7 лютого розпочався всеукраїнський прокат першого вітчизняного фільму 2013 р. «Звичайна справа». Режисер Валентин Васянович. Автор пропонує глядачам історію 40-річного лікаря Толіка про його взаємини з пацієнтами, з близькими та друзями, а також, за словами постановника, про кризу середнього віку. У своїх міні-монологах для DT.UA Валентин Васянович (колись відомий кінодокументаліст) розповів про перспективи прокату свого фільму в Україні; поділився спогадами про часи навчання в Польщі у кіношколі Анджея Вайди; проговорився про свій новий художній фільм. 

- «Звичайна справа» стартувала в українському прокаті з досить великої кількості залів і копій: усього 38. З них 25 цифрових, 13 плівкових. Від початку картина «Звичайна справа» знімалася «під глядача». У ній нема вигадливих постановочних ходів. Наша знімальна група буде їздити містами України та промотувати картину. На жаль, технічний рівень «плівкових» кінотеатрів в Україні залишає бажати кращого. Наприклад, на прем'єрі для ЗМІ в одному з київських кінотеатрів не знайшлося «рамки» потрібного розміру, і в результаті праворуч і ліворуч зрізалося зображення відсотків на п'ятнадцять. До того ж чомусь не читалася цифрова долбі-доріжка. А в нас звук зроблений фантастично. Нині справа в промотуванні вітчизняного кіно. Люди так чи інакше ходитимуть на українські фільми, нехай навіть після третьої, п'ятої чи десятої знятої картини. А щоб глядач заповнив зал, потрібна якась дія, акція, подія. Дистрибуцією фільму опікується Володимир Філіппов - продюсер і дистриб'ютор картини «Той, хто пройшов крізь вогонь». 

- Буває так, що «Звичайна справа» мені самому дуже подобається, а буває, що цей фільм я ненавиджу. Розумію, що деякі сцени «не працюють» на історію, а виступають як дивертисменти. Ну а в цілому? Це ж комедія - хоча багато хто не хоче вірити. Адже навіть для «Дяді Вані» та «Вишневого саду» сам Чехов обрав жанр комедії, проте після закінчення спектаклів усі виходили й ридали. От і «Звичайну справу» часто сприймають як драму. Але якщо подивитися з боку й задуматися: чому люди розлучаються? Отже, для мене особисто фільм смішний. Від початку в мене був прототип. Ця людина психолог, писала вірші, була мені цікавою, симпатичною. Я хотів з'єднати в ній «дивні» речі, але у фільмі вони видаються не дивними, а цілком нормальними.

- На роль головного героя, лікаря-психіатра Толіка, до Тараса Денисенка пробувалося п'ять акторів. Та коли з'явився Тарас, всі інші потьмяніли. Довго шукали актора на роль Славка. І ось цей тандем вирішив усе: Лінецький з Денисенком по-акторськи так зчепилися, що іскри полетіли! Скажу чесно: у мені самому вільно уживаються і рефлексуючий герой Денисенка, і невтримний пройдисвіт Лінецького. Планую в майбутньому ще раз попрацювати з Лінецьким, з ним цікаво співробітничати. Що ж до назви фільму... Довго не міг нічого придумати. Від початку сценарій називався «Подорож ідіота», а запустився в знімальний період із назвою «А ви граєте в шахи?». І ось під час зйомок художник-постановник Влад Одуденко запропонував назвати фільм «Звичайна справа» - адже за сценарієм антагоніст перетворюється на харизмата. 

- П'ять років я навчався в Школі режисерської майстерності Анджея Вайди в Польщі. Чого там навчили? Насамперед мені дали зрозуміти, що в основі ігрового кіно лежить аналіз. А чому ми робимо це? А навіщо? Потрібно розповісти біографію героїв, вони ніби збирають реакції. І поки польський актор із тебе все не витягне - не гратиме. Я навіть не знаю, яка це «система», коли з режисера всю кров випивають... Вони справді з тебе кров випивають. Спілкувався я з ними страшною польською мовою. Коли приїхав, мови взагалі не знав. Але через два місяці почав розмовляти. Особливо добре пішло після стресової ситуації, коли актори розібрали мене «до нитки»... З польських кінокласиків мені, до речі, подобається Кшиштоф Кислевський. Із задоволенням дивлюся старі фільми Агнешки Холланд. Загалом я не естет: сьогодні подобається одне, завтра - інше. Ларса фон Трієра сприймаю як культурне явище. У цілому дуже подобається сучасне фестивальне кіно - важке, класне, правдиве. Але не для широкого глядача. 

- У документальному кіно мене приваблюють не теми, а швидше, герої. Це інструмент. Через них можна розповісти про все - про смерть, про любов, про ненависть. Герої документального кіно мають бути пластичними й розкрити душу. А це можуть дозволити собі далеко не всі. Я нині кажу про «креативну» документалістику. Незабаром вийде мій фільм «Присмерк». Покажу його в Києві через рік, а нині хочу зробити світову прем'єру. Про що фільм? Про смерть. Там історія така: живуть в одній сільській хаті мати старенька, 82 роки, і хворий син (сліпий та з діабетом), 62 роки, і незрозуміло, хто кого переживе. Вони й самі це розуміють, тримаються одне за одного, ідуть разом по життю з тривогою за завтрашній день. Але не втрачають почуття самовладання і гумору, попри чвари й дрібні конфлікти. Усе це і страшне, і світле - чим мене й приваблює документалістика. Адже такі теми зіграти нереально. Тут усе по-чесному. На тлі цих людей ти почуваєшся порошинкою. Моє завдання було просто розчинитися в цій хаті. Сидів біля грубки тихо з камерою, щоб мене не бачили і не чули. Хронометраж залишився в 64 хвилини: самі діаманти. Наприклад, у фільмі є сцена тривалістю вісім хвилин, одним кадром, коли мати допомагає сліпому синові зібрати зварювальний трансформатор, а в неї не виходить... А в останній сцені мати йде до столяра по труну для сина, тому що для неї самої труна давно приготовлена... Ці люди - мої родичі. А я завжди знімаю або друзів, або родичів, або тих, до кого зміг увійти в довіру. Це й є проблема креативного документального кіно. Мало хто тебе пустить ближче ніж за сто метрів у душу. І вже не думаєш, соціальне це кіно чи ні. Глядачам подобається, на фестивалях кричать «COOL!», але це все завдяки героям. І тому, що я «розчиняюся» і тихо сиджу біля грубки. 

- Багато хто сварить наше Держкіно, але я цього ніколи не робив.Бо мої документальні фільми - «Старі люди», «Проти сонця» - фінансувалися Держкіно. Ще при Ганні Чміль виділили певну суму на «Звичайну справу», а вже за нового керівництва дофінансували. Багато планів цієї організації реалізовуються. Проводиться серія конкурсів, пітчингів, а вже за результатами - фінансування. І «Звичайна справа», і фільм «Креденс» (який нині в роботі) - результат пітчингів. Бюджет «Звичайної справи», до речі, близько 6 млн грн, причому половину отримали ще за старим курсом долара. Потім два роки перерва - а курс за цей час став 8 гривень... І ми на фініші опинилися в боргах, з якими я розрахувався лише тиждень тому. Зараз я ще є продюсером нового фільму Мирослава Слабошпицького «Плем'я». Держкіно теж має надати підтримку. Для Мирослава це ігровий повнометражний двогодинний дебют. Фільм буде без жодного слова, тільки синхронні шуми. Цей проект - фестивальне кіно для західноєвропейських кінофорумів. 

- Мій новий фільм «Креденс» був «написаний» саме так: уночі на кухні. Львівська історія про музиканта, який усім заважає жити. І на роботі його хочуть пхнути, і в сім'ї негаразди. І вже потрібно цьому інтелігенту взяти важкий предмет у руки... Бюджет фільму - 8 млн грн. Половину з них виділяє Мінкульт, решту - приватні структури. Запрошені чудові актори: Андрій Самінін, Михайло Жонін, Наталя Васько, Олег Примогенов. Це потужні артисти, з ними приємно працювати. Оскільки грошей в обріз, усе повинні робити швидко та злагоджено. У 

Катерина Константинова, «Дзеркало тижня. Україна» 

Фото - http://gazeta.dt.ua