«Считаю, надо брать на вооружение. Пиарщики, идите на х..», - такими словами в Facebook прокомментировал главный редактор forbes.ua Леонид Бершидский заявление The New York Times, в котором издание манифестировало отказ от практики согласования интервью и цитат.

Суть заявления: 20 сентября главный редактор The New York Times Джил Абрамсон обнародовала служебную записку, в которой писала о том, что источники и пресс-службы в своих требованиях согласования цитат заходят слишком далеко. В отдельных случаях это мешает работе журналистов. Кроме того, у читателей складывается ошибочное представление, будто издание позволяет источникам влиять на содержание публикаций. Исключения будут сделаны только в тех случаях, если без согласования источник не разрешает публиковать важную информацию. Каждый такой случай должен согласовываться с редакцией отдельно. Кроме того, разрешается сверка с источником по инициативе автора.

Как известно, от практики согласования цитат также отказались редакции National Journal и агентство Reuters.

В Украине же согласование интервью прописано в Законе «Об авторском и смежном праве» (так называемая «норма Томенко»), согласно которой интервьюер и ньюзмейкер трактуются как соавторы текста, являющегося, в свою очередь, продуктом авторского консенсуса. Исключение составляют лишь случаи, подпадающие под юрисдикцию закона «О доступе к публичной информации», который трактует как публичную информацию, а следовательно такую, которая не нуждается в согласовании, комментарии государственных чиновников.

Как украинские редакторы и пиарщики отнеслись к заявлению The New York Times? Готовы ли украинские журналисты отказаться от согласования интервью с ньюсмейкерами? Готовы ли к такому шагу ньюсмейкеры и пиар-консультанты?

С такими вопросами «Редакторский портал» обратился к людям, играющим по разные стороны СМИ-баррикады журналистам, редакторам, ньюзмейкерам, специалистам по пиару.

Благодарим за ответы: Олега Хоменка, Олексу Шалайского, Наталью Красненкову, Татьяну Яицкую, Ларису Денисенко, Ярину Ключковскую, Оксану Форостину.

Олег Хоменок, старший советник по вопросам медиа Internews Network, медиатренер и медиаконсультант

Я целиком разделяю позицию The New York Times, в особенности в том, что касается интервью публичных лиц. Ответственность журналиста за точное воспроизведение сказанного не следует подменять желанием политиков править собственные слова, сказанные официально.  При этом в журналистской практике могут быть случаи, когда сверка ответов необходима для сохранения точности информации после интервью на сложные или узкопрофессиональные темы, и такая работа не является добровольным актом цензуры. Также такие случаи возможно необходимы в ситуациях, когда журналист берет интервью у пострадавших и жертв преступлений: находясь в состоянии стресса, человек не всегда может адекватно отвечать на вопросы. Но это больше из области журналистской этики.

Олекса Шалайський, головний редактор сайту «Дзеркало тижня. Україна» dt.ua

Рішення The New York Times цілком зрозуміле. Якщо говорити про Україну, то в наших реаліях в 99% випадках після узгодження інтерв'ю можна викидати в смітник. Не читаючи. Бо там завжди буде покреслена вся конкретика, вставлений позитивний абзац про вище керівництво, а мову викладу змінено на суху канцелярщину.

Тому багато журналістів, дізнаючись, що інтерв'ю треба узгоджувати, його взагалі не бере. Або ж друкує відповіді, незважаючи на заборону, хоча це буває дуже рідко. Зрозуміло, що ідею NYТ підтримують всі журналісти і не підтримують «голови, що говорять». Зважаючи на позицію останніх, якихось позитивних змін в законодавстві очікувати не доводиться. Єдиним мінімальним шансом поступово втілити цю ідею в життя є Закон «Про доступ до публічної інформації». Адже під час його прийняття в законодавчу норму дописали, що узгоджувати не треба те, що стосується публічної інформації.

Наталья Красненкова, директор компании социальных коммуникаций PR-House

Несогласованные цитаты спикеров - это большая ответственность! Я «за» несогласование цитат при условии тщательной подготовки материалов, глубинного понимания темы, о которой пишешь, внутренней ответственности и внимания журналиста и редакции к деталям.

Если наши журналисты не захотят согласовывать цитаты спикеров, они должны понимать, какую ответственность они понесут перед читателем и зрителем за поданную информацию.

Думаю, в существующих украинских реалиях, журналисты подсознательно не хотят отмены этой нормы. Потому что пока что можно переложить на спикера всю ответственность. Иногда можно даже не сохранять аудиофайл с интервью и не перепроверять фактаж. На мой взгляд, вычитывать комментарий - не цензура, а помощь журналисту. Если журналист в такой помощи не нуждается - прекрасно. Пусть он сам делает свою работу. Но делает ее качественно

Из нашей практики, журналисты именитых деловых СМИ регулярно путают млн и млрд, IPO и SPO. Про названия компаний я даже не говорю... Гендиректора АНТК им. Антонова Дмитрия Киву в «Голосе Украины» однажды назвали экзотическим фруктом киви. Думаю, что не со зла, а просто по невнимательности. Если бы он вычитал свои цитаты перед выпуском, то обратил бы внимание на правильность написания своей фамилии.

Однажды журналистка российского издания брала комментарий юриста по телефону. Комментарий не согласовала. На следующий день этому юристу звонили коллеги и судьи с вопросом: «Ты что, Конституцию не читал?» Нужен ли юристу комментарий, в котором он выглядит непрофессионалом?

Украинское телевидение, кстати, цитаты и сейчас не согласовывает. Буквально на днях у нас был случай, когда журналисты одной программы взяли интервью у адвоката по ситуации с коррупцией на коммунальных рынках и смонтировали синхрон так, что адвокат в нем утверждал, что получение черного нала от работы рынка законно. Журналистка просто торопилась и вырезала свой уточняющий вопрос.

Татьяна Яицкая, главный редактор журналов «Теленеделя» и «Истории звезд»

Журналисты развлекательных изданий, как правило, в последнюю очередь проверяют правильность фактов, имен, дат. Для них главное - скорость, идея, эксклюзивность, эмоциональная составляющая материала, стилистика, в конце концов. Порой и автор так горит желанием «облагородить» интервью или цитату не всегда красноречивого собеседника, что получается серьезное искажение мыслей.

Поэтому я «за» факт-чек. Иногда просто необходимо, чтобы ньюсмейкер просмотрел материал и указал на какие-то неточности или детали, которые могут обидеть его семью, коллег или вообще жителей планеты Земля. Конечно же, я против переписывания интервью и материалов пиар-менеджерами, согласования с ньюсмейкерами заголовков и авторских подводок. Мнение автора материала не должно контролироваться ньюсмейкером, однако в свою очередь мнение автора не должно унижать и оскорблять его героя.

Инициатива The New York Times грамотная, но у нас не  всегда реализуемая. К примеру, если мы говорим о семейных тайнах со скандальной рок-звездой, которая сегодня откровенна, а завтра подает на вас в суд, то электронное «ОК, статья нравится» придется очень кстати.

Долгие годы я доказывала представителям знаменитостей, что юмор, простая речь без академических оборотов и прочие речевые атрибуты живого человека их подопечным пойдут только на пользу. И что читатели - кем бы их кто ни считал - все равно догадаются, что певичка с внушительным декольте никогда не станет изъясняться, как Достоевский. Хочется, чтобы ньюсмейкеры и их пиар-менеджеры поняли: не надо казаться лучше - надо быть настоящими. А для этого переписывать и корректировать нужно только фактические ошибки.

Лариса Денисенко, письменниця, колумністка, юрист

На мій погляд, змальовану ситуацію можна назвати сутичкою свобод висловлювань. Справа в тому, що цілком можна зрозуміти кожну зі сторін. І ньюзмейкер, і журналіст відповідальні перед аудиторією, але ньюзмейкер є більш вразливою стороною щодо власної репутації, журналіст майже завжди має нагоду відійти у тінь. Втім, не можна заперечувати того факту, що майже всім ньюсмейкерам подобається сприйматися розумнішими, ерудованішими, сміливішими, дотепнішими...

Звичайно, той, хто дає інтерв'ю або публічно виступає, має усвідомлювати, що його слова можуть дійти до широкої аудиторії саме в тому вигляді, що ним вони випущені у простір. Й не треба потім дорікати диктофонові.

Але тут виникає питання - видирання цитат з контексту. Цим можуть зловживати всі. Інтерв'ю так чи інакше редагується, і, власне, журналіст може наполягати на своєму розумінні контексту, скорочувати, переставляти питання-відповіді, жонглювати вимовленими словами; але тільки автор власних слів достеменно знає (хоча не завжди), що він мав на увазі. Іноді заради яскравого матеріалу виникає спокуса пограти чужими словами. Наочним прикладом таких зловживань, на мій погляд, є робота сценарних груп ріаліті-шоу. Героям залишають їхні репліки, але слова можуть сприйматися вже спотворено.

Видрані з контексту цитати схожі на шматок шкіри, перепрошую за натуралізм. Шматок шкіри є шматком шкіри, невідомо чия вона - чоловіча, жіноча, з литки, руки, уражена або здорова. А це - важливо. Яка то була шкіра, чия, звідки. Аудиторія, до котрої донесеться видерта цитата (шматок шкіри) про це не знатиме. Про це знатимуть тільки той, чия ця шкіра, той, хто видирав цей шматок, а також фахівці-експерти. Що залишається аудиторії? Приймати все на віру? Що залишається ньюсмейкеру - звертатися за спростуванням або напряму звертатися до суду? Що залишається журналісту? Пам'ятати, що тільки він має можливість донести цілісну картину світу, а не видертий шматок шкіри.  Напевне, що так.

Ярина Ключковська, директор з корпоративних комунікацій та соціальних програм «Майкрософт Україна»

Процес отримання цитат чи інтерв'ю організовано таким чином, що останнє слово - за журналістом. Коли матеріал вже опубліковано, цитованій особі пізно розмахувати руками, навіть якщо журналіст некоректно передав її думку. По суті, спікер повинен покладатися на професіоналізм і чесність журналіста.  За умов, коли всі довіряють усім, питання про перевірку не стоїть. Але в дійсності спікер хоче мати гарантії того, що його слова не буде спотворено - навмисне чи ненавмисне. У моїй 17-літній практиці були і елементарні випадки, коли у процесі усушки і утряски коментарів і цитат мільярди перетворювалися на мільйони, долари - на гривні, а терміни набували абсолютно нового, досі нікому не відомого значення. Проте був випадок і коли журналіст, загубивши аудіозапис інтерв'ю, просто придумав відповіді на свої питання, приписавши їх речникові. Як читач і як фахівець, я з великою повагою ставлюся до заборони показувати речникам матеріали до публікації. Зазвичай, прийнявши такі правила, медіа тим самим беруть на себе відповідальність за те, що викладена інформація відповідатиме дійсності. Але чи багато в Україні таких медіа і, зокрема, таких журналістів, яким можна так беззастережно довіряти? Такі, безперечно, є, і це класні журналісти і поважні медіа. Проте, на жаль, практика показує, що вони в меншості. Мабуть, як і в меншості речники чи PR-фахівці, які ніколи не гребують нагодою перекроїти цитати до невпізнанності, вихолостивши їх до пустопорожніх витягів із маркетингових брошур. Тому ці стосунки потрібно якимось чином регулювати. Вимога затверджувати прямі цитати - непоганий робочий компроміс.

З іншого боку, це далеко не найбільша проблема на сьогоднішній день. Набагато страшнішим є обсяг «джинси», яка буквально затопила ЗМІ. Набагато більше мене хвилює засилля «копіпасту» і відсутність найменшого бажання перевірити інформацію, яку видання передруковують. І абсурдні редакційні правила, які не дозволяють називати посад та місця роботи речників, на яких посилаються у новинах, так що глядачі чи читачі навіть не уявляють, чию думку їм подають як авторитетну. Я готова уступити право затверджувати прямі цитати, якщо стандарти журналістики у нас будуть хоча б такі, як у The New York Times.

Оксана Форостина, заступниця відповідального редактора часопису «Критика», відповідальна редакторка інтернет-проекту «Критичні рішення»

Одразу мушу зробити дисклеймер: я віддавна є фанаткою The New York Times, для мене це радше релігійна приналежність, ніж газета. Віднедавна ми також тісно співпрацюємо із The New York Times News Service & Syndicate, зокрема за його посередництва стали ексклюзивними партнерами The New York Review of Books в Україні.

До слова, The New York Times і раніше зазначало після статей, якщо пряму мову у матеріалах надсилали на авторизацію та вносили правки. Саме цієї практики і ми дотримуємося у нашому новому проекті «Критичні рішення».

Водночас, боюся, що в теперішній українській ситуації обговорювати нову політику The New York Times щодо авторизації цитат - це приблизно те саме, що в Екваторіальній Африці обговорювати підходи до сертифікації французьких сирів. Розмова від того менш цікавою не стає, але предмет все ще далекий від місцевого раціону. Американський журналістський контекст відрізняється від європейського, що вже казати про Україну. Насамперед ми говоримо про країну, де сам підхід до суперечливих ситуацій з медіа визначає Перша поправка до Конституції. Це засновок, далі можна довго говорити про престиж професії, суспільний запит до медіа тощо.

Щодо мотивації The New York Times, то я поділяю це занепокоєння: всюди посилюється інститут медіа-супроводу інституцій та їхніх речників та дорадників і послаблюється інститут преси. Я працювала «по обидва боки», й таки вважаю, що в інтересах суспільства - сильніша, престижніша та краще оплачувана журналістика, а не, відповідно, прес-служби та агенції. В Україні це важливо ще й тому, що останні канібалізують перші, переманюючи найкращих у професії.

Повертаючись до України: у нас не тільки знесено правові підвалини держави конституційним переворотом 2010 року, у нас логіка не діє. Після «покращення» з усіх певних засновків нам лишили хіба гравітацію - й на тому спасибі. У країнах, де працює не тільки гравітація, а й логіка, коли син депутата б'є жінку, а потім самого депутата журналісти ловлять на «залагодженні» цієї справи в оплачений платниками податків робочий час, для нього це означає щонайменше завершення політичної кар'єри. У нас він не тільки не йде вирощувати хризантеми, але й позивається до журналістів та повчає їх стандартам професії. Тому в нашій ситуації слід робити ревізію нових підходів, виходячи з того, чи вони посилять безпеку журналістів, безперешкодне виконання своїх професійних обов'язків та дотримання професійних стандартів.

Вразливою стороною у будь-яких конфліктах є журналісти. Співрозмовники можуть відмовитися від своїх слів, якщо це починає загрожувати їм неприємностями, та, як кажуть, «перевести стрілки» на журналістів. Зі свого досвіду можу сказати, що колись вдалося залишитися третьою особою, а не відповідачкою у суді тільки тому, що зберегла не тільки аудіозапис інтерв'ю, але й роздрук з помітками відповідача (той галантно хотів розділити відповідальність за свої слова зі мною). Щонайменше одну подібну ситуацію можу пригадати з досвіду колег. Тож авторизація в наших умовах щонайменше вберігає журналістів від неприємностей. Водночас, необхідно звикати до того, що авторизація не є обов'язковою за замовчуванням, натомість наслідком дотримання інтересів обидвох сторін, а не одної. 

Підсумовуючи: засадничо нову практику The New York Times можна вітати, і то стоячи. Щонайменше, це ознака професійної майстерності чи не найкращого в світі ньюзруму. Боюсь, в Україні до її практичного застосування ще потрібна робота двох журналістських поколінь, за умови, що суспільство також, як люблять казати наші західні друзі, робитиме домашні завдання.

Редакторский портал