Чомусь уявлялося, що День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій знайде гідне висвітлення якщо не на всіх телеканалах, то на більшості з них. Адже давно немає «темників», немає недозволених тем, ба більше – тема голодомору та вшанування пам’яті його жертв останнім часом неодноразово лунала у виступах Президента. А всі наші телеканали – вони ж такі демократичні! Такі прогресивні! Такі національно свідомі! Який же сюрприз чекав на мене, коли я розгорнув тижневі телеанонси на суботу, 25 листопада! Звісно, я розраховував на те, що Перший канал присвятить цій темі більше уваги, ніж інші – але ж не він єдиний! Справді, тема голодомору протягом цілого дня домінувала на державному Першому каналі. А от на більшості інших каналів не було про неї жодної згадки. Узагалі! Та що там на більшості – в опублікованій програмі на тиждень, окрім Першого каналу, лише на ICTV 25 листопада було зазначено Хвилину мовчання. Навіть анонси програм високопатріотичного та високоінформаційного 5 каналу жодним словом не згадували про голодомор.

Одним із найсильніших вражень того дня була відсутність на офіційних заходах Віктора Януковича. Якого, як виявилося, взагалі не було в Україні, й який віддав перевагу приватним справам. «Оглядачі знову відзначають відсутність Прем’єра. Поза камерою розцінюють її як промовисту», - зауважила Ольга Пахар у своєму репортажі у підсумковому випуску «ТСН» на «1+1». Цілий день не залишало дивне враження: ніби Україна живе водночас у двох реальностях. А точніше, водночас існують дві України, що мають між собою дуже мало спільного. Є одна влада – Президент і голова Верховної Ради, для яких вшанування пам’яті жертв голодомору є справою сумління. І є інша влада – Прем’єр-міністр, яка живе цього дня звичайним життям звичайного вихідного. Більшість телеканалів перебували в оцій, другій реальності.

На Першому каналі низка присвячених даті програм розпочалася з репортажу про поминальну молитву в пам’ять жертв голодомору та політичних репресій. Суперечливі враження щоразу викликають оці офіційні молитви. З одного боку, коли ж, як не у пам’ятні дати, - хоч радісні, хоч скорботні, - відволікатися від земної метушні й звертатися до Бога, до вічних цінностей. З іншого боку, офіційні державні молитви у світській державі видаються все ж до значної міри нонсенсом. А ще вони мають один бік, на який не звертає увагу наша влада. Довелося мені розмовляти з жінкою, яка спеціально поїхала до Софійського собору, щоб ушанувати пам’ять загиблих від голодомору родичів – разом із мільйонами українців. До храму її не впустили – запропонували натомість почекати, поки завершиться офіційний захід, а потім, заплативши гривню, увійти до собору, як до музею. Радянські та пострадянські часи збагатили наше життя спецмагазинами, спецательє, спецлікарнями, спецсанаторіями, тощо й тощо. Але спецхрамів, ВІП-храмів, на який перетворився останнім часом київський Софійський собор, не було навіть тоді. Виглядає так, ніби сильні світу цього навіть із Богом вирішили спілкуватися лише в режимі «тільки для білих».

«Офіційні заходи до Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій» (Господи, невже не можна було бодай тут вигадати не таку радянсько-канцелярську назву?), виступ Президента Віктора Ющенка зі зверненням до українського народу, загальнонаціональна Хвилина мовчання, загальнонаціональна акція «Запали свічку!», трансляція вечора-реквієму з київської Опери – то все були репортажі з загальнонаціональних подій. Фахово зроблені, добре зрежисовані, вони навіювали глядачам відповідний до подій настрій. Сподобався проникливий, сповнений скорботи та гніву виступ Ющенка – загалом, виступи, присвячені пам’ятним датам, вдаються йому краще за поточні. Виступи політиків та інтелектуалів із фактами, роздумами та спогадами, мистецькі номери на вечору в Опері так само не могли залишити глядачів байдужими.

Документальний фільм «Голодомор. Технологія геноциду» виробництва НТКУ залишив подвійні враження. (Детально про цей фільм писав Сергій Грабовський.) З одного боку, були в ньому дуже сильні моменти. Факти, свідчення, документи – все це не залишало жодних заперечень: голод в Україні 1932 – 1933 років був свідомою акцію винищення українських селян. Завершення фільму, коли на екрані з’являлися фотороботи лідерів двох тоталітарних режимів – радянського та нацистського, а голос за кадром застерігав: повторення трагедії можливе, надто якщо винуватців тієї трагедії не засуджено, не могло залишити байдужими навіть найзапекліших циніків. Свідчення людей, що пережили голодомор – і з Вінниччини, й з Житомирщини, й з Харківщини, й з Луганщини – лунали, мов вирок. Неможливо було спокійно дивитися, як плакала, згадуючи про голодомор, жінка 1904 року народження.

Час від часу виникало враження, ніби автори фільму намагалися розповісти про все одразу – скажімо, змалювання подій, відомих під назвою громадянської війни, було вочевидь занадто широким як для того, щоб бути звичайним аргументом у доведенні планомірної організації голодомору, але занадто конспективним, щоб сприйматися як повноцінний блок фільму. Таких от бічних відгалужень було декілька. Дивним видався перший з двох синхронів Вадима Рабиновича (та й потреба в саме його синхронах була не менш дивною): початок висловлювання Рабиновича було явно «скорочено», а тому майже до кінця синхрону було взагалі незрозуміло, що, до чого й навіщо він каже та як ставиться до голодомору. Але одразу після цього синхрону було показано документ за підписами Балицького та Фрадкова (обидва фігурують в антисемітській макулатурі), а одразу після того експорт зерна у ті страшні роки було названо ґешефтом. Якби не другий, ближче до кінця фільму, синхрон того ж таки Рабиновича, у мене так і залишилася б підозра: а чи не розглядають автори трагедію голодомору в МАУПівському стилі?

На жаль, деякі аспекти трагедії було майже не висвітлено - а отже, скептикам було надано можливість залишитися при своєму скептицизмі. Скажімо, й автори, і свідки багато розповідали про те, як українським селянам заборонили продавати залізничні квитки, як було встановлено загороджувальні кордони навколо всієї України, як українців, яким вдавалося-таки втекти чи то до Росії, чи то до Білорусі, виловлювали та повертали додому, на вірну смерть. Але – скаже будь-який скептик – були в Україні міста, де голоду не було й близько! Чому ж, мовляв, селяни не втікали туди? Оцей момент так і залишився нез’ясованим. Серед наслідків голодомору був один, далеко не найстрашніший, але такий, що відчувається й сьогодні. Мені доводилося спілкуватися з літніми людьми, що 1933 року були ще дітьми і мешкали тоді в центральноукраїнських селах, але тепер переконано стверджують: не було не лише голодомору, а й просто голоду. Вони такого не бачили й не пам’ятають. А потім з’ясовувалося: їхні батьки так чи інакше мали стосунок до сфери постачання. Ні, не до продзагонів – до магазинів, їдалень, обслуговування місцевого керівництва. Чи не саме ті жахливі роки посіяли серед українських селян переконання, що красти – то не такий уже й великий гріх? Чи не голодоморові ми завдячуємо сьогоднішніми «особливостями» економічних стосунків в Україні?

А ще на Першому каналі йшов того дня художній фільм «Голод-33». Що ж до решти каналів, то там тележиття пливло за звичним розпорядком «лихоманки суботнього вечора», з гламурними «Танцями з зірками» на «1+1» та «Зірковим дуетом» на «Інтері». Лише випуски новин нагадували про сумну дату. Як саме нагадували?

«Новини» Першого каналу від 21.00 25 листопада переповіли про офіційні події, що відбулися того дня в Києві, ознайомили з проектом пам’ятника жертвам голодомору та показали кілька репортажів про вшанування пам’яті загиблих у різних куточках країни. Огляд офіційних заходів домінував і у випуску ТСН того дня («1+1») – втім, його стилістика була не офіціозною, скажімо, розповідаючи про калинову алею, звернули увагу на підготовану віп-ділянку та про те, що «решта місять багнюку на схилі». Щоправда, була й коротенька розповідь про долю родини Михайла Іщенка з Канева, який приїхав до Києва взяти участь у вшануванні загиблих. Сюжет про відкриття пам’ятника на Дніпропетровщині вирізнявся зі стандарту: була в ньому й історія голодомору в області, й жахливі кадри хроніки, й цифри. Репортаж із села Сосонка на Вінниччині, де знайдено страшні документи тих років, із кадрами та цитатами з книги реєстрації смертей, де невідомий тепер голова сільради не боявся писати справжні причини, теж не міг залишити байдужим нікого. Був у випуску коротенький сюжет про перепоховання у Жовкві жертв повоєнних розправ НКВС. У «Подробицях» на «Інтері» – теж здебільшого репортаж про події. Так само, як і на Першому, й на «Плюсах» – один синхрон «людини з вулиці» з розповіддю про згадки рідних. Як і на інших каналах, був огляд заходів у різних містах України. Вечірні «Факти» на ICTV теж дали викладення офіційних заходів. Усі згадані випуски новин, здавалося б, наводили цифри, факти та свідчення, що мусили нагадати українцям про страшну трагедію, що трапилася понад 70 років тому. Але все це було ніби побіжним, ніби вторинним – бо основну увагу було приділено не тому, що було, а тому, як відзначали - офіційним заходам.

Окремо стояв випуск «Событий» ТРК «Україна». Після репортажу про офіційні заходи було показано тривалий сюжет із претензією на аналітичність – про те, що історики не мають єдиного погляду на події 1930-х років. «Причем голод был искусственным, а сталинская политика продзаготовки стала преступлением против собственного народа. Эти факты сомнению не подлежат. Дискуссия начинается, когда речь заходит о причинах голодомора. Версия о том, что сталинский режим умышленно хотел уничтожить украинцев как нацию, у многих исследователей поддержки не находит», - Тетяна Узун навіть не помітила значної міри суперечності у своїх словах. А слова Жанни Крижної, завідувачки відділу радянського періоду не зазначеного в титрах краєзнавчого музею: «Поволжье, Кавказ, Казахстан, Ставрополье, Подонье. Сейчас достаточно широко это известно, что голодали, в общем-то, жители разных районов Союза и голодали именно потому, что там самые плодородные земли, именно оттуда вывозили зерно, которое необходимо было на продажу, для того чтобы закупить взамен станки, оборудование. Советский Союз вплотную подошел к проблеме войны еще в 26 году, когда ему угрожала Польша, не говоря уже о Германии фашистской, которая четко поставила перед собой задачу – уничтожение большевизма, уничтожения Советского Союза. Поэтому долгом, в общем-то, каждого руководителя страны было позаботиться о безопасности страны, и Сталин сделал такую попытку. Я далека от мысли оправдывать Сталина или как-то там выступать на его стороне, но это факт» – справляли враження ляпасу. Прирікання на загибель мільйонів людей, виходить, зміцнювало безпеку країни й унеможливлювало її знищення!

Блюзнірством видалися й слова політолога Володимира Малінковича: «Это надо осудить, надо осудить как страшное преступление вот сталинского режима, но это нельзя рассматривать как геноцид. Если мы будем честными, мы признаем реальные жертвы, а не колоссальные, миллионы людей, мы признаем, что это война режима против народа, но мы не сможем признать, что был геноцид украинцев... С моей точки зрения, то, что сейчас происходит, это спекуляция на костях. Страшная спекуляция, абсолютно аморальная. Потому что действительно то, что произошло в 32-33 годах, это самое страшное преступление сталинизма. Я думаю, что причины прежде всего политические. "Оранжевая" революция проваливается. Те политические силы национальной ориентации, которые во время "оранжевой" революции были наверху, сегодня маргинальные, теряют свой электорат. Им надо привлечь к себе внимание». Неаргументоване жонглювання термінологією навряд чи додасть авторитету політологові, а висунуті ним звинувачення – справді аморальні. Політолог, що колись мав оригінальні думки та свою власну, особливу позицію з найболючіших питань, що намагався знайти раціональні зерна в позиціях політичних супротивників та, віднайшовши щось середнє, примирити їхні позиції, спонукати їх до взаєморозуміння, тут виявив свою повну політичну заангажованість і перебування «у руслі політики партії».

«Голодомор 32-33 годов – одна из самых "черных" дат украинской истории, такая же, как и Великая Отечественная война. Разница в том, что гибли люди в мирное время, и воевало с ними собственное государство. Осудить то, что происходило в те годы, нужно. В этом сходятся и историки, и эксперты, и политики. Вопрос в том, пойдет ли на пользу истории, если именно политики возьмутся давать ей оценку», - ці заключні слова репортажу залишають відкритим запитання: а хто ж має дати оцінку? Учені-історики? Лише історія, лише прийдешні покоління можуть оцінити дії політиків, плебеї та смерди не мають на це права – чи не таким був зміст цього пасажу?  І, якщо не політики, то хто може сформулювати офіційне ставлення держави до злочинів проти людства? Може, й Велику вітчизняну війну варто віддати історикам, не залучаючи до роздавання оцінок політиків?

Тож, 25 листопада випуски новин дуже побіжно говорили не про відзначання дати й не про заходи з цього приводу, а про власне голодомор, про те, як усе ж таки класифікувати його. Але наступного дня йшли підсумкові програми за тиждень, формат яких якраз і припускає неквапливі, всебічні міркування, суперечки експертів, думки аналітиків. Що ж показали нам 26 листопада? «Подробиці тижня», що на «Інтері», зовсім не приділили уваги Дню пам’яті. У «Фактах тижня» на ICTV про День пам’яті згадали лише в останньому сюжеті, й ішлося в ньому знову про офіційні заходи та про те, що Президент закликає визнати голодомор геноцидом. Підсумковий випуск ТСН на «1+1» із Олесем Терещенком, як і годиться, виділявся на загальному тлі.

Ґрунтовний матеріал, що йшов першим у випуску, було присвячено найсуперечливішому аспектові: чи був голодомор геноцидом. І тут відбулася не надто однозначна річ. Особисто я вважаю, що пан Терещенко правий, коли вважає визначення «геноцид» цілком адекватним і не приховує цього. Але коли глядачів спонукають до такого висновку не через надання аргументів обох сторін та зіставлення тих аргументів, а через маленькі хитрощі в побудові сюжету, то, як на мене, це лише принижує й применшує цей висновок.

Спочатку була підводка у студії, де Терещенко коротко виклав дані щодо середньої тривалості життя в Україні 1932 – 1933 років, про рекорди з експорту зерна у той самий час, потім – про наявність (не про конкретику!) дискусії з приводу доречності кваліфікування голодомору як геноциду, про те, що офіційно визнали голодомор в Україні геноцидом уже 10 країн, а Росія цього робити не хоче, про те, чому вона не хоче цього робити... Далі йшов синхрон Віктора Ющенка. Потім – знову міркування у студії про те, чим законопроект Ющенка небезпечний для його супротивників (помітили підміну теми?), потім – репортаж Лесі Марченко про власне голодомор, із синхронами селянина Феодосія Степанка, та про його оцінку професором Юрієм Мициком, із синхронами Мицика. Далі йшов коротенький пасаж журналістки про існування двох законопроектів, синхрон Миколи Томенка, народного депутата від БЮТ: «Це якесь непорозуміння в світі виникає з нами, коли світ знає, що така трагедія була, а українці бояться про це заявити. І спроба внести сюди елемент геополітичних відносин про те, що хтось із політиків Росії, там, чи якихось інших держав образиться, ну, мені здається, це, ну така, просто якесь непорозуміння», синхрон народного депутата від ПР Владислава Забарського: «Говорить о том, что это был геноцид, направленный исключительно на уничтожение украинцев как этнической группы, никаких оснований нет» (зверніть увагу: є лише констатація позиції, але немає її аргументації) та синхрон народного депутата від тієї ж фракції Тараса Чорновола, який виступає у своїй фракції дисидентом у цьому питанні: «Методи і об’єми, в яких це робилося, та маса загиблих людей, від 7 до 10 мільйонів, однозначно дає підстави стверджувати, що це дійсно був геноцид. Ця тема не мала би ділити Україну на дві частини, тим більше постраждали від Голодомору ж не галичани. Постраждали якраз мешканці тих областей, де достатньо багато голосів, а частково в окремих і абсолютну більшість здобула Партія Регіонів». Далі був синхрон Петра Симоненка: «Справді, трагедія була, дуже багато людей постраждало, був голод, але Голодомору не було, а тим паче геноциду не було». Зверніть увагу: й Томенко, й Чорновіл вели мову про те, що була трагедія, але жоден з них не доводив, що її можна класифікувати саме як геноцид. У синхронах жодного з них не було реальних заперечень висловлюванням їхніх опонентів, які, своєю чергою, не містили аргументів. Голослівні гасла проти аргументів, але про зовсім інше – це було що завгодно, але не дискусія.

Далі йшла інформація про розсекречення СБУ архівів, синхрон заступника начальника центрального галузевого архіву СБУ Сергія Кокіна: «А чи було воно направлене на етнічну групу якусь, ну, можу сказати, що тут немає нам доказових таких документів, саме в архіві, але ж ми знаємо національний склад кожної області в Україні на той час, і ми знаємо, що в загальних втратах України серед населення українці становили 75-80%» (скидається радше на приватну опінію, ніж на чіткий доказ). І лише наприкінці сюжету було подано офіційне визначення геноциду Генеральної Асамблеї ООН! Але ж, якщо дискусія точилася саме про юридичну класифікацію голодомору, це визначення мало б бути на самому початку! І, нарешті, завершився репортаж припущенням, що жодних юридичних наслідків визнання голодомору геноцидом не матиме, із синхроном адвоката Віри Крат. Отже, справжньої дискусії, справжнього змагання думок сюжет не містив, думку про те, що голодомор був-таки геноцидом, глядачам намагалися навіяти в позааргументаційний спосіб, а тому й сюжет навряд чи міг когось у чомусь переконати. Ба більше: багато з-поміж глядачів, напевне, навіть не зрозуміли, в чому полягав предмет суперечки: юридичні відмінності між поняттями «геноцид» та «злочин проти людства» не є такими вже загальновідомими, а сенс копирсання в юридично-класифікаційних тонкощах не є для багатьох очевидним.

Загалом наші тележурналісти вчергове продемонстрували своє невміння розмовляти з глядачами переконливо. Підбирати контраргументи не загального плану, а у відповідь на конкретні аргументи протилежної сторони. Навіть на ті, що через багатократне повторення стали хрестоматійними. Не можна голодомор визнати геноцидом українців, бо голод був і в Поволжі, й в інших регіонах Росії? За такою логікою, євреї не мають права визнавати геноцидом голокост, бо гітлерівці так само знищували й циган. Польща, виходить, не має права засуджувати гітлерівську Німеччину за злочини проти поляків, бо та чинила злочини й проти українців, білорусів, югославів, французів та багатьох інших? Насправді факт голодомору (якщо це був саме голодомор) у Поволжі не може слугувати за аргумент на користь заперечення геноциду проти українців. Росія цілком може так само, як і Україна, визнати голодомор у Поволжі геноцидом проти росіян чи проти населення Поволжя. Той факт, що Росія не збирається цього робити й узагалі не любить ушановувати пам’ять безневинних жертв, є проблемою самої Росії й ніяк не має обходити Україну.

Недостатньо переконливими видаються й аргументи прибічників визнання голодомору геноцидом за етнічною ознакою. Так, у згаданому сюжеті ТСН («1+1») від 25 листопада про відкриття пам’ятника на Дніпропетровщині було зазначено: мешканці німецьких та єврейських сіл мали змогу користуватися продовольчою допомогою (влада боялася, що про голодомор серед етнічних німців та євреїв дізналися б за кордоном), а мешканців українських сіл відганяли від вагонів із нею. Але ж і в українських селах мешкало, хай не так уже й багато, етнічних неукраїнців. Паспорти на предмет п’ятої графи в голодуючих справді ніхто не перевіряв. З іншого боку, етнічні українці – мешканці українських міст – від голодомору потерпали менше. Але чи міняє щось цей факт? Ні – лише підтверджує: більшовицьке керівництво уже тоді розглядало українців як політичну націю, існування якої деякі професійні українці не хочуть визнавати й дотепер. Супротивники визнання голодомору геноцидом кажуть: винищення велося не за національною, а за соціальною ознакою. Але ж у визначенні Генеральної Асамблеї йдеться про повне або часткове винищення – а отже, винищення людей за соціальною ознакою теж підпадає під визначення геноциду. Тому, коли у ті самі 30-і роки до ноги винищували колишніх дворян, інтелігенцію та священнослужителів із їхніми родинами, це теж можна класифікувати як геноцид. Так, Росія навряд чи підніматиме це питання найближчим часом – але, знову ж, до чого тут Україна? Власне, ООНівське визначення геноциду цілковито зводиться до набагато коротшого: геноцидом є будь-яке винищення певної групи людей за не залежними від їхньої волі анкетними даними.

А тим часом на думку спала, можливо, крамольна річ: некомерційною темою є голодомор. Недостатньо рейтинговою. Навіть менш рейтинговою, ніж УПА: там хоч можна активувати одвічну суперечку «було – не було» й показати батальні ток-шоу з цього приводу. А тут – з одного боку, нічого сенсаційного (бо, все ж таки, не так уже багато людей заперечують факт голодомору або, принаймні, хоча б голоду), з іншого – День пам’яті не є таким само офіційним, як, скажімо, день 9 травня. Та й ту частину суспільства, що вважає трагедію 1932 – 1933 років за звичайний собі голод, що виник із природних причин – дарма, що ніколи раніше в Україні такого не було, - відштовхувати не хочеться. От і вирішила більшість каналів уникнути спеціального розгляду цієї теми, обмежившись повідомленнями про офіційні заходи. Що там пам’ять, що там національні трагедії – заробляти треба!

І майже постскриптум. Поки писався цей матеріал, Верховна Рада ухвалила (щоправда, з деякими корективами) президентський законопроект про визнання голодомору геноцидом. «За» голосували в більшості своїй «Наша Україна», БЮТ та СПУ (навіть попри гнівний виступ проти визнання голодомору геноцидом лідера фракції СПУ Василя Цушка), не голосували в більшості своїй Партія регіонів та КПУ. Напевне, ставлення Олександра Мороза до трагедії 1932 – 1933 років змусило його однопартійців проголосувати саме так. Тим не менше, неможливо відігнати враження: спікер показав Президентові, хто в Україні хазяїн, за ким вирішальне слово, в кого в руках золота акція. Не Президент, а Голова ВР став героєм того парламентського дня. А ще – здається, ще жодного разу після утворення «антикризової» коаліції голосування фракцій, що входять до неї, не було таким розбіжним.

Від «ТК»: У відповідь на цю публікацію ми отримали листа від прес-служби телеканалу «Інтер», у якому йдеться про спеціальні проекти каналу, присвячені Дню пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій. Публікуємо цей текст без змін.