Один громадянин надіслав до Дубенської райдержадміністрації в Рівненській області 300 (!) запитів на публічну інформацію. Це паралізувало роботу структурного підрозділу, який надає відповіді.

Наведу три з 300 запитів:

- кількість безпритульних тварин, що знаходяться на території Дубенського району;

- поголів'я овець у Дубенському районі з 1991-2012 роки по роках;

- обсяги роздрібного товарообігу у районі поквартально в кожному з років за період з 1991-2012 роки;

 

300 запитів - це трохи менше, ніж Адміністрація Президента в середньому отримує за місяць.

Закон про доступ справді дає право будь-кому надсилати будь-які запити і не обмежує запитувача у їх кількості. На відміну від інших законодавчих актів він не вимагає ідентифікації запитувача (потрібно вказати лише ім'я) і вперше у вітчизняному законодавстві дає змогу спілкуватися громадянину з державою через електронну пошту.

Саме тому закон про доступ є надзвичайно ліберальним і зручним для користувачів. Проте, ліберальні положення дають поле для зловживань і використання інструменту інформаційних запитів для досягнення інших цілей, ніж покликаний задовольняти закон.

Головний спеціаліст відділу внутрішньої політики, зв'язків з громадськими організаціями та ЗМІ апарату Дубенської РДА Ганна Хіночик спробувала відповісти гіперактивному запитувачу публічно - відкритим листом. Попри обурення, вона обіцяє "задовольнити цікавість" запитувача відповідно до вимог законодавства.

Громадянська мережа ОПОРА, яка здійснює спостереження за виборами, висловлює припущення, що масова розсилка запитів використовується у політичній боротьбі між двома кандидатами у народні депутати.

Цю думку підтверджують і місцеві ЗМІ.

До речі, "опорівці" протягом двох діб так і не змогли знайти автора запитів ані за вказаним телефоном, ані за вказаною адресою.

- Виконувати вимоги закону!

По перше, альтернативи цьому немає, адже саме за це громадяни і утримують своїми податками держслужбовців. А по-друге, лише якісна, повноцінна і своєчасна робота допоможе відбити цю "атаку". Ви маєте гарний шанс довести собі і людям, що ви справді "на своєму місці". Звичайно, розпорядник має можливість просити відтермінування виконання запитів до 20 днів у зв'язку з необхідністю надання великого обсягу інформації або якщо він потребує пошуку інформації серед значної кількості даних. (стаття 20). Але я б особисто цього не робив. Дайте йому відповідь за 5 днів. Вірю, що ви в змозі це зробити! Адже закон не вимагає від розпорядників створення нової інформації, проведення додаткового аналізу наявних даних чи розслідування. Це підтверджує роз'яснення з Науково-практичного коментаря до Закону України "Про доступ до публічної інформації", який рекомендований Верховною Радою України для використання в адміністративній та судовій практиці.

 

На п'ятий день оприлюдніть на сайті РДА звіт про виконану роботу над 300 запитами)

Через острах, що запитувачі масово завалять органи влади своїми запитами і паралізують їх роботу закон про доступ не приймали щонайменше - 5 років. Навіть коли був готовий базовий текст закону - не було голосів на його підтримку. Депутати і держслужбовці на кожній зустрічі з ініціативною групою журналістів, які лобіювали свободу інформації, висловлювали побоювання, що масові запити завалять державні установи і ті не зможуть впоратися зі своїми профільними функціями. Зрештою, завдяки принциповій позиції Віктора Януковича закон було ухвалено без жодних "драконівських обмежень" чи інших застережень до запитувачів.

У перший рік роботи закону міф про масові запити від "гіперактивних запитувачів" не справдився.

Але це не означає, що так буде і надалі.

Завтра у "гіперактивного запитувача" з'являться послідовники. Тоді функціонування системи доступу до публічної інформації може опинитися під загрозою і потребуватиме механізмів захисту від "тролів".

Зараз у законі не прописано жодних обмежень. І держслужбовці, наприклад, змушені відповідати на повторні ідентичні запити. Хоча закон про звернення громадян дозволяє такі звернення не розглядати. В цьому і є перевага свободи інформації: якщо розпорядник володіє документом, якого потребує запитувач, то у нього не забере багато часу і ресурсів зробити з нього копію, скільки б разів запитувач не просив це зробити.

В низці країн встановлена платня за подання запиту. Наприклад, в Індії кожен запитувач сплачує збір в 10 рупій (близько 1,5 грн.). Виключення зроблені лише для осіб, які можуть довести, що вони є малозабезпеченими.

На мою думку, такий шлях є хибним. Він фактично знівелює такі переваги Закону - як швидкість, доступність послуги, відсутність авторизації.

Більш цікавим є досвід США. Вони проводять градацію запитувачів.

На федеральному рівні запитувачі поділяються на 3 категорії: а) ЗМІ, освітні та наукові некомерційні організації; б) комерційні організації; в) громадяни. Всі запитувачі мають платити 10 центів за сторінку друку та 28 доларів за годину роботи (пошуку документу) фахівця. Для запитувачів з першої та третьої категорії закріпили право на двогодинний безкоштовний пошук. Представники першої категорії платять за друк документу лише з 100 сторінки.

В офісі інформаційної політики Міністерства юстиції США стверджують, що до цих обмежувальних заходів вдаються вкрай рідко. В 99% випадків платня за відповіді не береться. Заборонено брати платню і тоді, коли сума за послуги складає менше, ніж 14 доларів. Крім того, запитувач може встановити ліміт - "я готовий витратити 250 доларів за пошук документу, але не більше".

Я далекий від думки, що через несумлінних запитувачів слід обмежувати право всіх сумлінних громадян в можливості отримувати необхідну їм кількість відповідей на запити. Тим більше, що прецедент ще не свідчить про масовість цього явища. Водночас, ситуація не може залишитися без реакції. Я б хотів побачити заяви громадських організацій, які опікуються свободою інформації і їхню оцінку цього випадку, можливо, пропозиції дій - що має робити влада.