Сутність проблеми у вільному викладі така. Працівник колишньої Київської кінокопіювальної фабрики (нинішнього держпідприємства «Національний центр Олександра Довженка») головний інженер Сергій Михайлович Бей-Беспалько не згоден із політикою нових керівників Центру і їхнім баченням майбутнього підприємства. Прийти до консенсусу сторонам, які протягом ось уже півтора роки полемізують, не вдається. Свої претензії до керівництва Центру пан Бей-Беспалько неодноразово висловлював письмово, звертаючись за підтримкою в Міністерство культури України. Останній раз це сталося в грудні минулого року. 16 січня 2013-го до Національного центру Олександра Довженка для перевірки фактів, викладених у листі головного інженера, прийшла міністерська комісія. Після чого, на думку Бей-Беспалька, він був незаконно звільнений з роботи. Про своє обурення цим він сповістив провідні ЗМІ країни. Зокрема й газету «День».

Аби докопатися до істини, ми звернулися за коментарями дозаступника генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка», директора архіву Івана Козленка.

«Центр Олександра Довженка - перш за все кіноархів»

 

- Іване, ви прийшли до Центру порівняно недавно, півтора роки тому. Але всі, хто пов'язаний із кіно професійно або просто цікавиться цим видом мистецтва, вже оцінили перші реальні результати роботи Національного центру Олександра Довженка. Його архіву, зокрема. Я кажу про відреставровану класику німого кінематографа - «Землю» Олександра Довженка, «Шкурника» Миколи Шпіковського. Приголомшуючий успіх у глядачів показів цих фільмів у супроводі етногрупи «ДахаБраха» і симфонічного оркестру на Одеському міжнародному кінофестивалі і МКФ «Молодість». Центр зайнявся виданням книг. На мій погляд, грамотно, стильно, і, що найголовніше, своєчасно. Але не все так просто в архівному королівстві. Що все ж таки відбувається сьогодні на держпідприємстві «Національний центр Олександра Довженка»?

- Що відбувається?.. Існує стратегічна програма переведення підприємства, колись виробничого, в ранг національного архіву. З присвоєнням йому відповідного статусу і орієнтацією на культурно-дослідницьку діяльність. Бюджет Центру витрачається на оновлення і реставрацію фільмів, а не на виробничі роботи як такі. Оскільки в Україні в даний час немає широкого прокату вітчизняних фільмів, та й конкуренція в даній галузі також існує. Ось два напрямки, якими займається Центр.

Проте слід сказати, що у підприємства є історія. Колись це була кінокопіювальна фабрика. За масштабами - друга в колишньому Радянському Союзі. Вона працювала на всю потужність, забезпечуючи продукцією український, молдовський, білоруський ринки. Окрім київської, подібні фабрики існували лише в Новосибірську та Ленінграді.

І коли, на початку 90-х років, розвалився кінопрокат (фільми ще знімалися, але демонструвати їх уже було ніде), стало ясно, що кінокопіювальна фабрика як виробництво неспроможне виконувати свої функції. 94-го було підписано наказ про створення ДП «Національний центр Олександра Довженка». Суто архівної установи. 96-го архів почав працювати. Власне кажучи, на одній території у той час існували дві різні юридичні особи. Щоправда, кінокопіювальна фабрика мала в своєму розпорядженні багато вихідних матеріалів, на основі яких друкувалися тиражні копії фільмів. Саме вони 96-го року згідно з наказом Мінкульту й стали основою колекції фільмофонду Центру. Так само як і матеріали всіх кіностудій України. А 2000-го, коли замовлення на тиражування картин практично припинилися, кінофабрику як юридичну особу ліквідували. Вона увійшла до структури архіву. Величезний, величний виробничий комплекс втрачав свою вагу, свій авторитет. А на підприємстві ще функціонували цехи, а в Центрі ще працювали люди, що прийшли на кінокопіювальну фабрику 40 років тому... Вони залишалися вірні індустріальній психології, умовно кажучи, яка кардинально відрізняється від гуманітарної психології.

- Що ви вкладаєте в термін «гуманітарна психологія»?

- Для мене Центр завжди був, у першу чергу, архівом. А популяризація і німого, і сучасного українського кіно, перш за все, спрямована на те, щоб позиціонувати вітчизняний кінематограф у медіа-просторі і в громадянський свідомості. Роз'яснювати зацікавленому глядачеві, що Національний центр Олександра Довженка - самодостатня інституція, а не чергова філія кіностудії, наприклад.

У 2009-2010 роках частину працівників Центру, зайнятих саме на виробництві, було звільнено, але багато хто залишився працювати на підприємстві, оскільки було куплено нове обладнання для нормального функціонування кіногалузі. Але за минулі роки зміцнила свої позиції ринкова структура, і ринок запропонував галузі інших суб'єктів. Конкуренція - не завжди на нашу користь. Ми були змушені якимось чином вирішувати цю проблему.

Півроку тому керівництво Центру прийняло ухвалу переорієнтувати свою діяльність на дослідницьку сферу. Власне, привести її у відповідність до чинного статуту підприємства і цілей, викладених ще у президентському указі про створення Національного центру. Відповідно, необхідно було скоротити штат, вірніше, оптимізувати його, запропонувавши робочі місця конкретним працівникам. З врахуванням тих бюджетних програм, під які ми отримуємо фінансування. Це програма створення і поширення національних фільмів. Цю ухвалу прийняла в штики певна група людей. Потрібно сказати, що багато хто з них взагалі не мав поняття, чим займався Центр останній рік, в яких культурних акціях брав участь. Мало хто зі старої гвардії користується Інтернетом, і новини про діяльність свого підприємства довідується випадково, хіба що з телевізійних новин. Ця група працівників неспроможна усвідомити, що наш найголовніший капітал - не індустріальні можливості підприємства, не хімічне виробництво, як було раніше, а саме національний фільмофонд. Капітал не лише комерційний, матеріальний, але й символічний. Те, що виділяє нашу країну в міжнародній свідомості. Пам'ять про культурну минувшину України, її збереження, впровадження до наукового контексту - надзвичайно важливі сьогодні.

«Від виробництва - до культурно-дослідницької діяльності»

 

- Ви говорите лише про оптимізацію штату Центру, оскільки сталася його реструктуризація. А пан Бей-Беспалько стверджує, що про звільнення вже попереджені 89 з 93 працівників! Конкретизуйте, якщо можливо, ситуацію.

- Вона прозора. З 99 штатних працівників Національного центру залишиться 74-75 осіб. Оскільки повністю змінюється структура установи (з виробничого підприємства - на культурно-дослідне), цілі підрозділи зараз приводяться у відповідність міжнародним стандартам. Якщо в структурі архіву існує хімічне виробництво, то це лабораторія, але аж ніяк не цех. Наявність цеху передбачає масове тиражне виробництво, а лабораторія обслуговує те підприємство, до складу якого вона входить. Тобто, архів. З цієї причини, всі працівники, окрім керівного складу, формально підлягають звільненню, і одночасно дві третини з них отримують нові пропозиції роботи. З рештою, чия кваліфікація, професійні можливості не відповідають вимогам оновленого Центру, ми попрощаємося. До речі, що ще симптоматично для службовців держустанов: досі існує думка, мовляв, раз я працюю на державному підприємстві, за будь-яких обставин мене повинні тримати там до другого пришестя. Скоротити або звільнити не мають права. Немає усвідомлення: якщо один фахівець може виконувати 2-3-4 кваліфіковані роботи за КЗпП, то керівництву вигідно залишити в штаті саме його, замінивши чотирьох, менш здібних, або гірше професійно підготованих працівників. А Центр Довженка - все ж таки госпрозрахункове підприємство. Значну частину грошей ми повинні заробляти самі.

- Чим сьогодні заробляє Національний центр Олександра Довженка?

- Частина доходу - виготовлення лабораторією копій фільмів. Цього року вперше зароблено чималі гроші завдяки архіву. Раніше нічого подібного не було - ми стали надавати послуги з використання архівних матеріалів. Міжнародні кіноархіви зацікавилися деякими нашими ретроспективами. Самі робимо англійські субтитри, це розширює географію показу українських картин. Наприклад, на міжнародному кінофестивалі в Роттердамі буквально тиждень тому з аншлагом демонструвалися фільми Кіри Муратової, які ми субтитрували. Досі на Заході були відомі лише деякі хрестоматійні її роботи. Нині ж закордонна преса пише про «нове відкриття» великого режисера.

В основному, до наших послуг звертаються з-за кордону. На жаль, жоден український учений-кінознавець наразі не зацікавився тим багатством, що зберігається в архіві. У першу чергу, звичайно, подібна байдужість свідчить про рівень культури в країні. Загальне тло, іншими словами...

Випустили дві книги. Потихеньку, але рухаємося вперед.

«Оренда - одне з джерел доходів центру. Але не єдине»

 

- Колишній головний інженер Центру також інкримінує новому керівництву підприємства незаконну здачу в оренду ПП «Саламандра Україна» 500 кв. м. виробничих площ, стверджуючи, що гроші за оренду до бюджету не надходять. Що скажете з цього приводу?

- У 2000-х оренда була одним із основних фінансових джерел існування Центру. За старим законодавством, державне підприємство, яке здавало в оренду свої службові приміщення, 70 відсотків доходу залишало собі, 30 - перераховувало державі. Національний центр Олександра Довженка не фінансувався державою, і за гроші, зароблені від здачі в оренду виробничих площ, повинен був утримувати фільмофонд. Після змін у законодавстві змінилася і ця пропорція. Тепер 70 відсотків прибутку від оренди надходить до державної скарбниці, 30 - поповнює бюджет Центру. При такому розкладі підприємство вже не могло утримувати колишній штат. Стало очевидним, що оренда не є основним джерелом заробітку, і державний архів не виживе в ситуації, яка створилася. 2010 року набрала чинності постанова про надання фінансової підтримки Центру з держбюджету.

- Головний інженер Бей-Беспалько міг не знати про це?

- Звичайно ж, він знав. Навіть зараз непрофільна діяльність приносить нам більший прибуток, аніж виробництво. Бей-Беспалькові відомо також, що згоду на оренду дає Міністерство культури, що договір про оренду укладає не підприємство, а Фонд держмайна з орендарем. Центр - лише третя сторона, що дає згоду на угоду. ПП «Саламандра Україна» орендувало приміщення на законних підставах і розміщує там своє виробництво. Воно - одна з чотирьох фірм на нашій території, яким надаються такого роду послуги. Ось і вся історія.

- І останнє. Чи міг головний інженер підприємства приймати міністерську комісію під час відсутності генерального директора Центру і його заступників? І чи за це Бей-Беспалька звільнили з роботи, як він стверджує?

- За відсутності керівництва ніхто з працівників не уповноважений діяти таким чином, хоч яка б комісія прийшла на підприємство. Це перше.

Друге. Розпорядження Міністерства культури було оформлене з порушенням вимог чинного законодавства. Зокрема, причину перевірки вказано не було.

І третє. Колишнього головного інженера Центру С.М. Бей-Беспалька було звільнено «за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, які є змістом його трудової функції, покладеної на нього трудовим договором і правилами внутрішнього трудового розпорядку, про що він неодноразово попереджався раніше. Беручи до відома, що раніше до нього застосовувалася міра дисциплінарного покарання - догана». Це дослівна цитата з наказу. Ідеться про саботаж наказів і доручень керівництва. Чисельні виробничі наради з приводу бездіяльності головного інженера і безпідставного перевищення ним повноважень не дали жодних результатів.

«Відмова від етнічного заради громадянської ідентифікації»

- А тепер про приємне. Національний центр Олександра Довженка вже не вперше бере участь у міжнародних кінофорумах. Зараз - це Берлінале, яке відкрилося 7 лютого. Чим ви дивуєте іноземних колег?

- Вперше в історії України організацією українського стенду на міжнародному кінофестивалі займається державна інституція. І хоча статус Центру передбачає популяризацію культурних заходів, у тому числі, і зарубіжних, до приходу нової команди тут навіть не читали листів іноземними мовами. Їх просто викидали в макулатуру. Ні на які пропозиції співпраці ніхто взагалі не реагував. А на нинішньому Берлінале ми вже робимо стенд на міжнародному кіноринку (разом із Державним агентством України з питань кіно і МКФ «Молодість», організатори якого зуби з'їли при підготовці подібних акцій!). У рамках кіноринку відбудуться три покази - трейлерів нового українського кіно і вітчизняних короткометражок, а також відреставрованої української класики. Спільно з амбасадою України в Німеччині ми влаштовуємо прийом для дипкорпусу і міжнародного кіноспівтовариства. Це буде прийом України як держави, а не якоїсь конкретної організації. Всі заходи на Берлінале готуються за підтримки і під ідеологічним керівництвом Держкіно. На фестивалі буде також показано фільм «Земля» Олександра Довженко в супроводі «ДахиБрахи». Це спеціальна подія, на яку ми сподіваємося залучити значну аудиторію. Для нас вона надзвичайно важлива, оскільки на майбутньому МКФ у Каннах, де ми також займатимемося стендом, плануємо увійти з відреставрованими фільмами до офіційної конкурсної профільної програми «Cannes Classic». Всі необхідні документи вже відправлено, чекаємо на відповідь.

Як я вже говорив, наш Центр зараз представлено за кордоном набагато активніше, аніж раніше. Минулого року ми були в Каннах, Берліні, Порденоні (маленьке містечко в Італії, де проходить найавторитетніший кінофестиваль німого кіно). Якщо 2013 року фестиваль у Порденоні відбудеться (зараз проведення форуму під питанням, оскільки в Італії урізані бюджети на проведення культурних заходів), відновимо переговори про показ ретроспективи українських фільмів. Італійський фестиваль - вузькопрофільний, куди з'їжджаються, в основному, архівісти-кінокритики. І тому, коли йдеться про представлення вітчизняного кінематографа в міжнародному контексті, перш за все, потрібно заявити про себе на цьому кіноогляді. У нас, наприклад, є певна ідеологія, сутність якої: кінематограф 20-х років минулого сторіччя - український. Причому, український - не етнічно, не лише за фактом походження автора або приналежності фільму до кіностудії країни. Але естетично, образно, ментально національний. Саме це є найважливішим. Така європейська ідеологія, яка жертвує этнікою заради громадянської, політичної ідентифікації. Всі, хто мешкає в Україні, - українці. Ми робимо на цьому твердженні акцент, оскільки нерідко українська культура відмовляється багато від чого, що їй за правом належить, лише з причини - раз герой не в шароварах, значить, кіно не наше. Адже існує чимало зразків культурної спадщини України, етнічно менш впізнаваних, але таких, що органічно вписуються до європейської палітри. Поетика українського міста, урбаністичної культури 20-30 років ХХ сторіччя, про яку в Україні, на жаль, мало хто зараз згадує. Це український авангард, модернізм. Те, що викликає неймовірний інтерес на Заході. То завдяки чому можна створити альтернативний імідж України, який буде відмінний від частенько штучного і багато в чому вигаданого.