Президент Віктор Янукович підписав закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури». Як сказав керівник Головного управління в питаннях судоустрою Адміністрації президента Андрій Портнов, закон містить положення, спрямовані на оптимізацію й скорочення наявних повноважень органів прокуратури. І додав, що «в той же час Президент вважає, що цей крок є важливим, але недостатнім для завершення реформи прокуратури. Тому під керівництвом глави держави продовжує свою діяльність робоча група, що має подати до парламенту пропозиції стосовно системного й докорінного реформування прокуратури. Подальші напрацювання будуть обов'язково направлені на експертизу до європейських інститутів».

Останнє зауваження чиновника має цілком конкретного адресата. Генеральний секретар ради Європи Торб'єрн Ягланд нещодавно в інтерв'ю виданню Тиждень.ua констатував невідповідності у використанні виділених 22 млн євро на судову реформу в Україні. Там же він зауважив, що повноваження прокуратури надто великі і їх украй необхідно обмежити. Не встигла Європа сказати «треба», як наша влада відповіла «зроблено». І це начебто є підтвердженням того, що українська влада нехай і повільно, але рухається курсом на демократію й прогрес.

На перший погляд, дуже навіть гарно, настільки, що в цю казку, що начебто стала бувальщиною, навіть страшно повірити. І для цього є причини. По-перше, суспільство настільки не довіряє владі, що будь-які її дії виглядають непереконливо. Президентові легко підписати. Як казав класик, підписав й позбувся клопоту. Набагато важче втілити це в життя. В умовах тісної змички прокуратури, судів один з одним і всевладдя телефонного права будь-які закони, навіть найкращі за формою й змістом, перетворюються на відверте знущання.

По-друге. Неможливо правою рукою впроваджувати демократичні норми, нехай і формально, а лівою вести тотальний наступ на них у свободі слова. Прокуратуру обмежили, принаймні на папері, а хто захистить від кирєєвсько-вовковського правосуддя. Підписуємо закон про обмеження, а слухняна президентська агресивна більшість ухвалює закон про наклеп, що прямо суперечить не просто європейським нормам, а рішенням Європейського суду з прав людини. До речі, вони є частиною нашого законодавства.

Закон про наклеп має кілька функцій. Одна пряма - залякати журналістів і убезпечити корумпованих чиновників і рейдерів від неугодних їм публікацій. Можна мати на руках тонни викривальних документів, але такий же корумпований суддя просто не звертає уваги на них. У найкращому разі їх внесуть до протоколу судового засідання. Тому посилання регіоналів на необхідність писати документально підтверджену правду в таких умовах виглядає відвертим лицемірством.

Друга - прямо не декларована функція - перевірити наскільки журналістське співтовариство протестуватиме. А раптом злякається й проковтне. Чого на світі не буває.

Третя - показати, що несумлінних і зухвалих бояр є кому зупинити. Гарант на посту й не допустить. Про що довго й гарно переконувала Ганна Герман з телеекрану. Як у випадку закону про мову, в такі запевнення, знаючи нашу владу, не віриться.

Четверта - вже для закордону. Поки ви даєте гроші, як на реформу прокуратури, й не надто контролюєте, як їх витрачають, ми готові ухвалювати закони в блискучій європейській упаковці. А якщо грошей немає, даруйте. Робитимемо, що хочемо з нашими журналістами й з іншими, хто має стосунок до ЗМІ. Як говорить французький вислів, без грошей відчуття слабшають.

Узагалі, лицемірству й зухвалій брехні депутатів від Партії регіонів та їхніх посіпак від комуністів до народників межі немає. Знову в хід ідуть байки про те, що хтось проголосував карткою Єфремова без його відома. Литвин стверджує, що закон ухвалено не буде. Олійник співає пісню, що кримінального переслідування за наклеп не має бути й так далі до безкінечності.

Просто смішно, коли Рінат Ахметов або його картка голосує за ухвалення закону про наклеп, а газета «Сегодня» приєднується до протестів проти ухвалення сумнозвісного закону. Припускати, що це дійство відбувається без відома й високого благословення - сама наївність. Звідси можна зробити два висновки. Або Рінат Леонідович переживає за наслідки для своїх видань і журналістського персоналу, або все це є політтехнологією. У перше не віриться, друге дуже навіть можливо.

Якщо спікер Литвин так проти закону про наклеп, то чому він його, порушуючи регламент, поставив на голосування і його фракція практично в повному складі за нього проголосувала? Чергове лицемірство й відверта брехня. Про комуністів не говоримо. Вони завжди були ворогами вільної преси, з них нічого не візьмеш.

Якщо взяти за аналогію всю історію ухвалення закону про мову, то можна з упевненістю стверджувати, що акт про наклеп буде ухвалено. Можливо, з внесенням нічого не значущих поправок. І річ зовсім не у виборчій кампанії. Її результат регіоналів абсолютно не турбує. Усе, що вони втратять у бюлетенях, буде компенсовано в протоколах виборчих комісій, заповнених потрібними й цілковито залежними людьми. Закон про наклеп ухвалюється з прицілом на президентські вибори й можливі дострокові парламентські.

Навіть регіонали, що геть зовсім не мають клепки в голові, і передусім близьке оточення Президента, серйозно занепокоєні. Найближче майбутнє не обіцяє їм нічого хорошого. Як усередині країни, так і за її межами. Хоч би якою убогою була в нас опозиція, але навіть вона чогось вчиться. Проти зухвалих фальсифікацій і підтасовувань шукатимуть засоби протидії. І чим сильніше Президент буцатиметься із Заходом, тим більшою буде підтримка опозиції ззовні.

Не обов'язково у вигляді грошових потоків, хоча в тому чи іншому вигляді вони не виключаються, а цілеспрямованим переданням технологій протистояння. Причому виключно в рамках чинної Конституції та законів. Зовсім розперезатися українській владі й перетворити нашу країну на подібність Росії, Білорусі або Туркменії не дадуть. З багатьох причин. Проте влада намагається хоч щось увірвати й обернути законодавче русло на свою користь. Тому розробляються, ухвалюються й готуються закони про наклеп, збори тощо.

Усе, що відбувається довкола законів, не вписується в рамки оголошеної реформи правової сфери. Усі гарні розмови міністрів Тігіпка й Порошенка про політичну волю подолання корупції й всевладдя чиновників тонуть у відвертому небажанні істотних змін. Тому вся так звана законотворчість є звичайною політтехнологією для вирішення сьогочасних кон'юнктурних завдань. І найголовніше - продовження існування нинішнього режиму, його максимального цементування. Але тут є проблема.

Усередині режиму зростають протиріччя між групами та їхніми інтересами. Тут немає осі Захід - Росія навіть якщо вони й випліскуються у такому вигляді. Це не більше ніж камуфляж. Насправді йдеться про банальний захист нажитого непосильною працею від рейдерських атак наближених до Сім'ї й страхом, що нинішній курс зрештою так розсердить Європу й США, що там дійсно не лише опублікують «список Тимошенко», а й почнуть запроваджувати конкретні санкції. І не допоможе виведення капіталів з європейських до азіатських банків. Як свідчить досвід, зокрема іранських чиновників, усе знайдуть і заблокують скрізь. Отже, серйозні люди серйозно замислюються про найближче майбутнє.

Поки ж з упертістю гравця, що майже розорився, влада продовжує грати в політтехнологію законів. От тільки помиляється в результаті такої гри.

Юрій Райхель, «День»