Сьогоднішні (21 листопада) британські газети майже одностайні у виборі фотографії для своїх перших шпальт – це змучене, привидоподібне обличчя отруєного талієм колишнього агента російської ФСБ Олександра Литвиненка, який в реанімації однієї з лондонських лікарень має стільки ж шансів на життя, скільки і на смерть.

Поруч з його портретом на лікарняному ліжку, де облисілий Литвиненко схожий на пацієнта з променевою хворобою, його фото кількамісячної давнини – ясноокого, усміхненого і бадьорого.
(фото AP та Reuters)

Кілька газетних дюймів перепадає і українському президентові, якого згадують у контексті "імовірної" помсти Москви своїм політичним опонентам. Телебачення демонструє його "до" і "після" іміджі.

А самого Литвиненка, у маленькому світі фахівців-токсикологів, як виявляється, консультує той самий професор Джон Генрі, який одним з найперших 2004 року, лише поглянувши на фото Віктора Ющенка, висловив думку, що його отруїли діоксином.

Передбачувано, що, накидавши фактаж історії з отруєнням у стилі Холодної війни, пояснивши читачам/глядачам/слухачам що таке талій, хто такий Березовський і де знаходиться Чечня, британські журналісти ставлять питання таким чином: а що нам з цього? як це все вплине на нашу країну?

Романтика 90-х і "кінця історії" минула: на Заході більше ніхто не планує зробити з Росії демократичну країну чи переконати її дотримуватися прав людини, чи мати незалежні ЗМІ, чи хоча б запобігати замовним вбивствам політиків/банкірів/журналістів просто на вулицях Москви.

Тепер, виявляється, замовним вбивствам (чи у даному разі – спробам) не можна запобігти і на вулицях Лондона.

Ні, тут чітко усвідомили, що максимум, на що можна сподіватися, - то це мирне співіснування відмінних систем, які оточені системами ще відміннішими і тому – потенційно – небезпечнішими.

Заходові потрібна хоча би часткова співпраця Москви. У палки вимушеної дружби два головні кінці: глобальна боротьба з тероризмом та енергетичні поставки.

В обох цих речах, однаково стратегічних і однаково принципових, як для зовнішньої, так і для внутрішньої політики, Захід не просто хоче, а повинен мати підтримку Росії. Відчуження як варіант не розглядається.

Повертаючись до відверто жахливих зображень Литвиненка, постає питання, наскільки випадковим є саме таке розгортання сценарію з його отруєнням – незавершена, так би мовити, справа. Наскільки спланованим був "неуспіх" операції з ліквідації небажаної особи, хто б цю операцію не організовував? Щоб іншим, як то кажуть, "нє повадно" було?

Миттєва смерть путінського критика у Лондоні теж справила б враження на британський загал, але наврядчи таке, яке матиме образ Олександра Литвиненка з запалими щоками, проваленими очима і крапельницями, прикріпленими до його тіла, який сьогодні позиратиме на мирних обивателів зі сторінок газет.

Конспіративних теорій може бути маса, так само як і припущень про те, кому саме він заважав. Заперечення Кремля, Зовнішньої розвідки Росії і навіть посольства Російської Федерації у Лондоні про причетність до замаху на нього, про те, що це "чиста дурниця", що російські спецслужби після "знищення націоналіста Бендери" фізичним усуненням небажаних осіб не займаються, не міняють головного.

Росіянина, який попросив політичного притулку у Британії, спробували вбити – у спосіб, який вказує на приналежність вбивць до специфічної групи професіоналів – в аптеці талій не купиш. Спробували вбити, швидше за все, якісь інші росіяни.

Таким чином, насильство, бруд і жорстокість російської політики переливаються і на лондонські вулиці, і запобігти цьому британські правоохоронці не можуть – принаймні, у даному випадку не змогли.

Що (і хто) справді стояли за отруєнням Литвиненка – наврядчи стане коли-небудь відомо.

Як сказала в інтерв'ю провідній аналітичній телепрограмі Бі-Бі-Сі дипломат і колишня голова парламентського комітету з питань розвідки Полін Невіл-Джоунс: "Ми ніколи не дізнаємося про справжніх замовників вбивства. Все, що ми можемо зробити на цьому етапі, - це сказати російському урядові, що подібні речі не повинні відбуватися на британській землі."

Не повинні, але відбуваються. Чому?

Бо побудувати стіни навколо Росії не можна. Залізної завіси вже немає.

Іронічно, що саме в "Казіно Роял", який зараз б'є рекорди по касових зборах з аншлагами тиждень поспіль, начальниця Бонда "М" каже: "Мені бракує Холодної війни." Вона, напевно, не одна.

Захід зараз змушений спілкуватися з Росією набагато тісніше, ніж 30 років тому. Змушений, бо реалії світу помінялися. Змушений час від часу "робити пальчиком" за поганий стан з громадськими свободами, за Чечню, але також змушений і купувати у держави всередині держави, Газпрому, газ.

У Британії ще в січні цього року під час післяноворічного газового карнавалу порахували, який відсоток всього спожитого у цій країні газу буде походити з Росії через рік, через п'ять, через десять. Цей відсоток неухильно росте.

Можна називати політику Заходу стосовно Росії безхребетною, а можна, якщо з цинізмом, - мудрою і такою, що стоїть на варті власних інтересів.

Але що далі? Якщо в Лондоні можна пити отруєний чай чи їсти отруєні суші, то, напевно, можна і лежати у калюжі крові у під'їзді житлового будинку з кулевою діркою в голові.

From Russia with love: нагадування - багато чого змінилося, а ще більше – ні.

P.S. Нагадаємо, шо у 2005 році Литвиненко отримав статус свідка у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, і був допитаний українською генпрокуратурою в Лондоні з приводу плівок Миколи Мельниченка.

Катерина Хінкулова, Лондон, для "Української Правди"