Не секрет, що всі ми живемо в жорстокому світі, де точаться кровопролитні війни, щодня вибухають шахіди-смертники, лютує як не коров’ячий сказ, то пташиний грип, а повені змінюються посухами. Від початку війни в Іраку, здається, не було жодного дня без терористичного  акту, а ще ж є ІРА, баски, курди, чеченці, індонезійські та індійські ісламісти, латиноамериканські наркоторговці, Палестина, Судан, Південна Осетія, Абхазія, зрештою, нещодавно бабахнуло навіть у Придністров’ї. У небі курсує стільки літаків, що відсутність хоча б однієї авіакатастрофи на день поставила б під сумнів теорію ймовірностей. Пірати, чиє існування у ХХІ столітті мало би сприйматись, як анекдот, спокійнісінько захоплюють вантажні судна, часом навіть українські, і беруть за моряків мільйонні викупи. До України, на щастя, бомбісти ще не дістались, але співвітчизники не припиняють убивати, калічити та грабувати один одного, стають жертвами дорожньо-транспортних пригод та побутових аварій, накладають на себе руки. Словом, у світі відбувається стільки всього цікавого і страшного, що пресі завжди буде про що писати. Щоправда, пресі певного ґатунку.

«Детектор медіа» періодично звертається до теми надлишкового трагізму та крові в новинах, і публікацій на цю тему було вже немало. Дискусії з цього питання можна, дещо спростивши, звести до вічного дуалізму соціально відповідальної журналістики та ринкового принципу «треба повідомляти про все, що цікавить аудиторію». Правильна відповідь, якщо вона взагалі можлива у світоглядній суперечці, лежить у площині поміркованості, здорового глузду та доцільності…Тобто,  якраз тих речей, яких, видається, останнім часом бракує деяким провідним ЗМІ.

Тенденція до перенесення спершу найвизначніших, а потім і всіх підряд «кривавих» сюжетів і повідомлень на початок інформаційних випусків, і, відтак, відсування політичних та економічних тем на другий план простежується на деяких телеканалах приблизно з кінця квітня, коли виборчі пристрасті вщухли, і стало ясно: «коаліціада» триватиме ще довго. Особливо ж полюбили цей принцип верстки «1+1» і НТН. Перший існує десять років і є на сьогодні одним з двох найбільш рейтингових  українських каналів.  Другий розпочав мовлення позаминулого року й належить наразі до другого ешелону комерційних телеканалів, хоча останнім часом відчутно розвивається, і в серпні вступив до Індустріального телевізійного комітету. «1+1» вважається лояльним до «помаранчевих», - якщо це поняття ще актуальне після серпневих подій, - а НТН належить соратнику Януковича, нардепові-«регіоналу» Едуарду Прутніку. Якщо інформаційна служба «1+1» - ТСН – пишається багаторічними  традиціями, фаховим рівнем та професійністю добірної команди репортерів і операторів, то команда «Вчасно» НТН намагається брати нестандартним підходом до створення новин, експериментує з їх формою, змістом і тематикою.  Віднедавна інформаційні служби двох різних за бюджетом, масштабами і аудиторією каналів об’єднує одна людина – Володимир Карташков.

Росіянин Карташков переїхав до Києва у 2004 році. Раніше він працював кореспондентом, оглядачем, керівником інформаційної служби на низці російських каналів: НТВ, «Россия», ТВ-6, ТВС. За повідомленням Інституту Масової Інформації, під час роботи на НТВ Карташкова вважали людиною Володимира Гусинського. Організовуючи новий всеукраїнський канал, команда Прутніка запросила російського фахівця в якості консультанта (в 2004 році, як пам’ятаємо, була мода на всіляких російських технологів). Карташков припав до серця топ-менеджменту, і, за словами  головного редактора НТН Наталії Катеринчук, із самого початку мовлення координував роботу служби новин та формував інформаційну стратегію телеканалу. Результатом його діяльності стала постійна позитивна динаміка рейтингів новин «Вчасно», яка й була причиною того, що Карташковим зацікавилось керівництво «плюсів». За його власними словами, переговори тривали три місяці. 13 червня 2006 року Володимир Карташков очолив ТСН, де спеціально під нього було запроваджено посаду головного продюсера. Раніше ТСН керував шеф-редактор; Олену Несміян залишили на цій посаді, але, треба розуміти, зі звуженими повноваженнями  і, що більш важливо, під прямим управлінням В.Карташкова. З іншого боку, джерела «ТК»  в ТСН схиляються до думки, що пані Несміян все-таки перебуває під подвійним контролем – і Карташкова, і  кураторів із Банкової – особливо тоді, коли виходить геть від колективу в коридор, аби, треба думати,  отримати від невідомого куратора із Банкової «цінні вказівки».

У статті Анни Шерман «Зеркало контрреволюции» («Профиль», липень 2006) було зазначено, що, за неофіційною інформацією, трансфер Карташкова відбувся за домовленістю між Олександром Третьяковим, який курує медіаресурс Президента, та Едуардом Прутніком.  Тим часом, «Детектор медіа» володіє дещо іншою інформацією: Карташков був креатурою  представника СМЕ Марії  Вільямс, яку в цьому підтримав Олександр Роднянський. Тоді як Олександр Третьяков, навпаки, вважав це призначення помилковим. Водночас, невідомо, якою мірою на сьогодні  О.Третьяков впливає на «плюси», адже останнім часом, за неофіційною інформацією джерел «ТК»,  незважаючи на  партнерство щодо каналів «Кіно» та «Сіті», між ним та СМЕ  з'явились протиріччя. Перш за все, на ґрунті ймовірного лобіювання Третьяковим інтересів Коломойського, тоді як, судячи з останніх заяв СМЕ, вони таки мають намір тримати у судовій тяганині сторону Роднянського-Фуксмана.  Втім, так чи інакше, Володимир Карташков сьогодні – щонайменше, друга  людина на каналі «1+1» поряд із генеральним директором Юрієм Морозовим. А НТН, тим часом, очолив інший «варяг» – росіянин Олексій Семенов, що в минулому займався організацією та управлінням регіональних  ЗМІ в Росії.

Але зміни в новинах НТН почались ще до переходу Карташкова на «1+1». Раніше канал був достатньо політизованим, хоч і висвітлював актуальні політичні події під дещо іншим, ніж заведено на інших каналах, кутом зору, намагаючись «олюднити» політику з позиції інтересів пересічного глядача. Починаючи ж з травня 2006 року, увага каналу до політики істотно знизилась. Це можна було пояснити, з одного боку, ситуативними політичними причинами: «коаліціада» затягувалась, і Партія регіонів не була зацікавлена в надмірній публічності того, що відбувалось за її лаштунками. Та й коли «регіонали» у липні цього року  перейшли до рішучих дій, спрямованих на здобуття влади, апелювати до електорату теж  не було потреби, адже і в цей період застосовувались переважно непублічні методи політичної боротьби. Скоріше, ЗМІ  використовувались в цей період обома сторонами політичного процесу не як стратегічний ресурс, а тактичний, як «дівчата за викликом» - не більше того (прикладом можуть слугувати, наприклад,  дії НТН під час колізії з можливим розпуском парламенту Президентом у липні-серпні цього року, коли канал доклав зусиль до нагнітання атмосфери навколо цієї проблеми). Між тим «у перервах» між подібними спецопераціями канал, який контролюється донецькими, що прийшли до влади під гаслами «спасіння країни від кризи», напевне, саме і мав створювати у глядача враження повного свавілля та хаосу в країні, на рівні навіть суто  метафізичному, на рівні відчуттів. Для цього  постійна  «чорнуха» у кадрі, перш за все, соціальна, яка найболючіше сприймається  простими  людьми – найефективніша.

З іншого боку, зміни у верстці можна було б пояснити і звичайним прагненням комерціалізувати канал. Адже політична напруга спала, і вперше в історії каналу, що запускався, як додатковий медіаресурс для підтримки кандидата у Президенти Януковича, попереду не маячили чергові вибори. Перед каналом більше не стояло політичних завдань, які, - треба віддати команді НТН належне, - виконувались досить коректно навіть у часи найгострішого протистояння. Аналіз випусків новин «Вчасно. Про головне» і «Вчасно. Підсумки» у травні-червні 2006 року свідчить про велику міру безсторонності висвітлення політичних подій, подекуди навіть більшу, ніж у каналів, які мають репутацію не заангажованих. Якщо розглядати саме «комерційну» версію метаморфоз у редакційній політиці, можна припустити, що Карташков, - чиїм завданням, імовірно, було саме забезпечення ефективного виконання передвиборної місії НТН, - перш ніж покинути канал, переорієнтував інформаційну службу на більш комерційний формат. Адже від політики народ уже добряче втомився, а вбивства, комунальні аварії та теракти не набриднуть ніколи…

Яка з цих  двох версій  причин змін у новинах НТН є більш наближеною до реальної ситуації – «ТК» буде прагнути з’ясувати  через пошук додаткової інформації.  Однак  найцікавішим, на наш погляд, є те, що у  липні цього року  схожі зміни розпочались і в ТСН, інформаційній програмі, концепція якої не змінювалась навіть після відсторонення В’ячеслава Піховшека та набуття каналом  досить відчутного «помаранчевого» відтінку.

Ось, для прикладу, верстка прайм-таймових випусків ТСН і «Вчасно про головне» 20, 22 і 24 серпня. В таблицю включені перші 5-6 тем кожного випуску.

Як бачимо, навіть у День Незалежності за сюжетом про найбільше державне свято йшли повідомлення про аварії, жалобу та лісові пожежі. Що ж до будніх днів, то картина є цілком очевидною: топ-темою ставала найбільша прикрість дня (пожежа в Новобогданівці, аварія літака), за нею йшли сюжети й повідомлення про інші аварії, стихійні лиха та навіть кримінальна хроніка, і лише на 5-6 позиції з’являлись сюжети на політичні та економічні теми. Цей алгоритм протягом серпня, відтоді, як топ-темою перестали бути події довкола «Універсалу національної єдності» та призначення Януковича Прем’єром, методично, з незначними винятками, застосовується інформаційними службами обох каналів.

Аргументів на захист такої практики, окрім тверезого комерційного розрахунку, може бути три. Перший – риторичний: чим, мовляв, українська політика з її зрадами, брехнею, шантажем і мордобоєм краща за аварії літаків? Другий – логічний: у «мертвий сезон», який розпочався після затвердження Януковича на посаді Прем’єра, політичних подій, вартих топ-теми, було обмаль, тож доводилось задовольнятись «соціалкою». Що ж, якщо вірити теленовинам, у цьому є рація: всі улюблені телевізійні ньюзмейкери роз'їхались по екзотичних курортах, Юлія Тимошенко просто зникла, а ті нечисленні представники опозиції та недовлади, що залишались у столиці, давали коментарі дуже неохоче. Бо що казати? Прийде вересень, почнуться переговори, буде видно.

І, нарешті, третій варіант – який плавно випливає з нашого ж припущення щодо намагання певних кіл впливати на електорат більш тонкими, ніж раніше, інструментами. Нова виборча кампанія, як відомо, починається наступного ранку після виборів. Та, оскільки час для безпосередньої пропаганди ще не прийшов, зараз це робиться тоншими інструментами – на ментальному рівні, шляхом створення певної загальної картини, уявлень потенційного виборця про події в країні та світі, впливу на світосприйняття.

Але ж не забуваймо: ми маємо справу з двома каналами, які контролюються  протилежними, навіть незважаючи на їхнє позірне єднання навколо «Універсалу національної єдності», політичними силами. Тож припущення щодо  ролі у такій однаковості редакційної політики самого Карташкова і щодо причин, які насправді його спонукають до цього, можна  робити  якнайсенсаційніші… 

Якщо ж обійтися без припущень,  і оперувати тільки фактами, то треба зазначити, що насправді, окрім млявих зовнішньополітичних кроків та декількох порівняно скандальних заяв Прем’єра і його соратників, увесь серпень  2006 року у Кабміні тривала кропітка робота з перелопачування кадрів. Тихо, без зайвого шуму, «за власним бажанням» звільнялись «помаранчеві» заступники міністрів, голови державних комітетів та інші посадовці, а на їхні місця або повертались ті, хто працював в уряді Януковича до 2005 року, або приходили невідомі загалу, але надійні люди з донецькою пропискою. Їх призначення не було таємним – на нього просто не зважали: хто, зрештою, цікавиться заступниками міністрів? Хіба що заміну одіозного керівника Укрзалізниці Василя Гладкіх «донецьким» Козаком журналісти вшанували хвилиною уваги. Єдиною більш-менш резонансною публікацією у пресі, присвяченою «тихій люстрації», була стаття на «Українській Правді» «Велика донецька навала». Відтоді, як вийшла ця стаття, список новопризначених істотно поповнився. А що заступник міністра – не політична посада, і звільнити державного службовця лише через те, що він не сповідує певних поглядів, не можна, то й виникло відразу в десятків чиновників «власне бажання». Коли нового заступника міністра Кабінету міністрів, видатного юриста Лавриновича на радіо «Ера» запитали, навіщо цих людей змушують звільнятись, він відповів: «Якщо в людини чиста совість, нехай не погоджується писати заяву». І згадав, - утім, цілком доречно, - про славнозвісних 18 тисяч держслужбовців, звільнених у 2005 році «помаранчевою» владою. Хоча тоді не йшлося про «широку» коаліцію…

І поки, - даруйте за метафору на межі банальності, - нова мітла по-новому вимітала з виконавчої влади «тимошенківські» та «єхануровські» кадри, телебачення виконувало роль ширми, хоча мало бути навпаки. Ні, події в Кабміні не замовчувались, хоча, - і це вже претензія до всіх телеканалів без винятку, - достатньо глибокого аналізу персоналій та мотивів кадрових змін ми так і не побачили. Але на каналах «1+1» і НТН, будучи відсунутими на другий план, ці новини сприймались, як другорядні. Ну що таке, в порівнянні з трагедією тисяч людей, якийсь новий голова держ-ком-чогось-там, або якась заява міністра палива та енергетики про ціни на газ (згадаймо, як пильно до прискіпливо стежили теленовини за подіями на газовому фронті на початку року)? Ось і вийшло, що в ТСН 28 серпня серед новин про вибухи в Туреччині, нових подробиць про Беслан, страхітливих історій про леопарда, який напав на працівника Одеського зоопарку, та замах на члена ЦВК Ігоря Качура не знайшлося місця скромній новині про призначення нового начальника «Укртранснафти», такого собі Бакуліна з Лисичанська. І на заяву першого віце-прем’єра Азарова щодо ціни на газ у наступному році часу не вистачило. А вже про те, що народний депутат Микола Томенко звернувся до Генпрокуратури з депутатським запитом щодо можливих корупційних д