Минулого тижня увага медіа та суспільства вкотре була прикута до теми УПА. 14 жовтня в центрі столиці – що стало вже традиційним для річниці створення Української Повстанської Армії – відбулися марш ветеранів УПА та акції протесту проти нього, влаштовані комуністами, «прогресивними соціалістами» Вітренко та іншими лівими маргіналами. Утім, деякі люди, що були в цей час у центрі столиці, стверджують, що була під час подій ще й третя сила – доволі агресивно налаштована молодь, що називала себе шанувальниками УПА, але трималася окремо від ветеранів.

Катавасія, що її влаштовують так звані «ліві» щороку на Покрову, лише на перший погляд може видатись абсурдною. Насправді вона незмінно досягає своєї головної мети: інформаційним приводом для засобів масової інформації стає не річниця створення УПА, а протистояння «нациків» і «червоних». Релікти радянської доби стають повноправними учасниками дійства, і часто саме на них, а не на ветеранах УПА, зосереджується увага медіа. Вплив цієї ситуації на громадську думку щодо УПА розтлумачувати не треба – він очевидний. Цього року, здається, розуміння цієї ситуації почало з’являтись і в націоналістів, які відмовились брати участь у виставі з «червоними» в одній із головних ролей, і провели свій мітинг на Софійській площі.

У підсумковому випуску ТСН («1+1») 15 жовтня першим ішов сюжет Максима Буткевича – журналіста, відомого своєю активною громадянською позицією, - присвячений саме цій події. Сюжетові передувала підводка Олеся Терещенка.  «У день створення Української Повстанської Армії по різні боки міліцейських кордонів фактично не має тих, хто по-різному воював, замість них – молодші під різними прапорами», - відзначив ведучий. І потрапив у звичну вже пострадянську пастку. «Національне примирення" – незамінні слова в лексиконі кожного українського політика і незмінні слова кожної передвиборчої програми, складність втілення якого стає зрозумілим двічі на рік – 9 травня і 14 жовтня», - сказав він. Чим, власне, дав зрозуміти, хотів того чи ні: для тих, хто святкує 9 травня, 14 жовтня – день скорботи, так само як і для тих, хто святкує 14 жовтня, днем скорботи є день Перемоги над нацистською Німеччиною. Святкувати обидві дати неможливо.

Ще у підводці були такі цілком слушні слова: «Нам не розповідали, що через 2 роки після відносно теплої зустрічі радянського ладу в 39-му більшість західних українців почали його ненавидіти. Адже познайомилися з державним тероризмом, який раніше вже випробували на українцях східних, і вирішили не чекати чогось подібного на голодомор. Нам не розповідали, що українські націоналісти боролися не проти радянських українців, а проти радянського режиму, що співпраця із нацистами була такою ж тимчасовою, як і помилковою, як і радянсько-німецький пакт про ненапад Молотова-Ріббентропа. Що створена у 42-му УПА одразу воювала з нацистами, а потім – із більшовиками, що її осередки існували у Східній Україні, що зважаючи на тамтешні настрої, "упівці" відмовилися від радикального націоналізму на користь лівої демократії, що без підтримки народу Повстанська Армія не могла б воювати аж до середини 50-х років». Але тут же ведучий дав контртезу: «Чи переконає ця справжня історія тих, хто виріс на історії радянській, – невідомо». Адже, справді, подібні слова та подібні аргументи всі, напевне, без винятку українці чули вже неодноразово. А протистояння прихильників та супротивників УПА, роздмухане політиками з метою підвищення своїх рейтингів, як було, так і залишилося.

Переконати супротивників УПА, як видається, мав на меті й репортаж Максима Буткевича. Попри навіть те, що називати все, що відбувалося на Майдані Незалежності, інсталяцією, було навряд чи тактовно. Спочатку коротко – про позицію супротивників УПА, з коротенькою згадкою, що стояли вони не лише під червоними знаменами, а й під російськими триколорами. (Останній характерний штрих, як на мою думку, варто було акцентувати сильніше.) Недовгий синхрон лідера КПУ Петра Симоненка з його вже банальним висловом «посібники фашистів» завершив висвітлення цієї позиції. Подальший пасаж видавав симпатії журналіста до УПА: «Однак питання історичної пам’яті не таке просте, як подає пан Симоненко і його послідовники». Спочатку – синхрон історика Володимира Сергійчука: «Той хто створює і продовжує далі поширювати міфи про колаборацію чи щось подібне з гітлерівцями, хай звертається до документів Комуністичної партії, яка в своїх таємних архівах дала оцінку точну, об’єктивну. Зокрема те що радянські партизани, які сказали що – то, знову ж таки, таємне донесення – що УПА воює з німцями». Далі – кілька синхронів з останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком. На жаль, слова: «Зрадників, – каже пан Кук, – так і карали – нещадно. Але масові вбивства мирного населення були передусім провокативними акціями загонів НКВД» пролунали не в синхроні, їх переповів журналіст між синхронами. Так само було зі словами, які, напевне, вимагали пояснення, якого не було: «Цьогорічна акція шанувальників українських повстанців не узгоджена з всеукраїнським братством вояків ОУН-УПА». А через відсутність пояснень (стосується це, зрозуміло, не лише саме цієї програми) неодноразово доводилося чути від обивателів десь отаке: насправді вояків УПА на Хрещатику не було, це «Наша Україна» та БЮТ завезли ледь не скінхедів, щоб спровокувати громадські заворушення. Ці розхожі твердження ніхто не спробував ні підтвердити, ні спростувати, хоча зі слів очевидців автору відомо, що як ліві, так і праві сили привезли до Києва кількасот молодиків спортивної статури. Фото автобусів, у яких приїхали ці люди, та повідомлення про їх переміщення Києвом з’являлись на сайтах координації прямої дії громадянських активістів (наприклад, Майдан), за якими, на жаль, наші тележурналісти не стежать...

Ще прикметні слова з синхронів Кука: «То, шо роблять оці окремі праві партії, вони це роблять більше з розрахунку такої реклами своєї, програми своєї партії». Воно, звісно, слушно. Але без продовження, без логічного розвитку тема акцій «окремих правих партій» переключила на себе увагу глядачів, затулила для них власне УПА і багатьох із-поміж них змусила ставитися до події несерйозно, як до чогось штучного.

Далі «лікнепівський» характер репортажу став іще наочіншим. «Праві партії твердять, що лави повстанців – це передусім Організація Українських Націоналістів – і не говорять, що партійних націоналістів там було надзвичайно мало. Політичне керівництво здійснювала взагалі не ОУН, а інша багатопартійна структура – Українська Головна Визвольна Рада», - це Максим Буткевич. «Це був свого рода парламент, підпільний парламент, і підпільний уряд, який керував всією визвольною боротьбою, і йому підчинялася Українська Повстанська Армія. А ОУН входило, мало своїх представників в Головній Визвольній Раді. УГВР була створена на то, щоб не була ОУН керівним, тою керівною силою УПА», - це знову Василь Кук. «Вони ніколи не відстоювали інтереси великої буржуазії, оскільки це було їм просто чуже», - це історик Олександр Вовк; цей пасаж видався призначеним спеціально для прихильників комуністів – утім, чи можна їх узагалі в чомусь переконати? Тут, до речі, не зайвим було б звернутись до відомої брошури Петра Полтави «Кто такие бандеровцы и за что они борются», в якій недвозначно засвідчено неприховану лівизну політичної позиції ОУН.

Наостанок було подано синхрон політолога Володимира Кулика: «Ідеться про фундаментальну проблему української ідентичності. Чи це ідентичність і далі радянська, непорушно радянська – зі святкування Комсомолу, зі глорифікацією Щербицького і з повним тавруванням УПА, – чи це ідентичність українська, яка виділяє, так би мовити, український складник, український інтерес і в радянському минулому, і в пострадянському», - виконаний, утім, у характерній для цього політолога стилістиці, малозрозумілій і малопереконливій для пересічного обивателя. На думку Кулика, «справжнє обговорення діяльності УПА громадськістю, а не лише істориками та політиками, поки лишається так само далеким. Вочевидь, є у цьому і провина мас-медіа. Поки не зміниться образ УПА в культурному та медійному просторі, змін чекати годі».

У підсумковому випуску ТСН «образ УПА» вочевидь змінився. І ведучий, і автор сюжету не стали дотримуватися збалансованості, яка в даному разі була б вочевидь штучною й лише сприяла б збереженню протистояння. Та чи переконали наведені аргументи бодай у чомусь людей, які свято вірять: УПА – то злочинці? Те саме визначення «інсталяція», зокрема, дозволяє припустити, що й самі журналісти вірять у це не до кінця. Вони, звісно, зробили добру справу, але не довели її до кінця: їм не вдалось розвести, власне, річницю УПА – знаменну дату української історії – та її експлуатацію «лівими» і «правими» з метою політичного піару.

«Факти тижня» на ICTV того ж таки 15 жовтня занурюватися у передісторію подій узагалі не стали, зосередившисm винятково на «екшн»-аспекті. Перша фраза з підводки ведучої Оксани Соколової завдала тональність усьому вельми короткому повідомленню: «Хрещатик знову став полем бою. Сутичками, бійками з міліцією і метаннями яєць цього тижня завершилася чергова спроба примирити вояків УПА і ветеранів Великої Вітчизняної». Далі йшов коротенький огляд того, що відбулося, з акцентом на тому, що «кровопролиття, на щастя, не сталося», і три нетитрованих синхрони: «Позор, позор, позор, позор!», «Традиційне свято української зброї, українського війська» та «Воины УПА против вояк, которые в годы Великой Отечественной войны…» Словом, «Кто виноват из них, кто прав – судить не нам». Ось типовий приклад неглибокого журналістського підходу, завдяки якому ветерани УПА здаються багатьом підбурювачами, порушниками спокою, що своїми маршами щороку створюють загрозу кровопролиття.

«Подробиці тижня», що вийшли на «Інтері» того ж таки дня 15 жовтня, залишили враження, ніби вони й хотіли висловити свою чітку позицію («Усі ці дідусі добровільно життя клали за наше майбутнє. І в нашому сьогоденні їх би на руках носити», - ведучий Володимир Павлюк), і водночас прагнули зробити це так, щоб вона не надто кидалася у вічі. «Думаєте, буде закон – не буде протистояння і цих політичних паразитів, які піаряться на тому, що хтось погано вчив історію?» - слова того ж Володимира Павлюка, які можуть означати єдине: і ті, хто захищає УПА, й ті, хто проклинає її, однаково погані, бо піаряться; мабуть, краще було б, якби про неї просто не згадували. Принаймні, такий висновок може зробити ваш автор. «Детектор медіа» вже писала про публіцистичну суб’єктивність, притаманну програмі Павлюка. Певною мірою, її проявом було рішення автора програми дати замість інформаційно-аналітичного сюжету про річницю УПА відеоряд без слів, у супроводі відомої пісні «Червона калина». Сама патріотична (властиво, стрілецька) пісня створювала настільки однозначний настрій, що тим глядачам «Подробиць тижня», що є переконаними прихильниками Маркса, Леніна, Вітренко та Симоненка, можна лишень поспівчувати. Сюжет являв собою, безперечно, добрий зразок режисерського та операторського мистецтва, але що ним намагався сказати його автор, як і автор-ведучий програми? Прозорий натяк на те, що війна українських повстанців проти більшовицької окупації досі не скінчилась, вона триває тепер уже на майданно-мітинговому рівні? Але ж люди, що вийшли на Хрещатик протестувати проти маршу УПА – не ветерани НКВС, із яким, як доводить у своїй статті історик Ярослав Сватко, воювали українські повстанці. Чи коректним взагалі є протиставлення істеричних популістів, що привертають увагу маргінального електорату, та сивочолих комбатантів? Це було б хоч трохи виправдано, якби ветерани УПА вийшли на демонстрацію, вимагаючи чогось від влади; але ж ішлося про марш і молебень, який комбатанти влаштовують із приводу визначної дати.

Перевершив усіх, поза всяким сумнівом, 5 канал. Точніше, «Майдан» Данила Яневського, що вийшов в ефір 15 жовтня. Відстоювати честь УПА до студії був запрошений… Олег Тягнибок. Політик, до якого більшість українців, незалежно від їхніх поглядів, не має великої довіри. А отже, політик, чиї слова – будь вони хоч тричі правильні – навряд чи змогли б когось переконати: люди, що ставляться до Тягнибока прихильно, й без того вважають діяльність УПА героїчною сторінкою в історії України. Якщо глядачі програми, де адвокатом УПА був цей політик, і могли зробити якісь висновки, то, схоже, лише такі: супротивники УПА – про те, що армія ця, як і політик, який її захищає, була ксенофобською (після інциденту на горі Яворина Тягнибок міцно асоціюється в суспільній свідомості з антисемітизмом і русофобією) та взагалі маргінальною; прихильники УПА – про те, що в цьому разі гість студії не так відстоював добре ім’я Української Повстанської Армії, як рекламувався на її тлі, робив власний піар на кістках її героїв, бо прихильників УПА вочевидь чи не на порядок більше, ніж прихильників Тягнибока. Слід зазначити також, що очолюване Тягнибоком ВО «Свобода» було одним із головних організаторів мітингу правих сил, що відбувся 14 жовтня.

Але справа навіть не в тім. У традиційному інтерактивному опитуванні глядачам було запропоновано запитання: «Що має святкувати Україна 14 жовтня?» Було два варіанти відповіді: «Річницю створення УПА» та «Річницю Нюрнберзького процесу» Із першим погодилися 83% респондентів, із другим – 17%. Отже, вийшло так, що, якщо святкувати річницю створення УПА, то Нюрнберзький процес – подія, не варта уваги, а то й ледь не негативна? Після того, взагалі-то, будь-які аргументи на доведення того, що воїни УПА не були посіпаками нацистів, були марними. Адже будь-хто міг сказати: навіть прихильний до повстанців 5 канал виставив річниці УПА та Нюрнберзького процесу як альтернативні одна до одної позиції, якщо УПА – це добре, то суд над нацистами – це, виходить, погано. Інакше, як провокацією, таку постановку проблеми назвати не виходить.

Узагалі ж, епіграфом до будь-якої телепрограми, присвяченої проблемі оцінки діяльності УПА, міг би стати вислів Івана Крилова: «А воз и ныне там». Якщо зовсім уже чесно, то, задля економії коштів, кожен із каналів міг би раз і назавжди зняти ток-шоу, присвячене проблемі Української Повстанської Армії, й потім демонструвати його рік за роком у відповідні дати та за відповідних випадків. Ніхто б нічого не помітив – адже й без того дискусії навколо УПА нагадують дискусії часів НЕПу на тему: «Чи є Бог?». Надто вже схожі вони одна на одну. Бо дискусії ці є сперечанням віруючих із невіруючими, точніше, віруючих «за» з віруючими «проти». Тож і аргументація з обох боків, відповідно, залишається незмінною з року в рік, жодної нової інформації чи нової аргументації не додається. Кожна зі сторін примудряється блискуче не чути іншу й виголошувати гасла замість фактів. Причому, з року в рік, з разу в раз одні й ті самі гасла. Супротивники УПА товчуть одну й ту саму воду в одній і тій самій ступі про посібництво окупантам та звірства проти мирного населення, прихильники УПА заперечують ці звинувачення в один і той самий спосіб: цього не може бути, бо цього не може бути ніколи.

А поміж тим, більшість громадян, що ставляться до УПА неприхильно, звинувачують повстанців зовсім не в тому, що вони йшли в бій не з ім’ям Сталіна чи хотіли незалежної України, а не «союзу непорушного». Звинувачення, чи то упередження, ці є куди як менш заідеологізованими. Бо серед людей і досі ходять оповідки про те, як нібито бійці УПА вбивали вчителів та лікарів, що поїхали працювати на Західну Україну з Центру та Сходу. Що вони мало не власноручно за вказівкою гітлерівців розстрілювали місцеве населення. Що голодного 1947 року селяни з Центру їхали на Захід по хліб – і ніколи вже не поверталися. Тобто, звинувачення на адресу УПА полягають зовсім не в антикомунізмі повстанців – а в тому, що ворогами своїми вони вважали не лише компартійних працівників та радянську адміністрацію, а й усе населення Центральної та Східної України. А отже – в цій системі координат – дії УПА ніяк не можна тлумачити як боротьбу за Україну. 

Тож розвіяти упередженість проти УПА можна в один-єдиний спосіб – розставивши крапки над «і» саме в цих больових питаннях. То вбивали бійці УПА вчителів та лікарів чи не вбивали? Чи справді, скажімо, курортників у Моршині не випускали за межі санаторію через небезпеку для їхнього життя, чи то був пропагандистський прийом комуністичної влади? Не політики мали би брати участь у цих ток-шоу, а свідки подій, чи то їхні діти, чи то їхні онуки, що пам’ятають розповіді дідусів та бабусь, а ще історики. І не абиякі, а саме ті, що спеціалізуються на темі України у другій світовій! Не гасла мали б лунати з екранів, а факти та їх обговорення. Не вірять супротивники УПА в те, що армія ця воювала проти окупантів? То нате вам перелік конкретних операцій. Вірять у те, що вояки УПА тероризували мирне населення? То нате вам інші гіпотези – й давайте міркувати, правдиві вони чи ні.

Утім, на рівні гасел теж далеко не все гаразд. Цьогорічні дискусії «до дати» в інтернетівських форумах учергове підтвердили загальну тенденцію: прихильники УПА кажуть про УПА, а супротивники – про поліцаїв, катів та есесівців. Таким є один із наслідків багаторічного домінування радянського варіанту історії, реанімованого пропагандою сучасних лівих радикалів: дуже багато людей щиро вірять, що ОУН, УПА, СС «Галичина» і поліцаї – це одне й те саме. Тож хоч би один захисник УПА взяв і сказав з екрану: «Люди добрі, не плутайте бійців УПА з есесівцями і поліцаями! Це – зовсім різні речі!» Ні, не було такого й немає до сьогодні. Подібна історія – з нібито колабораціонізмом українських повстанців і з багатьма іншими ідеологічними брехнями, які ніхто не поспішає предметно і обґрунтовано спростовувати. І в цьому виявляється загальна риса нашого політичного телебачення: учасники дискусій не вміють і не бажають слухати закиди опонентів та реагувати на них. Усі віддають перевагу читанню заздалегідь заготованих загальних лекцій «ні про що»… Поодинокі спроби поглянути на ситуацію критично й розірвати зачароване коло, робили деякі медіа – наприклад, «Українська правда», - але нічого схожого на телебаченні ми не дочекались.

Боюся, що ток-шоу про УПА так ніколи й не вийдуть за межі формату дискусій віруючих із невіруючими. Тим часом, інформаційні служби й не думають відводити свої камери від маргінальних тусовок під червоними та російськими прапорами і фокусуватись на тому, про що, власне, повинні згадувати 14 жовтня – драматичній історії українського війська, що боролось за незалежність і свободу. Вони й далі слухняно працюють на громадських засадах піарниками «прогресивних соціалістів» та їм подібних, доносячи до глядачів їхні меседжі, допомагаючи їм комунікувати зі своєю цільовою аудиторією. І виявляються, за деякими винятками, абсолютно неготовими до серйозної роботи над темою власне УПА. Можливо, вони дотримуються позиції, висловленої депутатом від Партії регіонів Михайлом Чечетовим? Дозволю собі навести цю блискучо цинічну цитату:

«Партия регионов считает, и мы неоднократно об этом заявляли, что проблему воинов УПА сегодня поднимать крайне неуместно, поскольку, затрагивание этой проблемы, отдельные комментарии, которые звучат из уст очень высокопоставленных политиков, государственных мужей, они способствуют не консолидации общества, а его расколу. Мы считаем, что через семь-восемь лет эта проблема отпадет сама собой. Как уже сегодня никто не делает актуальной проблему празднования 7-8 ноября - годовщины Великой октябрьской социалистической революции. Время лечит все раны. Нужно просто быть терпеливее и не форсировать историю».

То що ж, чекатимемо, поки час «загоїть рани», забравши з цього світу останню тисячу комбатантів УПА? Схоже на те. Та проблема, на жаль, не відпаде – ми лише втратимо останню нагоду розв’язати її з честю і гідністю.