Серед матеріалів, що було відмічено Пуліцеровською премією, були наприклад, статті у 1990 році у «Washington Daily News» про канцерогенні елементи, що забруднили питну воду, проблему, котру влада приховувала упродовж 8 років; корупція серед конгресменів (стаття 2006 року у «The Washington Post»); звірства «Підрозділів тигрів» під час В’єтнамської війни (2004 рік, «Toledo Blade»); за рік до того, у 2003 році, премію отримало розслідування у «The New York Times» про зловживання психічно хворими людьми у державних притулках; у 1995 році – викриття у «Newsday» щодо зловживань пенсіями для полісменів, що стали інвалідами; у 1987 році – серія статей у «The Philadelphia Inquirer» про корупцію та порушення закону всередині судової системи Філадельфії; у 1971 році –статті у «Chicago Tribune» про змову поміж поліцією та деякими великими приватними компаніями швидкої допомоги, котрі ігнорували пацієнтів у районах, де мешкає населення з низькими прибутками, матеріал викликав такий галас, що було запроваджено серйозні реформи у галузі; у 1959 році - «New York Daily News» отримав премію за серію матеріалів, котрі розповідали про жорстокість режиму Батісти на Кубі задовго до його падіння, автори передрікали перемогу Фіделя Кастро; у 1948 році нагороджений був «Minneapolis Tribune» за репортажі про плани адміністрації Трумена запровадити принципи секретності щодо справ простих громадян у мирні часи; у 1922 році Пуліцера отримав «New York World» за статті про Ку Клукс Клан; найперша премія у журналістиці 1917 року надійшла «New York World» за серію матеріалів «Всередині німецької імперії».

Це лише десята частина того, що відзначив Пуліцеровський комітет.

До речі, одним з найвідоміших лауреатів премії став Джон Ф. Кеннеді, президент США, за автобіографічну книгу «Профілі мужності». Як повідомляє сайт Білого дома, Дж. Еф. Кей. написав книгу на лікарняному ліжку, коли у 1955 році відходив після операції на спині.

Доля пуліцеровських лауреатів вирішується незалежною радою у Колумбійському університеті у Нью-Йорку. Присуджується вона щороку, з квітня 1917-го, у 21 категорії. Окрім різних жанрів журналістики, відзначається також літературні твори - поезія, проза та історичні праці про історію США, п’єси, - а також музика. На відміну від літературного та музичного Пуліцера, де лише громадянин США може номінуватися на премію, у журналістиці кандидатом може бути особа, що має паспорт будь-якої іншої країни, проте, вона мусить друкуватися як найменш раз на тиждень у американській пресі.

У журналістиці кількість категорій зазнавала деяких змін, та на сьогодні Пуліцерівська премія відзначає успіхи преси за такими напрямками: публікація суспільної вагомості (проте саме ця категорія має на увазі не окремого журналіста, а ціле видання, хоча у дипломі прізвище окремого її автора може згадуватися); репортаж-гаряча новина; розслідування (може бути як окрема стаття-розслідування, так і серія статей, як індивідуальна робота журналіста, так і результат праці цілої команди); аналітичний матеріал; так званий «beat reporting», тобто матеріал журналіста, котрий спеціалізується на якійсь специфічній тематиці; матеріал про внутрішню політику; матеріал з міжнародної політики (включаючи матеріали кореспондентів із штаб-квартири ООН); нариси; коментар; рецензія; редакційна стаття; політична карикатура; а також – фоторепортаж щодо гарячих новин; документальні фото.

У 20 категоріях лауреат отримує 10 тисяч доларів, у категорії «публікація суспільної вагомості» редакції газети вручається золота медаль.

І тим не менш неодноразово упродовж минулих років Пуліцеровська премія спричиняла конфлікти. Останнього разу, у 2003 році розгорівся скандал навколо премії Уолтеру Дюранті, лауреату 1932 року. Тоді навіть вимагали відкликати премію через те, що журналіст безсоромно замовчав факти голодомору в Україні, та згодом – у листопаді 2003 року - пуліцерівський комітет зазначив, що не має наміру відкликати свою нагороду.

Пуліцеровська рада ставала об’єктом критики за ті премії, котрі було присуджено, але на погляд публіки недоречно, а також за ті премії, котрі могли б присудити та не присудили. Але ці докори стосувалися швидше літературної частини винагороди Пуліцера. Велика кількість (якщо не більшість) відзначених премією книг так і не потрапила у переліки бестселерів. У 1941 рада проігнорувала висунутий у числі кандидатів роман Ернеста Хемінгуея «За ким дзвонить дзвін», у 1963-ому рада обійшла увагою п’єсу Едварда Олбі «Хто боїться Вірджинії Вулф?», вважаючи, що в неї недостатньо оптимізму, автор вдався до зловживання сексуальною тематикою, діалоги у п’єсі надмірно жорсткі - стверджували судді. Проте вже у 1993 році літературний Пуліцер відійшов п’єсі Тоні Кушніра «Ангели у Америці: тисячоліття наближається», хоча текст останньої перенасичений вкрай відвертими непристойностями.

Перша Пуліцеровська премія була присуджена 4 червня 1917 року. Заснував її видатний американський журналіст угорського походження Джозеф Пуліцер, котрий заповів статки – 2 мільйони доларів - Колумбійському університетові на заснування Школи журналістики, премії та стипендії. «Я глибоко зацікавлений у прогресі та підвищенні рівня журналістики, проживши усе своє життя у цієї професії, вважаючи її професією благородною та такою, що має незрівнянний ні з чим вплив на розум та мораль людей. Я бажаю зробити свій внесок та залучити у професію молодих людей, котрі мають характер та здібності».

Щодо самого ж Пуліцера, то йому ніхто не допомагав у його сходженні на вершини журналістики. Він завжди з гордістю говорив, що він «self-made», зробив себе сам, хоча дехто каже, що він став тим, ким став саме завдяки труднощам у юні свої роки.

Він народився у угорському містечку Мако 10 квітня 1847 року, його батько був заможним торговцем зерна. Коли Джозефу виповнилося 17, він загорівся ідеєю стати солдатом. Навіть намагався потрапити у Австрійську армію, французький Іноземний легіон, що був посланий з місією у Мексику, та у Британську королівську армію, чиї полки базувалися у Індії. Проте цього разу фортуна замість посмішки просто скривилася: через слабкий зір, до армії Пуліцера не брали, ані у Європі, ані в Азії, ані деінде. Тоді він улаштувався рекрутом у Штати. Але у Бостоні він заскочив з кораблю і поплив до берегу, та, як розповідає легенда, зберігши при собі премію, що передбачалася новобранцям.

Відслуживши рік у Лінкольнській кавалерії, він поселився у Сент-Луїсі, де перепробував чимало професій, від вантажника до офіціанта. Тим часом Пуліцер полюбив ходити у міську бібліотеку, де підтягував свою англійську, котрою володів на тий час слабо, на відміну німецької та французької, та юриспруденцію. Його доля вирішилася випадково.

Придумай такий поворот подій який-небудь романіст, і його б затюкали, мовляв, що за дурниці, такого бути не може ніколи і ні за що! Але в житті всяке буває. Отже, одного чудового дня Джозеф Пуліцер, зайшов у шахову кімнату улюбленої бібліотеки. Усі дошки були зайняті, і Пуліцерові довелося просто стояти та спостерігати за грою інших. За столиком сиділи двоє любителів, що часто навідувалися до бібліотеки також. Час від часу Джозеф коментував їхні ходи та настільки вразив їх, що між трійкою зав’язалася жвава бесіда. Згодом, виявилося, що його співрозмовниками були видавці провідного німецькомовного щоденного часопису «Westliche Post». Пуліцеру запропонували роботу. І вже чотири роки потому, у 1872 році, юний Пуліцер завоював собі славу невтомного підприємливого журналіста. Скоро власники газети, що була на межі банкрутства, запропонували Пуліцерові долю у контрольному пакеті акцій. Так у віці 25 років Пуліцер став видавцем; далі він зазнав кількість невдач, і вже в 1878 році Пуліцер заявив про себе знов, вже у якості власника «St Louis Post-Dispatch» та видатної фігури на журналістському небокраї.

Про Пуліцера розказують, що він «працював за своїм столом з раннього ранку і до пізньої ночі, залишаючись часто за північ, та проявляючи інтерес до кожної найдрібнішої деталі, про що писала газета». Пуліцер ініціював серії публічних розслідувань та сам писав редакторські замітки, де з гнівливими нападами критикував корупційних чиновників та владу та інших шахраїв. Як зазначається на офіційному сайті Пуліцеровської премії (http://www.pulitzer.org ), пан Пуліцер був би напевно радий дізнатися, що сьогодні премія його імені переважно надається саме за викриття корупції, ніж за інші теми.

І якщо спочатку, ще будучи репортером, Пуліцер був bon vivant, життєлюб, завжди у елегантному костюмі, з акуратною борідкою, та пенсне на носі, увесь його вигляд викликав повагу. Він з легкістю уписався до елітних кіл Сент-Луіса, його часто можна було побачити на танцювальних вечорах або гарцюючим у сідлі десь у парку. Такий стиль життя він різко припинив, придбавши «St Louis Post-Dispatch». Робота захопила його цілком.

У 1883 році ця нескінченна робота підірвала його здоров’я, і лікарі рекомендували Джозефу відправитися у круїз на пароплаві. Пуліцер прибув у Нью-Йорк, звідки мав відійти корабель, але замість того, щоби піднятися на його борт, він призначив у місті зустріч з фінансистом Джем Гулдом. Корабель відплив без Пуліцера, котрий усю свою енергію спрямував на нову справу – придбання «The New York Word», часопису, котрий щороку приносив 40 тисяч доларів збитків. Пуліцер перетворив часопис з провального на прибутковий. Недаремно його стиль управління редакцією, однаково як щодо змісту шпальт, редакційної політики, так і формату прозвали «революцією однієї людини». Він знов прибіг до знайомих методів, котрі вже допомогли помножити наклад «Post-Dispatch»: його журналісти громили корупційних чиновників та підприємців, рубрику новин поповнили новини сенсаційного характеру, тут вперше стали широко використовувати ілюстрації, тощо. Формула спрацювала і упродовж наступного десятиріччя підняла тираж до 600 тисяч. Для журналістських розслідувань він укладав угоди зі справжніми детективними агентствами – легко уявити, що детективи «відкопували» таке, чого ніколи і не снилося «рознюхати» журналістам.

Його кредо було: «Наша Республіка та наша преса або піднесуться разом, або разом заваляться».

Щороку понад дві з половиною тисячі кандидатів висуваються на премію. Процедура підготування до конкурсу починається з перших днів січня: призначаються 102 судді, котрі мають бути, звичайно, поважними особами, вони увійдуть до складу близько 20 журі, і вже члени журі повинні назвати по три номінанти у кожній з 21 категорії. У журналістських категоріях премії даються за більшістю голосів. Проте рада має право голосувати за те, щоби «НЕ присуджати премії» тому чи іншому кандидатові. Назначеного дня приблизно о третій годині після обід журналісти у сотнях редакцій по всій Америці збираються та, затамувавши подих, очікують повідомлення про рішення ради. До того ж, за побажанням Школи журналістики щороку видається п’ять стипендій у розмірі 7 з половиною тисяч доларів, що дозволятимуть найталановитішим випускникам подорожувати та робити репортажі та матеріали або просто продовжувати навчання.

На відміну від, скажімо, Нобелевської премії Пуліцеровська надається під час скромної церемонії. Чимало разів Колумбійському університетові пропонували перетворити захід на ультра-яскраве телевізійне дійство, та там кожного разу свідомо відмовляються. Для чого робити шоу, там, де в цьому немає потреби – адже Пуліцеровська премія цінується і без світських «аксесуарів».

У Штатах занадто часто журналісти або автори вихваляються, немов би вони є номінантами Пуліцеровської премії. Проте не завжди це є правдою, часто терміном «номінант», або фіналіст (той, хто вийшов у фінал) зловживають. Адже кандидатом на Пуліцеровську премію можуть вважатися лише три особи у кожній категорії, поміж яких у останню мить вирішували експерти Пуліцеровської ради, кого з них обрати переможцем. Утім, натовп самозванців свідчить лише про те, що премія не старіє. Майже сто років поспіль вона залишається найбільш бажаною винагородою для журналістів друкованої преси у Сполучених Штатах. Хоча, перефразуючи зауваження одного класика – найвища винагорода для журналіста – це, коли його читають. І чим більше читають, тим краще.

ІМІ