Влітку 2011 року Британія вибухнула скандалом: стало відомо, що журналісти наймасовішого видання News of the World (Now) наймали приватних детективів, щоб ті незаконно прослуховували мобільні телефони, зчитували смс-повідомлення, розкривали голосову пошту — і не тільки в зірок артистичного та політичного світу. З’ясувалося, що було зламано доступ до мобільного телефону зниклої 13-річної дівчинки Міллі Доулер. 2002 року її шукала вся країна, а через півтора року її знайшли вбитою. Цинічна поведінка нечистоплотних журналістів і редакторів обурила всі верстви суспільства. Тоді прем’єр Кемерон пообіцяв відкрите публічне розслідування про стандарти роботи ЗМІ. 

Через тиждень недільна газета News of the World, яку у Великобританії читали найбільше (дійсно найжовтіша), проіснувавши 168 років і побивши всі рекорди позахмарними тиражами, припинила своє існування. Головний поліцейський країни — директор Скотленд-Ярду Пол Стівенсон подав у відставку. А за два тижні Кемерон втілив у життя свою обіцянку: не чекаючи закінчення поліцейського слідства, він призначив незалежну комісію на чолі з лордом-суддею Брайаном Левесоном.

Роботу комісія Левесона розпочала в листопаді 2011 року. На все про все їй виділявся рік. Найбільш публічний, і тому найцікавіший для суспільства, період діяльності комісії припав на весну-літо 2012-го. На слухання стали викликати найіменітиших свідків з різних сфер діяльності. Крім того, лорд Левесон розпорядився про пряму трансляцію засідань комісії в ефірі телеканалу Бі-бі-сі.

Наприкінці квітня на запитання членів комісії прибув відповідати сам Руперт Мердок (австралієць з американським громадянством), засновник і власник медіахолдингу News Corporation, куди входять провідні британські газети — авторитетна Times і таблоїд Sun, недільна Sunday Times. Також корпорація володіє 39% телемовної мережі BSkyB, туди ж входила скандальна NoW. Запитання, поставлені Мердоку, стосувалися його стосунків із високопоставленими британськими політиками з метою з’ясувати, як ЗМІ закордонного власника впливали на внутрішню політику Британії. Спочатку його запитали про зустрічі з прем’єр-міністром Маргарет Тетчер у 1979 році, коли він мав намір придбати газету Times. 

Далі мова зайшла про лейбористського лідера Тоні Блера, з яким у Мердока, за його словами, були дружні стосунки, але Блер ніколи не просив про медіапідтримку. А от його однопартієць і наступник на прем’єрській посаді Гордон Браун нібито погрожував Мердоку «війною», коли в 2009-му газета Sun змінила орієнтацію й стала підтримувати торі. Пізніше, в ході слухань, Браун повністю спростував слова Мердока. А Тоні Блер, даючи показання комісії в травні, заявив, що «тісні зв’язки між політиками і журналістами неминучі». 

До речі, створюючи комісію з розслідування, Девід Кемерон не міг не знати, що його в числі інших високопоставлених осіб викличуть на слухання. Проте він комісію призначив, дав їй повну свободу дій, з бюджету на її життєдіяльність було виділено необхідні кошти. Чи міг прем’єр обійтися без призначення такої комісії? Міг. Але тільки не в Сполученому Королівстві. Свобода слова, преси і висловлювань — один із головних стовпів, на яких тримається найстаріша демократія у світі. Це не традиція, це обов’язок, особливо для політиків, які не збираються заплямувати свою репутацію.

Крім усього, прем’єр мав відвести від себе будь-які підозри, оскільки був одним з непрямих фігурантів справи. У 2007 році, коли консерватори були в опозиції, молодий лідер партії Девід Кемерон найняв у прес-секретарі Енді Коулсона, який щойно звільнився з посади News of the World після першого скандалу про прослуховування. 

У червні 2012-го Девід Кемерон прибув у Королівський суд для відповіді на запитання членів комісії Левесона. Від нього хотіли почути коментар із приводу стосунків парламентаріїв і ЗМІ, а також зв’язків консерваторів із корпорацією Мердока News International. Прем’єр-міністр усіляко заперечував укладання будь-якої угоди з медіаресурсами магната. Однак комісії було відомо, що Ребекка Брукс, будучи главою News Int., у жовтні 2009 року послала Кемерону смс-повідомлення, в якому написала: вона «професійно й особисто» виступає на його підтримку. Кемерон не заперечував особистої дружби з Брукс, а послання пояснив рішенням газети Sun підтримати консерваторів напередодні парламентських виборів 2010 року. Сам він нібито не просив редакторів провідних газет про підтримку його партії, лише «натякав» про це, та й то нечасто.

Прем’єр Кемерон також розповів комісії, що в період 2005—2010 років, будучи лідером опозиційної партії консерваторів, провів близько 1400 зустрічей із представниками преси, тобто по 26 зустрічей на місяць. А після переходу у владні коридори таких зустрічей поменшало вдвічі. Він також визнав, що за останній рік стосунки між політиками і ЗМІ погіршилися. А для їх поліпшення, на його думку, потрібно «більше законодавчої ясності та більше дистанції».

Комісія лорда Левесона впродовж восьми місяців розслідувала скандал. Були заслухані показання не тільки політиків і редакторів ЗМІ, а й людей, які постраждали від прослуховування. Ще кілька місяців пішло на складання висновків і рекомендацій. І, нарешті, доповідь (на дві тисячі сторінок) «про практику, культуру та етику роботи журналістів» було оприлюднено. Найбільш спірним і чутливим пунктом у ній стало питання про можливу цензуру.

Лорд Левесон вважає, що висновки його комісії послужать захисту прав жертв зловживань, яких припустилися нечистоплотні журналісти. Ключова рекомендація уряду — створити новий незалежний орган з регулювання ЗМІ, який спиратиметься на нові, суворіші, закони і ними ж контролюватиметься. Такий орган, на думку Левесона, не можна вважати державним регулюванням, оскільки він підпорядковуватиметься незалежній наглядовій раді. І тому преса має погодитися на його створення. Крім того, новий закон про пресу має затвердити незалежну арбітражну процедуру, згідно з якою редакції будуть зобов’язані ефективніше реагувати на скарги громадян. А комісію з розгляду скарг на пресу, яка сьогодні регулює діяльність ЗМІ, запропоновано скасувати. 

Окрему частину доповіді присвячено сумнівним стосункам політиків і преси. Як стверджує лорд Левесон, надто тісні стосунки політичних партій і ЗМІ «суперечать суспільним інтересам». 

Із приводу регулювання преси кардинально розійшлися позиції лідерів коаліційного уряду: прем’єр-міністр консерватор Девід Кемерон — проти, а віце-прем’єр ліберал-демократ Нік Клегг — за. Лідер опозиційних лейбористів Ед Мілібенд також підтримав ініціативу Левесона і закликав до рішучих дій. 

Відразу після публікації доповіді прем’єр виступив із заявою в палаті громад. У цілому він підтримав висновки комісії, однак закликав парламент до обережності в ухваленні нових законів, які можуть призвести до посилення ролі держави в регулюванні діяльності засобів масової інформації та обмеження свободи слова. 

Реакція прем’єр-міністра на висновки комісії здивувала багатьох, навіть деяких членів його партії. Як же це — уряду пропонують у законний спосіб «закрутити гайки» пресі, а прем’єр-міністр (!) — проти. Однак слід зазначити, що Кемерон і перед створенням комісії Левесона заявляв: «Політики не повинні вплутуватися в битву з новинними каналами». Потім висловився за створення незалежної системи регулювання преси, яка має бути ефективною і, головне, «щоб їй довіряла громадськість». Іншими словами, прем’єр демонструє сталість у своїх поглядах і досить уважне ставлення до свободи преси. При цьому його важко звинуватити в популізмі. Оскільки близько половини британців вважають, що пресу повинні регулювати правила, встановлені в судах, а суди, у свою чергу, повинні стежити за дотриманням цих правил. 

Доповідь Левесона починає своє публічне життя — його обговорюватимуть у парламенті, партіях, суспільстві, редакціях і журналістських співтовариствах. Не факт, що новий механізм регулювання преси та її комунікацій із суспільством буде створений і запрацює. Надто принципово ставиться британське суспільство до свободи преси. За словами політичного оглядача Бі-бі-сі Ніка Робінсона, «жоден політик першого рангу не підтримає державну цензуру, не знайдеться жодного великого політика, який виступає за урядовий регулюючий орган». 

Британський медіаринок досить полярний. Тут присутні одночасно й найвищі зразки газетної справи, такі як Financial Times, Times, Daily Telegraph, Guardian, і найбільш низькопробні (а подеколи непристойні) жовті таблоїди — Sun, Daily Mail, Star і колишня NoW. До речі, саме Мердоку приписують пальму першості у зниженні моральної планки масових таблоїдів. Не секрет, що на низькопробний газетний продукт завжди — і двадцять, і тридцять років тому — був попит. Наприклад, на початку 1990-х наклад газети Sun досягав майже 4 млн. примірників, а NoW — близько 5 млн. Слід визнати, що «брудна білизна» і «скелети в шафі» затребувані в будь-якому суспільстві, у розвиненому й нерозвиненому. Різниця в тому, що демократична держава в особі уряду досить чутливо реагує на різні відхилення, пропонуючи правові рамки для преси. І приживаються вони лише в тому випадку, коли сприйняті журналістами й підтримані споживачами. А в демократично слабкій державі все йде самопливом або набуває неадекватних, часом потворних форм. 

У британського драматурга Тома Стоппарда є п’єса «Ніч і день», написана в 1970-ті роки. Критики та журналісти люблять повторювати фразу одного з її героїв: «Я обома руками за незалежну пресу. Я тільки проти цих газет».