії.
Сталін знав, що селяни не зречуться добровільно своїх господарств, щоб стати сільськими робітниками, і що головна опозиція виходитиме від українців та україномовних кубанців. «Революція згори» була добре підготовлена. Партійні кадри та довірених робітників відрядили з Росії та українських міст в українські села й кубанські станиці для проведення колективізації з допомогою сільських «активістів». Форсована колективізація почалася наприкінці 1929 року, а на початку 1930-го відбулося «розкуркулення»: арешти, розстріли та депортації кількох сот тисяч найзаможніших і найбільш опозиційно налаштованих селян. Одним махом Сталін позбавляв селян їхніх провідників, знесилював опозицію і заселяв північні терени своєї імперії. Тероризуючи партійні, адміністративні та силові кадри, він поступово ламав ними селянську опозицію до колективізації. Не раз було задіяно військові загони. Під осінь 1932 року, коли розпочалася головна фаза великого голоду, більшість українських селян уже була в колгоспах.
Починаючи з кінця 1920-х років, Сталін вимагав податків, що їх селяни не могли виконати. Керуючись його директивами, маріонеткова українська влада допомагала Москві грабувати українських селян. Коли вичерпалися колгоспні та приватні резерви й селяни перестали здавати збіжжя, їх штрафували і конфісковували все їстівне. Українське збіжжя йшло на харчування індустріальних центрів, у державні резерви та на експорт. 1930 року СРСР експортував 5,8 млн т зерна; 1931 – 4,7 млн; 1932 – 1,6 млн; 1933 – 2,1 млн т (1 млн т забезпечував харчування 5 млн людей на рік.) Навіть у найгірший момент голоду в державних резервах зберігалося понад 1,5 млн т збіжжя – цього було достатньо, щоб урятувати від смерті всіх голодуючих громадян СРСР. Якби Сталін хотів запобігти голодові, то не експортував би зерно під час голоду, а закуповував би його за кордоном і звернувся б по допомогу до Заходу – так, як це зробив Ленін 1921 року (щоправда, затаюючи спочатку голод в Україні). Однак Сталін, хоча й був добре поінформований про голод, не лише не просив західної допомоги, а й відкидав її, заявляючи, що немає голоду, а є лише антирадянська пропаганда про голод. Сьогодні не може бути сумніву, що Сталін свідомо і навмисне довів країну до голодової смерті.

НАМІР СТАЛІНА НИЩИТИ УКРАЇНЦІВ
Тепер можемо перейти до другої частини вирішення геноцидної природи Голодомору – до доведення інтенції Сталіна нищити голодом українських селян саме за національною та етнічною ознаками.
Повчаючи югославських комуністів, Сталін 1925 року писав, що основу національного питання, його внутрішню суть все ж таки становить питання селянське. Саме тим і пояснюється, що селянство становить основну армію національного руху (виділення моє. – Р.С.). Зростанню такого національного руху у 1920-х роках сприяла українізація України та українських областей РСФСР. Вирощене вже на радянських засадах, українське національне відродження не могло не загостритися під час «Сталінської революції згори». Значущим було уточнення радянського вождя югославам, що національне питання – «не аграрне, а селянське, бо це дві різні речі». І справді, перше належить до їх економічної функції, а друге – до соціальної. Доречно навести тут ще й таке спостереження Сталіна: «Абсолютно правильно, що національне питання не можна ототожнювати із селянським, бо, крім селянських питань, національне питання включає в себе ще питання національної культури, національної державності та інше». Влітку 1932 року, коли Сталін уже зламав українських селян як незалежних хліборобів і розв’язав «аграрне питання», залишилося зламати їх як «основну армію національного руху».
11 серпня 1932 року, передбачаючи опозицію не лише селян, а й українських кадрів до закону про «п’ять колосків», впровадженого за чотири дні до того (розстріл або 10 років кари за «крадіж» 5 колосків з поля), Сталін пише до Кагановича: «Якщо не візьмемося тепер за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити». Його турбує непевність п’ятсоттисячної української Компартії, у якій «немало гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, прямих агентів Пілсудського». Сталін застерігає: «Як тільки справи погіршають, ті елементи негайно відкриють фронт усередині (і зовні) партії, проти партії». Щоб втримати УРСР, Сталін пропонує перетворити її «у найкоротшому часі на справжню твердиню СРСР». Цю твердиню буде збудовано на кістках мільйонів голодом заморених українських селян і закатованих діячів українського відродження в Україні та РРФСР. Голодомор 1932/33 років був основною частиною геноциду – спроби остаточно розв’язати українське «національне питання».
Про те, що сталінські «дії» були «чинені з наміром» нищити українську «національну» та «етнічну» групи, яскраво свідчать два недавно опубліковані документи. 14 грудня 1932 року Сталін і Молотов підписали постанову ЦК Компартії та Ради Народних Комісарів СРСР, що покладала вину за труднощі в зернозаготівлях в Україні та на Північному Кавказі на українізацію. Українізація України «полегшила буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим» створити легально прикриті контрреволюційні осередки. На Північному Кавказі, завдяки «повній відсутності контролю за українізацією школи і преси», куркулі, офіцери, реемігранти-козаки та учасники Кубанської Ради створили свої організації. Постанова формально не заборонила «українізацію» в Україні, але віддала її кадри під особливу «чистку» та суворий нагляд партії. Більш жорстоко були покарані українці Північного Кавказу та решти РРФСР: українізація була цілковито припинена, все діловодство, українські газети, журнали та школи переведено на російську мову. На Кубані виселили цілі станиці кубанських козаків.
22 січня 1933 року, коли в Україні вже шалів голод, Молотов і Сталін видали відповідним партійним та урядовим чинникам України, Білорусі та прикордонних з Україною російських районів таємну директиву на закриття для селян кордону між Україною і рештою СРСР. Тією директивою було також ізольовано від решти СРСР селян Північно-Кавказького краю, особливо – Кубані. Нарікаючи на ОДПУ, яке попереднього року не перешкодило масовому виїзду селян з України та Кубані, нібито «за хлібом», а фактично – для пропаганди, Сталін наказував відповідним чинникам не допустити нового виїзду цих контрреволюційних елементів. Окремий наказ забороняв продавати селянам залізничі квитки. ОДПУ отримало доручення «заарештувати селян України і Північного Кавказу, які пробралися на північ і, після виокремлення контрреволюційних елементів, повертати решту на місце їхнього проживання». За шість тижнів ОДПУ заарештувало 219 460 осіб, з них частину покарано на місці, а 186 588 повернено до сіл умирати з голоду. Такого обмеження для російських селян не було.
Ці два документи яскраво засвідчують сталінську геноцидну політику. Вони виявляють намір Сталіна знищити важливу частину української групи –найбільш динамічну частину її селянства. Для повної картини українського геноциду ще треба б додати тогочасне фізичне винищення українських культурних, соціальних та політичних еліт.

Роман Сербин, професор Монреальського університету, журнал "Народний депутат"