Це все журналісти!
...Особисто я зрозумів, що Помаранчева Революція переможе, коли в ефірі ще тодішнього 1+1 журналісти заявили, що більше не працюватимуть на темниках.
Пригадую, в кабінет нашого відділу увірвався більд-редактор з пляшкою шампанського і криками «ТСН з нами!» І ми пили шампанське, дивилися телевізор і дивувалися, чому така радість?
Чому такою важливою була ця подія? Тому що працівники ЗМІ є фактично тими живими людьми, які щодня формують громадську думку.
Щоб там не казали про Фейсбук-революцію в Україні, які б кулаки не тримали за Податковий Майдан, скільки б разів не захоплювалися педагогами, завжди лишалося розуміння, що у Фейсбуці спілкується кілька десятків тисяч громадян, вимоги підприємців були малозрозумілими для пересічного українця, а педагоги взагалі покірно проковтнули кинуті їм обіцянки.
Єдиним, на мою думку, дієвим механізмом повернення України до розвитку громадянського суспільства і зростання соціальних стандартів може стати, скажімо так, «журналістська революція».
Саме журналісти є the only посередниками між тим, що відбувається насправді, і тим, як це бачить суспільство. Саме журналісти є у масі своїй тими, хто ковтає і цензуру, і джинсу, і все інше.
Звісно, є кілька особистостей, які намагаються докричатися до читача-слухача-глядача, показуючи реальний стан справ. Однак, будьмо відверті, зазвичай це обмежується публікаціями в Інтернет-виданнях і програмами на телеканалах, які влада успішно вимикає.
Уся інша журналістська спільнота лишається лише виконавцями, які не створюють продукт, а саме виконують роботу.
Хтось, аби знайти компроміс зі совістю, вправляється у поетичних зворотах, називає високопоставлених корупціонерів не на прізвище, а «високопоставленими корупціонерами». Або рятується у зміні тематики своїх матеріалів - зі сфери громадянської й політичної вирушає на бієналле і фестивалі тощо.
Інші стверджують, що один у полі не воїн і за таких розкладів нічого змінити не можна.
Але це саме журналіст може простими словами пояснити складно написані норми чергового законопроекту на кшталт мовного. Це саме журналіст може подати короткий конспект мудрої думки начитаного інтелектуала-енциклопедиста.
Це журналіст, а не автори демотиваторів, мусить показувати перспективи й ретроспективи тих чи інших рішень.
І, на жаль, саме через журналістів маємо таке мляве суспільство. Бо плаваючи між обмеженнями свободи слова і черговою порцією джинси, ми втрачаємо свій голос.
Ми не говоримо, а переказуємо те, що вигідно тим, нагорі. А тим, нагорі, вигідно, щоб читач, слухач і глядач терпів, чекав, не звертав уваги. Власне, тому й існують цензура, темники й джинса.
Є позитивні приклади, що дають надію. Приміром, журналістки одного з одеських телеканалів, які не змогли терпіти джинсу, чи Наталя Соколенко, яка відмовилася висвітлювати «хроніки пакращення».
Однак найчастіше журналіст і журналістика є залежними від власників медіа, від головних рекламодавців чи від державних органів. І далі курилок обурення не поширюється.
А потім й зникає, як сигаретний дим.
Нам важливо зрозуміти, що керувати живими журналістами повинні не власники і не топ-менеджмент, а редактори, які, у свою чергу, керуються статутом, а не інтересами конкретних осіб.
Нам важливо мати справжні профспілки, а не бутафорські центри з роздачі посвідчень. Нам важливо усвідомити, наскільки відповідальними ми є перед людьми, які живуть в Україні.
Ми маємо зрозуміти, що багато в чому творимо їх життя, а відтак - і своє.
Бо ж виходить замкнене коло. Адже журналіст - це така професія, коли, по-перше, знаєш, що відбувається насправді, а по-друге, вмієш розтлумачити це своїй аудиторії.
Журналісти точно знають, як ведуться справи і на державному, і на регіональному рівні. Однак не мають можливості роз'яснити це публіці. Від того у них виразки, депресії і запої.
Або згаслий погляд, наприклад.
В утопічному варіанті недалекого майбутнього саме журналісти одного ранку відмовляться так працювати, саме журналісти, а не спеціалізовані групи на кшталт педагогів, чорнобильців чи підприємців вийдуть на вулицю.
Саме журналісти заблокують потоки брехні, що ллються з переважної більшості ЗМІ.
Бо в сучасних реаліях людина - це не лише те, які книжки вона читає. Це й те, які новини вона отримує. Чи, точніше, як вона отримує новини.
Володимир Бєглов, для УП
Фото - «Українська правда»
