Нарешті хоч щось у світі набуло «стабільності». У цьому випадку кажу про втрамбовану цехову спеціалізацію трьох основних напрямів сучасного серіального надвиробництва. Люди сіли за стіл. І домовилися. Ці знімають тільки бандитське багатосерійне жахіття. З огидними фізіономіями ментів і злочинців. Інші - серіали «хацапетівські». З незмінною матрицею: жила собі бідна дівчинка, а потім із кимось переспала - і так до 900-ї серії. 

А ті, які багатші (крутіші), творять щось «біографічне». На їхню думку, «просвітницьке». Байопіки. Фільми-біографії тобто. Переважно про чудових персонажів трагічної та комічної радянської епохи. 

Звісно ж, у цій епосі дуже багато цікавих історій. І жодної кризи сценарного портфеля не передбачається ще років сто. 

Маршал Жуков в оточенні не полків, а пристрасних жінок. Ясновидець Мессінг, який знав про Сталіна й Гітлера більше, ніж письменник Віктор Суворов. Кіноартистка Зоя Федорова разом із діамантами та гебістами. «Дщерь» генсека Галина на тлі старців із ЦК. Зірка кіно Валентина Сєрова, яка спилася, бо колишній чоловік - негідник. Міністр культури Фурцева, котра врятувала Хрущова прямо в туалеті. 

Зрозуміло, ніяк не обійти знаменитих поетів. «Єсенін» - усім відомий треш із Безруковим і матюками. На підході - «Висоцький» (із залишків невикористаного кіноматеріалу): теж треш, теж із Безруковим. 

У розробці мило про найкращого поета радянської епохи (на думку товариша Сталіна) Володимира Маяковського, якого впевнено зображує актор серіалів «Широка ріка» і «Загальна терапія». У найближчих репертуарних планах також... Серіал про Гагаріна - і багато хто вже зараз побоюється, що покажуть не тільки льотчика, а й зальотчика (хронічного алкоголіка). Заради новітнього байопіка «Ванга» пішла з театру «Современник» Олена Яковлєва: на «милі» більше платять (ставка за один знімальний день у деяких акторів сягає 10 тис. у.о.). Водночас колишня дружина співака Володимира Кузьміна - Віра Сотникова - приміряє кокошник у розпал зйомок байопіку «Людмила Зикіна». (Хто співатиме - поки що невідомо. Може, зведений склад «ВІА Гри»?)

...На загальному гумористичному тлі вже представлених (і поки ще підготовлюваних) байопіків недавнє явлення Анни Герман - тиха радість і світлий смуток мільйонів наших домогосподарок. Все-таки не Сонька Золота Ручка і не Мишко Япончик, серіали про яких - як інструкція зі швидкого злому галантерейних крамниць. Доля благородної співачки все-таки гідна не одного телевечора в праймі. Адже її пісні й неповторна манера - усе це не застаріло. 

Слід віддати належне дисциплінованим трудівникам кіно - режисерам Вольдемару Кшистеку, Олександру Тимченку, Артему Антонову. Вони поставилися до піддослідної героїні досить трепетно. Не стали демонстративно залізати до неї в ліжко в дитячий час. І навіть «жах-жах» у вигляді «органів» проходить, загалом, краєм сюжету. Хоча цей «жах» і  уособлює всюдисущий Марат Башаров, котрому в будь-якому проекті мало місця. 

Є, щоправда, геть інфернальний шматок в «Анні Герман». З далекого минулого. Коли її мама в Середній Азії, а батько вже розстріляний (у нього німецьке минуле, і дружині ведеться дуже тяжко). І ось поневіряється бідна мама Анни, здається, Узбекистаном. Іде вона, а назустріч - якась жінка в капелюсі: «Змиріться, відпустіть його! Чоловік у могилі, син у в'язниці - помоліться за мене!..». Це була, ви вгадали, Анна Ахматова! Про яку, можливо, теж скоро знімуть байопік. І для цього вже тренують артистку Юлію Рутберг. Яку з даного моменту (зазіхання на сферу Ахматової) я зневажаю так само, як і артистку Тетяну Васильєву, котрій заманулося «вповзти» у сферу Фаїни Раневської, карикатурно подавши велику артистку в серіалі «Зірка епохи». 

«Клюкву» знехтуємо всім миром. Ніколи не змиримося з муляжами цікавих людей, яких кинули під бульдозер жовтого телевиробництва.

Творці «Герман», у свою чергу, праведно використовуючи бюджет, усе-таки стараються. Шукають локації в різних місцях, де ступала нога артистки. У титрах значиться міжнародне виробництво: Росія, Україна, Польща, Хорватія (з нашого боку - продюсер Влад Ряшин). Деякі глядачі, поринаючи в давні тумани радянського минулого, просто ридають біля телевізора. Вони щиро жаліють вродливу жінку, яка спочатку потрапила в автокатастрофу, потім у лещата міжнародних відносин (Польща-СРСР). Але ж зуміла при цьому залишитися людиною, а не політичним флюгером.

У її житті багато незвичайного. Чомусь досі її сприймають як польку. А це не так. Її батько - німецький бухгалтер, мати - голландка-вчителька. І в самому вигляді вже зрілої артистки є щось «тевтонське». Хоча й стала втіленням слов'янського пісенного мелосу. Саме для неї створили, можливо, найкращі свої композиції О.Пахмутова, В.Шаїнський, Є.Птичкін. Недаремно Папа Римський Кароль Войтила вважав її голос божественним. Хоча в Польщі було різне ставлення до цієї жінки. Залежно від міжнародного клімату. 

Хай там як, але основні (успішні) глави її творчого життя склалися в другій половині ХХ століття на очах усього СРСР. А її дует із Л.Лещенком «Эхо любви» в «Пісні року» - пронизлива пісенна новела, подібну якій важко знайти. 

Сама пані Герман казала: «Польща - це моє місце на землі, а Росія - це місце в моєму серці». І напевно не лукавила на догоду Політбюро. Краще за неї російську «Надежду» не виконав ніхто. А коли вона через життєві обставини кудись на якийсь час зникла (хворіла), пам'ятаєте, мабуть, як наші батьки тривожилися, якщо довго не чули дивовижного голосу...

...І ось, перестрибнувши з її долі у фільм про її долю (при цьому завваживши правильність деяких декорацій і не помітивши окремих історичних ляпів), важливо повідомити у зв'язку із прем'єрним продуктом найістотніше: голос Анни Герман знищує - дощенту - фільм про Анну Герман. Тобто передбачувано-бутафорську побудову сюжету, акторські потуги й навіть видатні продюсерські заслуги. 

Відбувається очікувано неочікуване. Те, що й має відбутися, коли справжнє мистецтво стикається із позірним серіальним реквізитом. Щойно справжній голос співачки (фонограми фірми «Мелодія») виникає, розкривається і злітає - на екран дивитися вже не хочеться. Трагічний надрив у її кришталевому тембрі, гіркий драматизм і захмарна просвітленість - це щось одне... (як сказав би Голохвастов). А багато-багато серій - щось зовсім інше. Артистка Йоанна Моро (красуня, можливо, навіть схожа, і зростом вийшла) подібна до учасниці шоу «Польща шукає таланти». У ній немає значущості. Може, їй більше підійшло б відкривати рота під фонограми Людмили Сенчиної чи Тані Буланової, якщо про них колись теж знімуть байопіки. Але голос Герман (її незастаріле вокальне мистецтво) здобуває над цим скромним кіно якусь містичну владу. І живе в цьому байопіку окремо від телевізійних бюджетів життям. 

Як і має жити мистецтво. 

Утім, глядачі часу не змарнували. По-перше, дехто взагалі вперше для себе відкрив співачку. По-друге, є з чим порівнювати... 

І, по-третє. Здається, сюжети останніх байопіків (мабуть, за винятком «Галини» і «Мессінга») почерпнуто виключно з Вікіпедії. І поки що ані дещиці оригінального авторського мислення не помітно, хоч як викручуються сценаристи. 

Акторські роботи (знаменитих і невідомих акторів у ролях реальних людей епохи) рідко стають явищами творчими. Знову-таки за винятком артистки Л.Нільської, яка талановито зіграла дочку Брежнєва. Здебільшого все це лише обробка старих штампів, поверхове знання психології реальних героїв. Як на мій смак, артистка І.Розанова в ролі К.Фурцевої (а це непересічна особистість і доля) попросту провалила свою роботу, не відчувши характеру радянської пані міністерші. 

Безперечно, жанр байопіку надміру спекулятивний. Коли, як у доброму індійському кіно, хороші й «погані» - настільки контрастні, що просто огидні. Гебісти виповзають з-за рогу. Жертви влипають у стіну. Як страшно жити.

Чи не з цієї причини практично всіх перелічених вище кінотворів (на які витрачено чималі гроші) ніхто не переглядатиме повторно. Бодай по другому колу. Можу закластися - ніхто.

У цьому, мабуть, теж особливості «естетики» сучасного байопіку. Це «Штірліца» дивитимемося сто разів - і все мало. Або в серіалі «Ломоносов» щоразу захоплюватимемося грою Віктора Степанова. Нинішні байопіки повністю позбавлені будь-яких властивостей індивідуального режисерського стилю. Можливо, їх і знімає одна людина? Тільки в різних титрах прізвища різні. Сучасне (буцімто якісне) телекіно - одноразовий шприц, одноразовий стаканчик, одноразова гумка. Використали - викинули. Серіал «Анна Герман» забудуть позавчора. Голосу Анни Герман не забудуть ніколи. 

...І тут, смикнув же мене дідько, докопатися до суті такої от «одноразовості». Випадково пірнувши в Інтернет на один кіносайт, із потрясінням виявив... Продюсер проекту - знайомий мені енергійний Влад Ряшин - лише в 2012 році (паралельно з «Анною Герман») випускає у світ Божий відразу СОРОК ТРИ подібні багатосерійні кінотвори. Сорок три. За один тлінний рік... Тут сорока трьох рецензій за рік не напишеш. Тут Спілберг здується, поки два проекти витягне. 

Словом, картина світу тут-таки набрала в моїх очах стрункості й завершеності. 

Небачена продуктивність праці, про яку марили керівники радянських підприємств, знайшла ідеальне втілення - у виробництві сучасних телесеріалів (байопіків у тому числі). Безвідходно, масштабно, конвеєрно. Байдуже хто - Анна Герман, Алла Пугачова, Марія Каллас, Людмила Зикіна. Усі вони лише робочі конячки в системі цієї «продуктивності». 

А що ж далі, запитає читач. 

А далі - минуть роки й десятиліття. І нинішній конвеєр байопіків (із цікавими долями в основі сюжетів) майбутнім поколінням здасться манною небесною! Ех, як почнуть нащадки знімати - уже про «героїв» наших днів. По сто серій на кожного. І матимемо на виході... «Стас Михайлов. Шлях нагору». «Ксенія Собчак. Підпільне лібідо». «Анна Семенович. Грудьми за батьківщину». Ви ще побачите. 

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»

Фото - http://dt.ua