Один з найбільш екранізованих російських романів — "Анна Кареніна" Л.Толстого — раніше, як правило, варіювався в жанровому діапазоні від мелодрами до містичного реалізму. Так Сергій Соловйов (після тривалих поневірянь) зняв відносно недавно незрозумілу імпресіоністичну морфій-драму. А ось новітня британська "Анна Кареніна" потрапила під ніж постмодерністів. Майже з тією самою безтурботністю, з якою Анна збиралася в оперу після свого падіння, режисер Джо Райт і сценарист Том Стоппард розіграли толстовський сюжет на театральному кону.

 

На батьківщині Шекспіра, напевно, в кожного в підкірці сидить знаменита приповідка про те, що весь світ — театр. Тож і в новій "Анні" — "усе змішалося". Обернулося гіперумовністю та війною декораторів із натурниками. Саме ця "екранізація" Райта й викликала у світі (в Росії) — хвилю захоплення і шквал протестів. Про фільм нині сперечаються до хрипоти, як про жоден інший (у прокаті). Одні саркастично називають цю екранну "Анну" — найуспішнішою новорічною кінокомедією. Інші, як знаменитий публіцист і критик Дмитро Биков, піддають творців "анафемі" за цинічне знущання британців з російського шедевра. Різною мірою мають рацію практично всі...

 

"Балаганчик" імені Джо Райта — це загальна прикмета тривалої епохи постмодернізму. Це черговий експеримент з адаптації спадщини культури елітарної — культурою масовою. Коли все ще було серйозно, Грінуей був розгромлений за театральні маніпуляції з "Дитям Макона". Нині ілюзій не залишилося. Знімати "всерйоз" драму Кареніної можна тільки в 4D: щоби дотик сукні й запах парфумів...  

Багатошарове соціально-психологічне літературне джерело британські адаптатори звели до водевільної фабули. Але в цій легкій картині, що кружляє й іскриться, на волю таки виривається й чуттєвість, так очевидно осмикувана класиком у власних текстах. І чи варто ремствувати з приводу запозичених у мюзиклу форм, якщо сам початок роману досить помпезний, урочистий і стрімкий, як вихід на губернаторському балі. Усе окреслено різкими й важливими позами — вихід з вагона, поворот голови, смерть-передвісниця, "забрала нареченого"... Все в британців обставлено зі "смаком". Навіть надміру, навіть на межі кітчу. Британці безсоромно перегинають з умовністю. Театр+кіно — під цією подвійною лупою виважені в описах пристрасті стають майже відчутними. Коли на фатальному балі режисер залишає на авансцені Анну з Вронським переплітати руки, мимоволі відчуваєш іскри на кінчиках пальців.  

  

Стоппард вичавлює з Толстого дещо — ключове, а Райт з ігрового кіно дещо — видовищне. Проштампована як "велика історія кохання" — "Анна Кареніна" — швидше, історія блукаючих і заблудлих душ. (Найцікавіше в романі, як на мене, починається з процесу "розкладання", коли Анна потихеньку, а потім дедалі голосніше й голосніше, не без допомоги морфіну, сперечається зі своєю особистістю.)  Одних, як Анну і Вронського, несе назустріч загибелі. Інших, як Левіна, веде в нескінченні пошуки сенсу. При відтворенні виру життя Райта просто "зашкалює" зі зміною декорацій. Іноді, як горезвісний поїзд, вони перетворюються на іграшки маленького Сергійка. А в інші моменти ігнорують театральні стіни й виходять у відкритий космос — на натуру (щоправда, залаковану в кращих традиціях російського лубка).  

  

Саме поруч із такою британською "Кареніною" нинішньому сучасному (який не читає класиків) глядачеві — набагато комфортніше, ніж із психологічним шедевром у виконанні Тетяни Самойлової. Роль Кареніної воістину вигідна "партія" для будь-якої амбіційної акторки. Шкода, минув час Меріл Стріп... Жіночих персонажів з подібним "виміром" — там, де можна грати й красу, і нервовість, й істерику з еротизмом, бути гарною і драматичною (або хоча б виразно дивитися в кадр, кутаючись у песцевий комір, як вийшло в Кіри Найтлі) — у класиці один-два та й годі. Такі Бланш Дюбуа, Настасья Філіпівна, Емма Боварі — вмістилище жіночих суперечностей.  

 

Але в Райта персонажі "змодельовані", підігнані під костюми й декор. Витонченість Найтлі надає цьому "танцю на кістках Толстого" подеколи навіть необхідну грацію. Адже була Анна всупереч "трохи повному стану" — граціозною дамою. Одухотвореності Кареніну, такої несподіваної для упакованого в мундир-футляр Джуда Лоу, надає нескінченна смиренність людини, яка прийняла правила світу. А такий необхідний атракціонному кіно гротеск із лишком відпрацьовує "пшеничновусий" Вронський, який перелітає в ключовій сцені перегонів прямо на коні через рампу — в "глядацьку залу". (Гамлету у виконанні Юрія Дєточкіна дісталося набагато менше — лише перехід на прозу та сигарети "Друг"...) Ця "екранізація" (а точніше, авторська адаптація), від початку приречена на запеклу суперечку (впізнавання—невпізнавання), завжди буває тим кращою, чим далі... від оригіналу. Найкращий Джозеф Конрад у копполівському "Апокаліпсисі", найбільш чеховські "Три сестри" у Маргарет фон Тротта.  

 

…Стоппард із Райтом запропонували свій варіант "розправи" із шедевром. І подібного "звірства" інтелектуали та ревні шанувальники роману їм не пробачать. Очевидно, що вся ця суєта з формотворчісттю абсолютно по-левінськи "ні до чого — все одно закопають...".