«Краще не брехати!» - журналістська ініціатива, у рамках якої відомі журналісти та медійні діячі України діляться зі студентами факультетів журналістики – майбутніми акулами пера – своїм досвідом протистояння цензурі та відстоювання високих професійних стандартів. «Детектор медіа» вже розповідала, як пройшли перші лекції за участю Єгора Соболєва, Іванни Коберник, Сергія Гузя, Наталії Лигачової та інших. Цього разу про лекцію, що відбулась у Запоріжжі 29 вересня, розповідає декан факультету журналістики ЗНУ Володимир Манакін.

Цієї зустрічі на факультеті журналістики Запорізького національного університету ми чекали. Хвилювалися. Нарешті відбулося. 29 вересня у переповнену величезну (на 150 місць!) академічну аудиторію увійшла зіркова трійка ведучих: Марічка Падалко, Іванна Коберник, Єгор Соболєв (головний модератор проекту). Усі з різних телеканалів, але об′єднані спільною метою та програмою поїздки. Але про це пізніше.

Чого насправді спочатку ми, студенти та викладачі, чекали? Звичайно, просто радості від психофізичної матеріалізації телезірок. От вони тут, поруч, а не за склом телевізора. Можна побачити профіль, ходу, поспілкуватися, щось запитати. Наприклад, в якому будинку живе Єгор Соболєв і як чоловіки відомих журналістів-жінок ставляться до їхньої виснажливої праці...

Але наші бажання виявилися біднішими, ніж результат. І, повірте, це не японський прийом самоприниження задля піднесення у похвальбах візаві. Після вибуху вулкану емоцій, який значно підняв температуру  взаємної довіри, почалося найголовніше, чого ми не очікували, принаймні в такому форматі й у таких дозах. Єгор Соболєв попереджав, що вони їдуть із спеціальною програмою журналістського семінару-тренінгу, присвяченого проблемам корупції. Але що це буде робота зі студентами протягом майже 8 годин поспіль і практично без перерв!!! Ми теж маємо власні „академічні гастролі” по університетах, запрошуємо світил науки до себе. Проте на таку потужність працюємо не завжди і не усюди. Може, це запорізький дух вплинув?  Хортиця?! (зауважу, не «Хортиця» в лапках, бо це дещо інше). Найголовніше, що студенти до останньої хвилини залишалися в хорошій формі: працювали, думали, доводили щось своє. Одне слово, жили у спільному будинку думки, який на їхніх очах та за їхньою участю створювала команда відомих журналістів.

Що ж відбулося? Чим, окрім своєї матеріалізації в стінах університету, вразили нас столичні журналісти? І чому, крім захоплень, деякі наші викладачі відчули ще й смуток? Спробую пояснити як декан факультету і просто викладач із чвертьвіковим стажем роботи.

Зараз вища  школа завзято експериментує з Болонською системою. Межі, як завжди, ми не відчуваємо: йдемо напролом до європейської моделі, погано розуміючи, що ж воно таке. Затьмарюємо систему оцінювання кредитно-модульними формулами, „перешиваємо” навчальні плани на кшталт європейських, щоб „все було по-іностранному, по-їхньому”. Проня Прокопівна із Голохвастовим можуть відпочивати. Проте саме наші журналісти, з повним розумінням власне наших проблем і стереотипів життя показали те, до чого нам слід прагнути і як працювати зі студентами.

Протягом останнього року ми з викладачами нашого факультету брали участь у Програмі «Бі-Бі-Сі Траст», де нас намагалися навчити по-новому працювати з майбутніми журналістами. Основне – це збільшення практичної частини навчання, проведення тренінгів, ролевих ігор та под.  Це все корисно. І ми про це знаємо і без них. Я сам як викладач і науковець бував і працював в різних університетах світу, в тому числі у США, Британії, Китаї… І я знаю, як там навчають студентів і який їхній рівень. І можу сказати, що наші студенти в цілому набагато цікавіші як особистості. Це закладено на глибинному історико-генетичному та ментальному рівні. Українська нація спочатку свого існування формувалася як нація освічена ще з часів Володимира Великого.  А іноземні колеги пропонували нам свої, а не наші рідні стереотипи сприйняття журналістських реалій. Повчитися є чого, оскільки кінцева мета – вироблення якісного інформаційного продукту, який за стандартами може конкурувати із світовими зразками. І було таке відчуття, що нас посадили в їхні мерседеси, а ми поїхали по наших дорогах та й ще заправились нашим бензином. Машина іноді глохла, і ми не розуміли одне одного.

Інша справа, коли наші рідні Марічка Падалко, Іванна Коберник і Єгор Соболєв кермують нашими авто, їдуть по наших дорогах і з нашими пасажирами, які всі разом перебувають у єдиних дуже пострадянських умовах соціального і політичного безладдя, а журналістика – у намаганні звільнитися від  залежності своїх годувальників. Для того, щоб на собі відчути ці реальності, наші гості в ході семінару-тренінгу створюють відповідні групи студентів, які мають висвітлити певну інформацію з позицій різних ЗМІ: державних,  комерційних та незалежних. Студенти щиро і безпосередньо роблять усе потрібне, спираючись на очевидні реалії запорізьких ЗМІ, які чітко поділяються на зазначені категорії. Усе, як в житті. І нічого вигадувати зайвого.

Наступне завдання – відстояти власні позиції щодо інтерпретації негативних фактів, наприклад, екологічної ситуації в місті та області. Студенти в ролі журналістів наполегливо пропонують власну правду, а наші модератори виконують іншу функцію – досвідчених бюрократів від журналістики, заперечуючи вихід такої інформації в ефір. Типова ситуація, в якій студенти поки що програють, оскільки ведучи набагато краще знають, напевно, з власного досвіду, які перешкоди можуть бути і є на шляху правдивої інформації.

В результаті спільними зусиллями, дедуктивним методом вимальовується загальний алгоритм подолання корупції в ЗМІ, модель співвідношення правдивої та брехливої інформації в різних за ступенем залежності інформаційних джерелах. І все це з конкретною проекцією на вітчизняну, а не запозичену журналістську реальність.

Студенти в захопленні. Тепер вони хоч трохи знають, що їх чекає в майбутній професії. Викладачі трохи розгублені. А чи співпадає усе це з нашими академічними лекціями та семінарами? І як нам тепер працювати зі студентами, які пройшли такий тренінг? Джина з пляшки випущено. Його тепер не заштовхаєш назад, хоч би і хотілося. Природа журналістської професії вимагає змінити акценти у навчанні і не поступово, а вже зараз, після побаченого і почутого, максимально переходити на інтерактив, живі дебати, і разом зі студентами формувати їхні (а почасти й свої!) професійні навички.

Це була тільки перша зустріч в такому форматі роботи. Я дуже хочу, щоб наша співпраця продовжилась. Ми вже домовились про весінній семестр, який має принести більш плідні результати. Студенти до цього готові, а ми докладемо усіх зусиль, щоб розпочате відтворювалось в нашій роботі. Це буде нескладно, оскільки майже 30 відсотків викладачів факультету – практикуючі журналісти, а сам факультет молодий і творчий.

Непростими для з’ясування є теми журналістської етики, психологічної сумісності з інтерв’юерами,  новинної журналістики, піару в різних його аспектах, медійного права відносно європейського та українського законодавства та багато інших, які складають основи журналістського фаху і чого в межах академічних курсів без участі журналістів-практиків навчити неможливо.

Лишайтеся з нами, не похитніть віру у вас як зразкових журналістів, яка зміцнилася після зустрічі з нашим студентським братством. Ми вам щиро дякуємо. Ми любимо вас. 

Від імені студентів, викладачів та від себе особисто,

доктор філологічних наук, професор,  декан факультету журналістики Запорізького  національного університету

Володимир Манакін   

На фото – Іванна Коберник (ICTV) та Марічка Падалко («1+1»).

Фоторепортаж з лекції.