Документальний фільм Сергія Буковського «Назви своє ім’я», прем’єра якого відбулася цього тижня у столичному екс-Жовтневому палаці, буде показано не лише в Україні, а й в Америці, Ізраїлі, можливо в деяких інших країнах. Один із продюсерів стрічки — Віктор Пінчук — пообіцяв, що у вітчизняному прокаті проект може з’явитися на початку наступного року — «у тих кінотеатрах, котрі захочуть показати нашу картину».

Прем’єра фільму Буковського ввійде в історію українського кіно двічі. І щоразу — з істотного приводу. По-перше, здається, жоден український фільм досі не збирав на прем’єрі уряд країни майже в повному складі (в екс-Жовтневому в середу ввечері кіно дивилися: В.Ющенко, В.Янукович, О.Мороз, багато інших офіційних осіб).

По-друге, у зв’язку саме з цією стрічкою на пострадянський простір вперше в житті приїхав Стівен Спілберг — «перший режисер планети», на думку багатьох ЗМІ. Ті ж таки ЗМІ вже облетіла фраза Спілберга, коли він щойно зійшов із трапу літака: «Нарешті я вдома!» Як відомо, предки режисера жили в Одесі. І з такої нагоди мерія Одеси заохотила кінометра «за заслуги перед містом», яке він, можливо, бачив тільки в американських снах. Спілберг в Україні затримався недовго. Полетів назад уже в четвер вранці. А в залі екс-Жовтневого він взагалі здавався якимось неземним персонажем. Один із числа найбагатших людей планети, творець найкасовіших фільмів в історії людства сприймався таким природним і органічним, що вже на його тлі багато інших важливих постатей цієї прем’єри видавалися «інопланетянами» — з неврахованої планети.

Спілберг, як відомо, співпродюсер фільму «Назви своє ім’я» (бюджет — 1 млн. дол.). Фонд Шоа Університету Південної Каліфорнії, до якого він причетний безпосередньо (власне, сам його заснував 1994 року), зібрав 52 тисячі свідчень жертв Голокосту в 56 країнах (у тому числі і з України — до картини ввійшли тільки 14 монологів наших співвітчизників). І у всесвітньо відомого режисера вже на київській прем’єрі народилася ідея показати всі ці записи студентам та школярам усього світу, «аби створити розуміння того, що таке Голокост».

Ідея цієї картини в Пінчука і Спілберга виникла ще 2004-го. І всі ці два роки тривав підготовчий і переговорний процес. Спочатку передбачалося, що за проект візьметься відомий російський режисер і продюсер Валерій Тодоровський. Говорили також, що це може бути не документальний, а художній фільм. Потім у проект запросили Сергія Буковського — найвідомішого українського документаліста, автора проекту «Війна. Український рахунок» (інтерв’ю з режисером про картину — у «ДТ», №39). Буковський, з одного боку, виявився «скутий» обставинами формату — інтерв’ю вже були записані і їх належало органічно вплести у тканину майбутньої стрічки. З іншого боку, він зумів знайти і своєрідну авторську інтонацію — повільну, оповідно-розмірену, філософічну, давши можливість «укрупнити» обличчя оповідачів і не затуляти їх привнесеними ззовні прийомами.

Вечір запитань і відповідей (після показу) вів Віктор Пінчук. І в цій «ролі» меценат мав досить переконливий вигляд. Чого варта одна словесна рокіровка. «Ви б не змогли, пане Вікторе, сказати, як суспільству стати більш толерантним?» — запитала глядачка. «А ви котрого з Вікторів мали на увазі?» — перепитав Пінчук.

Але нехай не ображаються на автора цих рядків ані Пінчук, ані Спілберг, ані Ющенко, ані Янукович, ані Мороз, а все-таки головними героями прем’єрного вечора стали... власне, герої картини — свідки й очевидці Голокосту, чиї розповіді ввійшли у фільм Буковського. Їх приїхало тільки шестеро. Ті, хто зміг приїхати. Коли після перегляду спалахнуло світло, зал підвівся. Глядачі підходили до них, брали за руки, щось їм говорили — бо кожному є що сказати.

Дзеркало Тижня