Після «помаранчевої революції» ми маємо свободу слова — це те, що ми точно відстояли. І є всі підстави говорити — безповоротно. Бо ця перемога над несвободою говорити правду, говорити різні правди, давати суспільству всю інформацію зробила нас іншими. І це впертий факт, хоч би які проблеми не засмучували нас сьогодні. Але цього не досить. Нам треба навчитися берегти свободу слова, дорожити нею, а головне — правильно нею користуватися. Це дуже складний і вибагливий механізм. Я відчуваю, що саме з цим у нас є певні проблеми. Досить часто колеги почали запитувати: чи не здається, мовляв, що нині можливе згортання свободи слова? Мені так не здається, але впевнена — спочатку треба поговорити про те, наскільки вона добре розгорнулася. ...
 
Думаю, що в журналістів сьогодні є достатній простір для маневру. Проте в багатьох випадках декому сьогодні бракує того характеру, який був, коли журналісти боролися проти цензури. Ось саме цей запал в журналістів трохи притух. Я часто зараз бачу сюжети на телебаченні, щодо яких в мене виникає питання — чому? Чому журналісти погоджуються на це? Чому проти цього не протестують? Адже в багатьох ньюзрумах є такі завоювання журналістські, як редакційні статути. Чому, так  палко бажаючи мати такі механізми захисту свободи слова, тепер не всі цим засобом користуються? Напевне ще самим журналістам треба себе перелаштовувати на новий лад. Бо свобода — це не один раз не побоятися заради істини втратити роботу. Свобода — це не боятися, не плакати, не просити весь час.

Кілька крупних пригод сталося останнім часом, які викликали тривогу. Безсоромна спроба депутата Калашникова  перешкодити виконанню професійного обов’язку журналістам СТБ, а також ініціатива депутата Кисельова про встановлення кримінальної відповідальності журналістів за наклеп. Це те, про що багато говорили. Я би ще додала сюди безліч ситуацій в регіональних ЗМІ, про які мало хто говорить, але які свідчать, що свою свободу треба виборювати щодня. Ці ситуації свідчать не лише про те, що журналістам дають незаконні вказівки, а й про те, що журналісти їх покірно виконують. Поки що не називаю це тенденцією, але все це є неприємним свідченням того, що люди, які сьогодні скрізь по владних коридорах розставляють своїх, не розуміють, що старі часи вже минули, а деякі з наших колег-журналістів ще теж не звикли ставитися до ситуації саме так. Тому дуже важливо, аби журналісти не зупинялися на своєму еволюційному шляху. Втім, ми з вами сьогодні про це відкрито говоримо, отже свободу не спинити.

Не тішу себе думками про те, що все буде легко і просто у відстоюванні цих позитивних рішень. Але свобода слова — це постійний процес і процедура захисту права на вибір, постійний навчальний процес для суспільства, в якому не буде раз і назавжди встановленого миру, це процес тепер постійний, і до цього саме так і варто ставитися. Без істерики, без ілюзій.   
 
Дело