Вичерпну преамбулу для щорічного бліц-дайджесту (більш-менш значущих подій-героїв культурного року, що минає) навіває поет Саша Чорний, його «Желтый дом». «Смешной карнавал мелюзги! От службы, от дружбы, от прелой политики - безмерно устали мозги...».

2012-й - рік як рік. Комічний і трагічний. Безнадійний і з іскрами оман. Рік, коли урочисто оголосили про можливості звільнення «культурного продукту» від оподаткування. І рік, коли ми трагічно втрачали декого - кращих з найкращих. 

2012-й - дуже важливий рік для племені майя - не тільки період всенародних страхів-фобій, фатальних передчуттів, а й агресивних технологічних антикультурних суспільних провокацій (на прикладах «мовної» політики, телевізійного репертуару тощо). З огляду на ці обставини - ще одна цитата від того ж таки автора: «Есть парламент, нет? Бог весть, я не знаю. Черти знают! Вот тоска - я знаю - есть...» 

А тепер - по поличках - «культ»-рейтинг-2012 (за версією DT.UA).

Фото Василя Артюшенка

У цій акції, яку звалила на свої тендітні плечі Наталія Заболотна, були явлені великі арт-персони. Куратором нашого бієнале виступила теж світова арт-знаменитість - Девід Елліот. І, треба зазначити, гостям столиці надзвичайно сподобався нескінченний арсенальний полігон у центрі Києва, де можна не тільки виставляти твори примхливого мистецтва, а й на головах ходити. «Євро-2012», під яке частково й підлаштовувалася київська бієнале, не додало відвідувачів цьому проекту. Розраховували на 200 тис., а прийшло приблизно 120 тис. Утім, іміджевий потенціал - вагомий. Згідно з версіями деяких експертів, уся ця гіпервиставка в «Арсеналі» обійшлася батьківщині у 38 млн. грн. (хоча я думав, що дорожче). І навряд чи подібну арт-активність наших першопрохідників можна пояснити лише «сімейним підрядом» (нібито чоловік пані Заболотної - народний депутат). У багатьох відомих дружин чоловіки - депутати. Та не кожна сучасне мистецтво з колін піднімає. 

2. Ступка і порожнеча. Найбільша втрата. Відхід Богдана Ступки в інший світ 22 липня 2012 року - теж «кінець світу». Кінець «світла» високого мистецтва, яке випромінював великий артист і дорога всім нам людина. Відхід таких людей нагадує страшну картину... Коли навальний буревій вириває з корінням - з ґрунту - могутнє, сильне дерево, а згодом на цьому місці утвориться яма. Провалля. Те, яке неможливо нічим (і ніким) заповнити. Бо залишається - порожнеча. Як написав Гоголь, «и то, и это - все уже будет не то». 

З відходом цієї людини від нас повільно віддаляються також... планка високого смаку, незаперечність його художнього авторитету, золоте начало цієї виняткової творчої особистості. 

Трупа його рідного театру і найближчі йому люди - досі (вже майже півроку) - у трагічному заціпенінні і драматичній напрузі... Сльози не висохли. 

Фото з сайту gollandec.at.ua

3. Ахметов і чистота. З багатьох «сильних світу цього» у 2012-му він виділяється помітною любов'ю до прекрасного, до чистого (мистецтва). Кілька справді достойних культурних ініціатив у нашій країні реалізовано завдяки структурам пана Ахметова. Зокрема найдорожча українська театральна постановка 2012-го - «Летючий голландець» Р.Вагнера на сцені Донецької опери (бюджет 3,5 млн. грн. Що характерно:  великі гроші не зіпсували творчого потенціалу проекту (посилаюся на думку довірених колег-агентів-критиків). 

Цього ж року, завдяки підтримці «найбагатшої людини в Україні» (як пишуть ЗМІ), і вітчизняна книжка отримала «запрошення» на великий європейський ринок. Зокрема у Францію, у містечко Коньяк. Як уже повідомлялося, цю шляхетну місію чергового «прорубування вікон» у Європу успішно здійснював у 2012-му письменник Андрій Курков. 

5. «Леопард» на зоні. Черговий успіх у кіносвіті нашого українського «короткого метра». 23-хвилинний фільм 37-річного режисера Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи» був удостоєний «Срібного леопарда» у Локарно (Швейцарія) у конкурсі «Леопард майбутнього». Цей фільм - про Чорнобиль. Про зону відчуження між людьми. Сама назва сприймається як натяк на метафору... На ядерні відходи подеколи перетворюються і самі люди, які опинилися в зоні відчуження, у зоні нелюбові... У планах перспективного режисера - фільм «Плем'я» про глухонімих. Є ще задум, пов'язаний із чорнобильською тематикою. Побажаємо успіхів.

6. Музеї «бойової» слави. 2012-й для матері-історії особливо цінний низкою резонансних музейних сюжетів. Оскільки «музейна модернізація», задекларована Мінкультом, застопорилася на одному - на жіночому підборі. Дами - прекрасні з усіх боків - стали фігурантами неабияких медійних скандалів. І батьківщина нарешті побачила цих героїнь. Кожну в обличчя. Вікторія Ліснича, Влада Прокаєва, Тетяна Миронова, Юлія Литвинець, Марія Задорожна, деякі інші. Жінки жартують усерйоз... Спливали страшні заяви про  50 тис. у.о. у вигляді «хабара». Надбанням громадськості стали неповторні діалоги воркотливих дам. Поки Києво-Печерська лавра зализувала дамські рани і зцілювалася чоловічою любов'ю нового керівника (Любомира Михайлини), Національний художній музей іще шукав украдене - безцінні полотна художника Миколи Глущенка. І шукав нового керівника для свого художнього царства. Під кінець року (напередодні виборів) музейні пристрасті, на щастя, вгамувалися. Експонати застигли в німоті. А нові директори заходилися освоювати нові бюджети. Та разом з тим не закрилася ще одна болюча рана - на музейному тілі - втрата Бориса Возницького. Великого місіонера, великого зберігача. І такого ж великого культурного альтруїста. 

Фото SOTA Cinema Group

7. ДОВГі проводи і короткі зустрічі. Їй - 78. Але вона має гарний вигляд. І знімає хороше кіно. Кіра Муратова, наближаючись до 80-річного рубежу, створює черговий авторський шедевр, який одразу виривають з її рук гінці із провідних міжнародних кінофестивалів. Свіжа прем'єра від Муратової - «Вічне повернення. Кастинг» - відбулася на Римському міжнародному кінофестивалі. Трофеїв не було. Але була захоплена міжнародна преса. І буде подальша фестивальна хода цієї картини про випадкову зустріч двох самотностей (з участю А.Демидової, Р.Литвинової, С.Маковецького, В.Лінецького) престижними екранами планети. Київську прем'єру намічено на березень-квітень наступного року. 

8. Кіно і гроші. У році, що минає, українському «несеріальному» кіно пощастило несказанно. На його потреби уряд виділив 163 млн. грн. І в маємо, як кажуть, майже шість десятків прем'єрних стрічок - різних жанрів, форматів і художніх напрямів. Тільки хто їх бачив? І де все це найближчим часом покажуть (крім вузькоспеціалізованих клубних заходів)? Як виявилося, у нового українського кіно (активно представленого «коротким метром» і великими амбіціями творців) є значно більша проблема, ніж вічне недофінансування. Широкому глядачеві нове кіно не доступне. Бо 20 провідних телеканалів, які невдовзі остаточно оцифрують і безнадійно вульгаризують, не ставлять цю продукцію у свої сітки - навіть глибоко опівночі, навіть над ранок. 

Тим часом у 2012-му в Держкіно заявили про бурхливий розвиток дитячого кіноасортименту (проекти від Віктора Андрієнка та Анатолія Матешка), а також про дофінансування трохи задавненого великого проекту Олеся Саніна «Кобзарі» (бюджет 16,6 млн. грн., початок роботи - 2008 рік). 

Фото з сайту daypicture.net

9. Діти і бізнес. Помітний тренд телевізійного 2012-го - успішні ставки продюсерів «на дітей». Хто поставив, той не програв. На «1+1» великий громадський успіх має талант-шоу «Голос. Діти». Діти, звісно, співають краще, ніж дорослі. І діти, звичайно, набагато щиріші і талановитіші, ніж окремі зірки в складі журі. Горе для нашого народу, коли несправедливо кривдять голосисту дитину, яка не потрапила «у тренд». Тоді й починаються листи трудящих, обговорення в робочих колективах і на форумах. І не тільки тому, що діти - «наше все», а й тому, що в цій темі неминучий елемент «спекуляції»... Як на дитячій творчості, так і на глядацьких емоціях. 

У той час, коли багато хто навіть на допиті не згадає яскравої української пісні останніх років у телеефірах (Білик, Лорак etc. упевнено перепрофільовані на російський ринок), несподівано потішили... знову ж таки діти. 10-річна дівчинка з Одеської області Настя Петрик вдало виступила в Амстердамі на дитячому «Євробаченні-2012», виконавши свою ж композицію «Небо» (у летких білих шатах і хмарах піротехнічного диму). І принесла Україні перемогу. І принесла їй знову ж - черговий головний біль: проводити наступного року цей міжнародний конкурс тут, у нас. Щоправда, після «Євро-2012» з поп-«Євро» вже якось розберуться.

10. Поет і трошки більше. Два лірики залишили помітний слід на поетичних скрижалях 2012-го. Один рече гучно, екстатично, навіть нецензурно. З громадянським поривом і мужнім надривом. Це Юрій Винничук зі Львова. Його «сакральний» текст про «вбивство» однієї нехорошої людини масово постив-перепостив увесь демократичний Інтернет, починаючи з кінця 2011-го по 2012-й(включно). 

Щоправда, до кінця року, що минає, поета нагородили «за прозу». 

А от інший лірик - тиха божа людина. Не лається матом, бо служить дияконом у церкві. І рідко звертається до пейоративної лексики, оскільки викладає школярам українську мову і літературу. Петро Мідянка живе в гірському закарпатському селі Широкий Луг. Далеко. Без екскурсовода не дістанешся. 30 років ця людина трудиться на просвітницькій ниві, сіє розумне, добре, вічне у своїй глухомані. І підносить свої ж Карпати (у своїх же віршах) - до масштабів Всесвіту. Вірші його вигадливі, дивні, елітні. У них багато діалектизмів, іншомовних запозичень. І все ж ці вірші - магічні. Бо це - поезія. А не псевдоактуальна нісенітниця. 

Якимось дивом цей учитель-священнослужитель отримав у 2012-му чимало грошей на своє скромне сільське життя, ставши лауреатом Національної Шевченківської премії. І дуже приємно, що в списку таких-от лауреатів є і достойні - божі - люди. 

Фото Анастасіі Іскрицької 

12. Німий, іще німіший. У 2012-му спалахнула масова епідемія навколо «німого кіно». Успіх фільму «Артист», що здобув «Оскар», став успіхом цілої древньої кіногалузі... Яка раніше виплекала чудових і виняткових кіноідолів початку минулого століття: Мері Пікфорд, Ліліан Гіш, Чарлі Чаплін, Джоан Кроуфорд... Це була якась знакова кіноепідемія. Мистецтво кіно, ніби втомлене від забаганок комп'ютера і необхідності ще більших касових зборів, скривило продюсерам і глядачам німу чорно-білу гримасу. Показало фігу. І довело (вже вкотре): справа не в технології, а в таланті. І в Україні німий кінобум виявився помітним трендом 2012-го. У Києві Центр імені Довженка успішно «реанімував» німе і найважливіше (з мистецтв). В Одесі на місцевому кінофестивалі з трепетом слухали безмовну велику «Землю» Олександра Довженка. А на кінофестивалі «Молодість» головним сюрпризом програми став німий «Шкурник» від вітчизняного виробника 20-х ХХ століття. Фільм, можливо, й нерівний, але живий, кумедний, дотепний і так само сучасний. Оскільки до давнього сюжету про перебіжчика і політичного проститута знову ж таки хочеться приклеїти ще одну цитату із Саші Чорного: «...каждый день по ложке керосина пьем отраву тусклых мелочей!». 

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://dt.ua